князь Ярослав на подушках. Був сьогодні Ян у нього, про справи волості розповідав, князь хвалив мовби... хвалив словами, а в душі й перед смертю не викресав для нього ні скибочки щирого привіту.
"Невже пам'ятаєш, княже, моє зло... супроти... супроти Настусі? Відаєш же, що примусили мене твої великі бояри... тебе примусили зректися моєї сестри, а мене й поготів... Життя рятував".
Ні, не вділив князь для нього й дрібки щирості. Дивно і жахно, якщо вдуматися; обидва поруч вік скоротали, Ян про князя і його волость повсякденно дбав, стеріг її, як пес цепний. Князь, щоправда, теж у боргу не зоставався, нагороджуючи печатника то золотом, то кіньми, то землею. А любов'ю — ніколи.
Затявся князь Ярослав, не забув про старе. Той суздальський Русин часто біля нього сидить, наговорює, мабуть.
"Ну й бог з тобою, княже. Ми — теж горді",— подумки виказував Ян Осьмомислу. І вдарив кістлявим кулаком по столі, аж жбан винний підскочив.
— Завтра, святий отче, в палату писчу прибудь. Задово-лимо твою чолобитну. Завше князь наш про обителі дбав...
Вловив себе Ян на тому, що тішиться власним рішенцем, мовби на князя помсту зводить, добро його плюндруючи.
— Приходь,— повторив ігуменові твердо.
Той склався удвоє, як ножик, двері привідчинив, і тут на порозі виросли два дебелі ченці, несучи продовгуватий ларець. Поклали ношу посеред світлиці й зникли, як видива.
— Прийми, боярине Яне, від обителі нашої скромний дар...— Зняв ігумен Назар накривку короба, мовляв, потішся, осподарю, моїм приношенням.
І відкланявся поспішно.
Не відразу Ян, син Чагра, підступив до ларця, а якщо по правді сказати, то й не зрадів соболиним сорокам, що іскрилися чорним вогнем; колись би зрадів, багатство ж це не з малих, а сьогодні — ні.
"Той солі... той соболів... той срібло... І так діялося завше... повні мої медушні і пивниці, скотниці потаємні тут, у Галичі, і в Братишанській вотчині, і в Чагрові-селі, а все ж обминувся з чимось важливим на життєвій дорозі. З чимось... Кажу так, мовби не знаю його по імені. З славою такою, як у Йвана Русина, розминувся, з славою гомінкою, на всю Русь відомою... бо хоч і єсьм боярин, печатник, а в душі я залишився співцем".
І княжий печатник вдруге цього вечора вгатив кулаком по столі.
— Вина! — крикнув хрипло челядині, що стала на порозі.
Глава друга, з літ минулих
Василько видибує надвір.
Після сутінків у колибі сонце сліпить очі, він затуляє вид рукавом і напомацки правцює до бервена посеред дворища, а коли знову глипає на світ, то сонце встигає потьмяніти, лише сокира поміж трісками яриться червеним полум'ям. Він піднімає її, водить пальцем по вістрю, і раптом його обпалює згадка, що колись батько Чагр вмів не тільки примножувати сокирою своє добро, а й зарубував нею на порозі, не пускав у хижу лихо.
— В сокирі, Васильку, сидить добрий бог,— говорив, бувало, батько Чагр.— Про це ще наші предки знали.<.
"Чекай, чекай... а як це батько Чагр зарубував лихо? Ага, здається, робив це він на святвечір, перед різдвом.;. та чи тільки перед різдвом... а в інші дні хіба ворожбит-ність сокири втрачала силу? Не пам'ятаю... не пам'ятаю... той лише святвечір пригадую... той... коли батько Чагр промовив:
— По різдві, Васильку, братчина дереводілів тебе з унотів у майстри возвеличить, бо прийшов на це час І настав також час поконів старожитніх тебе вчити, бо після моєї смерті ти загосподарюєш на цьому дворищі. Дивись-но і слухай.
Батько Чагр загнав сокиру в поріг хоромини. І при цьому молився:
— Стережи, сокиро, мій оседок від біди нечеканої, слабості смертельної, оборони нас від духів чорних, від людей заздрісних, від спільників зрадливих. Най у хоромах моїх добро сідає, радість витає, най діти ростуть..."
Василько мав тоді вісімнадцять повних літ; він тоді вперше відчув себе мужем, батькові слова ловив на лету, пошепки повторював, вкарбовуючи їх у пам'ять, бо нікому іншому слова з поганської молитви не були потрібні; ні братам Лютові та Янові, ні сестрі Настусі, ні мамі, тільки для нього заповів батько Чагр ворожбу з сокирою, бо й сокира перейде у спадок Василькові.
— Запам'ятав, сину? — спитав Чагр.
Василько не встиг відповісти, в дубові ворота хтось ударив калаталом голосно і нетерпляче. Чагр, син Мику-ли, знаний у Галичі-граді, а також в окольних боярських дворищах, монастирях і злиденних весях як скусний де-реводіл, почув, звичайно, нагальне калатання, однак відчиняти браму не квапився. Він стояв у красній хоромині, підпираючи широкими, але вже згорбленими від праці плечима низький одвірок і, гейби забувши про ворожбу з сокирою, наказував середущому синові Яну, що був пис-цем і співцем при князі Володимиркові Володаревичу, розповідати про нинішні звичаї на княжому дворі.
Посміхався батько Чагр.
Незбагненна була батькова посмішка, в ній одночасно жевріло приховане презирство, що стосувалося Яна — княжого слуги, і пробивалася чорна зненависть, призначена, мабуть, найстаршому синові Лютові, і розхлюпувався жаль, коли його погляд зупинявся на наймолодшій в родині Настусі, й теплилася батькова посмішка гордістю, коли його погляд торкався Василька. Давно нема на світі батька Чагра, розплилося б, забулося б, мабуть, його лице, коли б не та посмішка; Василько не раз завдяки їй повертався в своє далеке отроцтво, повертався і розтлумачував її кожний раз по-іншому, і кожний раз не міг збагнути батька до кінця.
А тоді стук у дубову браму повторився; Настуся, що накривала стіл білим обрусом, метнула на батька блискавку стривожених очей, Василько ж схопився з тисової лави.
— Не квапся, сину,— прогуркотів глухо Чагрів бас — Це наші, певно, Лют з водимою, бо й Лютові ниньки призначено вечеряти за батьковим столом. Але спершу най трохи померзнуть.
Жона Чагра, яку о молодій порі кликав Гремиславою, а після першої дитини — Мамою, привідчинила двері з кухонної кліті й докірливо хитнула головою. Однак жодного слова не зронила, бо всі в родині Чагра, сина Мику-ли, відали, що не лежить батькове серце до свого первін-ця Люта.
І тільки коли ворота втретє затріщали під калаталом, а пси під вікнами зчинили скажений лемент, гейби до дворища добивалися таті, Мама наважилася дорікнути:
— Не гоже, Чагре. Мороз...
— Цить! — обірвав її грубо Чагр. Посмішка в його бороді враз спопеліла, обличчя почорніло, волохаті брови нависли над очима, як волоття проса.
Василько зірвався на ноги.
— Підемо разом,— промовив Чагр. Зняв з кілка овечий кожух і гостроверху шапку, пошиту з лисячого хутра. Натиснув плечем на двері, в хоромину білою парою дихнув з сіней мороз.
Зимовий день збігав до кінця. За дворищем на горі сніг зблискував синім вогнем; мороз, набираючи сили, тужавів і люто шкварчав під Чагровими і Васильковими шку-ряками. Старий Дністер, що веснами підступав майже до воріт, тепер лежав оддалік скутий льодом і завіяний хурделицями. По той бік ріки срібним гребенем різьбилися на фоні сірого неба ліси.
Василько скрипнув засувом і на гумно, ведучи за вуздечки пару коней, увійшов Лют, позад нього дріботіла Доброніга, його молода жона. Лют вихопився ростом вище від батька на цілу голову, але тілом вдався тонкий, вузькоплечий; чорне корзно, довге аж до п'ят, підбите оленячим хутром, висіло на ньому, як на мотовилі.
Доброніга, у черленій теплій опанчі і чобітках із зеленої хзи, схилилася перед свекром у поклоні.
— Зичу вам доброго вечора! — мовила, припадаючи губами до його руки.
— Й тобі віншую добра,— відповів Чагр, цілуючи невістку в чоло. І, відібравши в сина вуздечки, вколов його: — Що це ти, чадо моє, водимицю, мов гридня, в сідлі морозиш? Чи розсохлися в Тебе залубні писані, а чи слуги перепилися?
Доброніга спалахнула, в свекровій мові зачула собі оборону.
— Сама так схотіла,— відразу відбився Лют. Голос у нього писклявий, тонкий.
Василько перехопив Доброніжин погляд, кинутий на мужа: ячало в тому погляді презирство. Лют голосно захихотів з її гніву, і молода жінка враз зів'яла, знітилась, мовби Лютове глузування обпалило її вогнем.
Спішно подалася до хором.
Може, жадала приховати сльози, що раптово зволожили очі? А може, злякалася, що свекор, добрий і суворий, почне про щось розпитувати?
Чагр, син Микули, не вдався до розпитів, без них здогадувався, знав про це також Василько, що не солодко живеться в Люта Добронізі. Тримає її, як робу-бранку, але на люди виводив, мов бояриню, мовляв, хай бачить мир, як панує у його господі чадо Дмитра Ткальця. І дехто з сусідів далеких наївно заздрив Добронізі. Та що могли вивідати про її поводження навіть близькі сусіди — купці, ремісники, рибалки і перевізники, що сиділи на Оболоні коло Торжка? Тин Лютового дворища високий, дощаний, замки на дверДх ковані, вікна затулені грубою слюдою. Хіба челядь двірська могла б розповісти дещо— біда тільки, що челядь біля Лютового вогню не грілася, один старий Клим'ята, який був і двірським, і привратником, і конюшним водночас, довікував життя на Лютових штурханах, але з нього й слова не вилущиш.
— Ox-ox, — постогнує Чагр, тюпаючи за кіньми, яких Василько веде до обори,— і в кого наш Лют удався? Кожен білий день зважує на гривни: тому купу дасть, в того рези злупить, а в того товар перекупить. Бодай ногату-дві зиску має — і то заробок. На гривни, кажуть, і жону придбав. Закупна вона в нього.
Василько про купівлю Доброніги достеменно не знає, але містечани галицькі мають очі і вуха, вони мовлять: "Ткалець Дмитро в Лютове сільце втрапив, позичене вчасно принести не зміг, бо не мав звідки... замість срібла — мусив дати доньку-красуню".
В оборі пахтіло спертим теплом і гноєм. Пара чорних волів ліниво повернула до господарів рогаті голови, в куті ремиґала корова. Василько розсідлав коней, прив'язав ремінням до ясел, тепер можна б повернутися в хороми, щоб дослухати розповідки брата Я на... знає брат багато, бо нипає скрізь і всюди з своїм князем, і вміє красно оповідати. Але батько Чагр до хижі не квапиться, а Василькові не випадає залишати старого. Сідає поруч з ним на забризкане гноєм дерев'яне орало з іржавим залізним лемешем.
Мовчать... обидва думають про Люта.
— Може б, ви з ним якось поговорили, отче? — обізвався врешті Василько.— Встид од його безбожного лихварства падає на наш рід.
Батько Чагр кладе на синове коліно важку долоню, Василько збоку дивиться на нього і не впізнає батька: той в одну хвилю постарівся, знемічнів.
— Гадаєш, одну мав з ним бесіду? Тепер не поможе, трутизна срібла розчинилася у крові й засліпила світ.