Так ото ж,— кажу,— немов усе сказати Кунцові словами хотіла, мабуть, так: — "Поможи мені,— мовляв,— чоловіче добрий!" Ну, Кунц, звісна річ, як мисливець, мусить тямити, як рану перев'язати. От і почав він тій сарночці її ногу ликом бинтувати і, що там слід, робити. Якесь зілля прикладав чи там павутиною притоптував,— не скажу, бо я того до пуття, виходить, не знаю. А сарна ж та, тобто хвора, виходить, щодня тобі в одну пору приходила, та й кінець. Та одного дня, як стало вже їй зовсім добре й вже прудко могла бігати,— не пішла на ніч до лісу, а там, під мисливнею, й залишилась. Кунц тоді відчинив ворота та й покликав її у дворище. Вона й пішла. А він — Кунц тобто — й міркує собі: відведу, каже, її на панський двір, до замку тобто: паничі з нею гратись будуть. Та й не без того, щоб і пані чогось не подарувала в нагороду, бо ж і пані у нас — добряча душа. Так ото так міркує собі Гайнріх, аж та кізонька до нього наблизилась, на всі боки оглянулась, немовби боялась, що хтось її підслухає,— що то, дарма що безсловесна тварина, а бач яка розумна! — усміхнувся оповідач,— та й заговорила до нього, до Кунца тобто, справною людською мовою: "Не відводь ти мене,— говорить,— чоловіче, до замку, бо мені,— каже,— в широкому лісі догідніше, як по панських оселях. А що ти,— каже,— мене пожалів та мені в біді пособив, то й я тобі,— говорить,— віддячуся радою, за яку матимеш далеко більшу нагороду від своїх панів, як за те мав би, що мене за іграшку паничам відвів би. От там,— каже, он там росте,— говорить,— от таке зело, листям ніби на півників скидається, а цвіте жовто, як лілія. Викопай,— каже,— коріння з того зілля, поклади в горщик, а поверх повне горнятко наложи багном з озерця лісового, що біля трьох дубів. І коли почнуть тим ліком дитині груди мастити,— то до двох тижнів буде воно здорове, як риба". — І що б ти собі думав? Сталося достеменно так, як сарна повідала: за два тижні паненятко вже бігало. Ну, а Кунцові —звісно — добре. Та він—чолов'яга незлий і високо попід небеса не заноситься, дарма що тепер велику силу має.
— Еге! — додали інші,— як з нами тримав, так і тримає, не за панів. Тепер же он і на прощу з нами піхтура чвалає.
— Йде на богомілля, щоб очиститись, бо ж не личить, звісна річ, хрещеному чоловікові з німою твариною людською мовою розмовляти.
— А хіба ви, дядьку, наприклад, з конем не розмовляєте? — ущипливо додав парубійко.
— Тю на тебе! — відказав оповідач не то ображено, не то злякано,— таж кінь до мене ніколи хрещеною мовою не озивався, а тут Кунц і сарна обоє, як люди, між собою говорили...
Константин, слухаючи довго оповідання, зауважив, що вже похід перейшов два перехрестя та й він проїхав чималий шматок дороги майже назад,— то ж слід підків його коня досить збили ті, що йшли ззаду, отже, він вже міг кинути прочан та їхати за своїм далі. Ліс був знайомий, і їздець не сумнівався, що з кожного місця знайде потрібний напрям.
— Так, прощайте, люди побожні! Помоліться й за мене, грішного, в Римі,— він дав ватажкові "на світло" кілька монет й, удаючи, що стежить за диком, котрого ніби тут бачив учора, звернув на бічну стежку.
Зустріч з прочанами, святочний тон їхніх розмов, церковні співи та їхній настрій звернули його думку на шлях, намічений блазнем у вчорашній розмові після хуртовини у лабораторії.
— Мабуть, і справді Лекерле має рацію, дораджуючи мені піти до кляштора. Там ніхто не буде мені заважати.
І так ясно, мов у дійсності, побачив перед очима не нахилені верховіття дерев, а міцні склепіння кляшторної книгозбірні, дубові полиці, пульти, темні, витерті й вишліфовані часом, важкі стільці. Золоте проміння пробивається відчиненим вікном, творячи ясний трикутник на підлозі, а в тім снопі променів крутяться легкі порошинки:
— Танець вічних атомів!
І це немов підкреслювало кляшторний спокій, душевний і тілесний мир.
— Тільки там, за високими стінами, з-за яких не вільно виходити, може бути справжня вільність. Тільки там, де кожен твій крок залежить від припису й наказу абата,— тільки там можна мати повну незалежність. Бо ж там і не треба жодної ініціативи, й навіть жодного бажання...
Кінь, що йшов легкою риссю, зненацька крутнувся вбік і, осідаючи на хвіст, посунувся назад. Роздимав ніздрі й хропів. Константинові мрії про спокій кляшторних мурів спорхнули, як пташки з дерева. З гущавини ж вискочив на доріжку чорно-рудий силует дика. Був цьогорічний, невеличкий ще підсвинок. Вглядівши коня, він незграбно крутнувся в бік їздця, але ж, сам переляканий несподіваною зустріччю, настовбурчив на спині брунатну щітку й задріботів поперед коня нерозмірно тонкими до масивного, великоголового тіла ніжками. Пробігши з півсотні кроків, звір завернув у хащу.
Юнак не встиг прикласти до плеча самостріл. А кінь, стрибнувши великим скоком, прищулив вуха й понісся поміж деревами, Сокіл бився крилами, балансуючи безпомічно у заступаючій йому світло шапочці-береті. Нарешті їздець затримав коня, погладив його тремтячу шкуру на шиї, голові й помалу заспокоїв його й себе. Але не помітив, що їде знову назад. Коли ж стежка розвилювалась, — збив направо й незабаром спинився над. незнайомою кручею. Десь глибоко в долині гучала вода й між деревами проглядала ясно-зелена, мов небо, широка поляна чи лука.
Константин зрозумів, що він збився з шляху. Сонце вже переходило полудень. В долині, де по широкому лугу стояли самітні велетенські столітні дуби,— падали від них глибокі тіні. Повітря було напоєне запахом болотних трав, грибами й холодною м'ятою. В корені масивного дуба, під якого під'їхав юнак, немов щось вертіли синиці. На цілому лузі ніде не було видно жодної людини, також ніде не курився димок і нівідкіль не доносилося ні собаче гавкання, ні товарячий рев або овече мекання.
Константин зіскочив на м'яку кислу траву, розгнуздав коня, приміряв рукою, чи високо перша галузь дуба, на яку можна було враз вискочити при небезпеці, зірвав із сокола шапочку й підкинув птаха вгору. Арістофан з веселим клекотом зник у прозорому повітрі.
Мандрівник трохи пострибав під дубом, щоб розім'яти закляклі члени, й тоді зняв з кульбаки шкіряний свій клунок. В торбинці знайшовся повний одяг ремісницького учня, до нього належав і лист, заліплений восковою печаткою й перев'язаний шнуром в дві барви, але не в барви Анклітценового герба. В грубому полотняному рушнику був загорнений окраєць хліба, добрий шматок шинки, ще шматок вудженини й пляшка золотистого вина. Був ще й маленький пакуночок в мережаній хустинці, немов від дівчини. Коли Константин почав розв'язувати той вузлик, і нього посипались на пухнастий мох запашні медові коржики — "лекерле". Це був символ.
— Цей чоловік справді заслуговує доброї нагороди!— промовив сам до себе Константин. — Невже матиму чим?..— зітхнув, згадавши, що сьогодні він вже не має нічого, бо ж вирікся батька, у котрого були маєтки, з яких він користав до сьогодні, але — не далі. Думка засмутила його, однак лише на мить: нагнувся, щоб позбирати коржики з трави, надав блазневе оповідання, чому він назвався "Лекерле".
"...Відходив я з дому "по щастя", як саме пекла мати лекерле. Я їх любив з дитинства, головно тому, що тоді в хаті так святочно пахло. І було моє серце вщерть налите жалем. Не витримаю,— міркував я, чувши запах коржиків,— лишусь на злиденне життя вдома й надалі. І, щоб перемогти себе, не бачити братового жалю та материних сліз при прощанні, я потай зложив свій клуночок і просто бігом майнув з дому, не сказавши навіть "прощайте". Таж матуся вибігла за ворота й гукала: "Візьми лекерле!" І було це те останнє слово, що чув я від своєї матері. Бо ж тоді я біг, не оглядаючись, а коли по трьох роках завітав до Нейштадта, матусі вже не було в живих. Отож на згадку про неї і взяв я собі це прибране наймення".
От, так сьогодні й він, Константин— втікач з батьківської оселі — блукає по лісах в пошукуванні "щастя". Яка різниця між ним і блазнем? Що він має, а той не мав на дорогу лекерле?
Знов посмутнів і забув про їжу, дарма що перед тим почував голод. Подивився на лист. Це були хитрощі. Знав, що в тім листі кравець Фрідріх Міллер посилав з кравчиком — Константином, його — Константинів — одяг аптекареві Карлові Міллерові в Нейштадті. Отже, коли б на нього десь напали розбишаки, він без жалю віддасть свій одяг, вони ж його, як підмайстра, й не зачеплять. Тому швидко роздягся, склав обережно свій одяг, а натомість надяг той, що приправив йому Лекерле — одяг ремісницького учня. Але м'яти свій багатий берет з пером пожалів. — "Треба бути ощадним!" — подумав і приторочив його до кульбаки. Оглянув себе: вже не було "молодого пана з замку", а був собі парубійко, на наймення "Конрад з Кельна". Так враз розв'язався він зі всім минулим.
Щойно прикріпив свою торбу, як до нього, мов камінь, впав сокіл. Мав у дзьобі куріпку. Краплі крові теплими коралинами падали з неї. Константин розсік пташку ножем і віддав соколові. Без милосердя, але й без жорстокості вчений сокіл пожирав свій обід, поглядаючи на пана ясно-сірими, мов лезо кинджала блискучими очима.
* * *
Сонце почало сідати за дерева, як Константин знову виїхав на чиїсь безмежні луки. їхав берегом, понад річкою, на другому боці якої, в заводях, тихо шаруділи очерети. Широким, гармонійних барв килимом вони звужувались у гострий клин. Дзеркально перламутрова водяна рівнина тримала той килим на своїй рівній поверхні й відмежувала від ланів, що послалися до села на горбі. Білими коробочками-хатинками виблискувало воно під стрімкою скелею, на якій пишався, вартуючи над цілою країною, вежатий замок.
— Далі від замків, сказав собі Конрад з Кельна,— бо там випадково й такого можуть впізнати.
Під'їхав до річки: була глибока, а не хотілося шукати броду. Тож, коли побачив біля поближчого до води полукіпка гурток танцюючих дітей, під'їхав до них. Дітки виспівували в один голос нескладну пісеньку, затримувались і всі разом плескали рученятами, а потім знову кружляли довкола полукіпка, заквітчаного зі всіх боків квітками, як "май". Дальше кілька жінок дожинали клин.
"Спізнилися трохи! — Константин згадав, що на їхніх ланах вже давно скінчились жнива. Але йому спало на думку: — Так, скінчились панські, а "люди" і в Анклітценових володіннях ще дожинають свої шматочки".
— Агов? Чи далеко ще до міста? — гукнув до дітей.
Дітлахи спинили танець.