Я зараз зміркував, що він схоче мене засипати, і я хотів перед цим з ним по-нашому поговорити.
— Як воно "по-нашому"?
— А так. Я йому кажу: "Пане Панась, ви мене пізнали, а я вас, але покиньте думку мене зрадити, якби конче захотілося за це дістати похвалу, то перше висповідайтеся на смерть". А він, старий лис, що тільки літ служить по криміналі, знає добре, чим то пахне зачепити собі нашого брата "поза службою". За те, що він мене пильнує, я йому і слова не скажу, бо то його служба...
— Я бачу, що ти дуже небезпечний чоловік,— зауважив несміло Степан.
— Як кому небезпечний. Я такий чоловік, що дитини не обидив би, але зрадника то я з легким серцем пошлю на той світ.— При цих словах Базилько так по-вовчому лупав очима, що Степана як заморозило.
— Та ти, небоже, не бійся, я тобі волосся з голови не зніму. ^Мені на тобі ні за що мститися, а мене одна помста за зраду може склонити до... ножа. Та ми почали говорити про втечу.7 Вона можлива, але для тебе нема потреби, і ні на що тобі вона не придасться. Ти подумай, що ти будеш робити, як утечеш? Підеш до своєї хати у гори, полізеш на піч грітися, бо тепер зима і в колибу не підеш. Жандарм відразу знатиме, де тебе шукати, і стягне з печі. Мені інша справа. Ніхто не знає, де мене шукати, а мені шкода даремно тут час гаяти. Мені треба подбати про старі літа, коли не лише до каси або до комори не доберуся, але й малого рівчака не перескочу. Для мене відкритий світ. Всі добрі злодії мене знають і до компанії охоче приймуть. А ти що? Коли б сьогодні були опришки, ти би пішов до них. А тепер такі часи настали, що перший-ліпший твій земляк-гуцул виляпає перед стрічним жандармом, де ти ховаєшся. Моя така рада, щоб ти дав собі спокій з утечею. Відбудеш своє, підеш додому і будеш ґаздувати. Коли тобі прийде охота вбити оленя, то не ходи перед тим жалуватися на нього, бо зараз здогадаються, хто його ббив. А коли собі згадаєш цісаря, то можеш навіть побажати, щоб його шляк трафив, але ти цього нікому вголос не кажи. Знаєш, що я за день упізнав тебе наскрізь. Ти ні до чого не здатний і, коли б пішов у світ інакше промишляти, було б тобі дуже зле.
— Коли ж бо тут у цих мурах дуже банно за нашими горами, так страшно, так важко... Коли б ти це знав та й міг зрозуміти, що значить для гуцула свобода? Коли б я тепер почув голос трембіти або бодай сопілки, я б виламав оці грати своїми руками, я вбив би кожного, хто б мені заступив дорогу до волі. Ти не знаєш, як веселиться душа гуцула, коли вийде на високу гору і погляне на світ широкий. Там-то і хмари мені під ногами, я там пан...
— Чуєш, чоловіче, не говори мені нісенітниць, як мала дитина. Що тобі з цих гір, полонин та лісів, коли вони не твої? Тільки й усього, що поки наверх видряпаєшся, то засапаєшся і зіпрієш. Ті гори, ті полонини, ті ліси,— то не твої, а камеральні, цісарські. Така розкіш не варта кукурудзяного малая, якого ти частенько не маєш.
— Я ґазда, у мене хліба доволі.
— То його в інших немає. Я про всіх гуцулів кажу. Та головне в тому, що тікати тобі не варто. Відсидиш своє, тоді і дряпайся на яку там Кичеру або й на саме небо, про мене.
По цих словах стали в Степана запал і гарячка до втечі остигати, і він відразу посумнів. Базилько це зараз помітив.
— А ти таки гадаєш тікати? — спитав він Базилька.
— Певно. Де ж би я тут ще сім місяців сидів у такій буді. Місяць я вже їм відсидів, то буде з них. Та ти підожди, годі нам так насухо говорити.
Базилько вийняв з якоїсь іншої схованки плящину з горілкою, білий хліб та ковбасу і став Степана частувати, а опісля закурили коло печі.
Надвечір вернулись три товариші з роботи. Кожний щось приніс, бодай кілька недогарків з папіро-сок. Вони стали оповідати, про що в місті довідалися. На другий день було те саме, хіба що й Степана призначили до партії дереворубів. На світі божому стало йому відрадніше. Але вся душа його бунтувалась проти того, що його ведуть посеред арештантів під сторожею. Йдучи вулицею, віц заглянув у велике склепове вікно і побачив себе мов у дзеркалі. Він сам себе не пізнав — так дуже змінився. Замість гуцула-газди побачив себе арештантом, і страх як йому стало соромно. Тепер боявся людського ока. Похилив голову і не розглядався по боках, щоб часом кого знайомого не стрінути.
Увечері, як відходили додому, цей пан, у котрого дрова рубали, дав кожному арештантові по горняткові гарячого чаю та уткнув кожному в руки п'ятака.
Степан аж почервонів із сорому. Йому, ґазді, дають п'ятка, мов жебракові під церквою! Та хоч як цього дня набрався він сорому, був дуже радий, що цілий день дихав свіжим повітрям і не нюхав кримі-нальських смородів.
І так минав час, день за днем, а Степан рахував кожний день відбутої кари та лиш охав, що так ще далеко до кінця.
В неділю не було жодної роботи, крім звичайних порядків всередині в'язничого будинку. Опісля пішли арештанти до кримінальської каплиці на богослужения. Тої неділі навідались до Степана його жінка з найстаршим синком Юрчиком.
Находилася бідна жінка доволі з своїми бесагами на плечах, поки дістала дозвіл побачитись з чоловіком. Відсилали її з одної канцелярії до другої, поки натрапила на своє місце. Та й тут мусила почути від пана ціле казання, чого волочиться, чому не пильнувала чоловіка і давала йому красти, чого її чоловік таке ледащо, що в кримінал попав, і багато інших "розумних" наук. Той пан радник належав до тих людей, яким здається, що виконують велику цивілі-заційну місію, коли хлопові при кожній нагоді читають "Отченаш", незважаючи на те, чи він має час цього "Отченашу" слухати.
Бідна жінка аж заплакала, як почула, що її Степана злодієм називають.
Діставши дозвіл, вона пішла знову зверху вниз, перейшла в'язниче подвір'я і зайшла під канцелярію, де вже стояло кілька жінок, таких самих, як вона. То була якраз днина, призначена на відвідини. Згодом стало більше людей сходитися, і заповнився цілий передній коридор, що нікуди було пройти. Дозорці проходжалися повільним кроком, буцімто доглядаючи, що з арештантами говориться, та їм було це байдуже,— коли б котрий лише не втік! Та на Ге вже вважав дозорець, що стояв при дверях.
Степаниха передала свою просьбу в канцелярію і довго мусила ждати, поки з'явився Степан. Вона, поклавши бесаги на землю, стояла над ними, держачи восьмилітнього Юрчика за руку. Зразу не пізнала Степана, поки до неї не заговорив. Йому, як вийшов у цей гурт, аж в очах потемніло та в голові закрутилось. Тут> на цім невеличкім коридорчику, стільки народу натовпилось, наче на храмі під церквою. Жінки порозкладали свої бесаги та повиймали всячину, передаючи арештантам.
Степаниха, побачивши чоловіка в такім убранні, з обстриженим волоссям, без вусів, тільки руками сплеснула. її взяла велика злість, що її чоловіка так споганили, наче якого злодія.
— Здорова та дужа, Настю?
— Господоньку святий! А хто ж тебе так споганив, спублічив? А бог би їх скарав та побив,— заголосила і стала плакати. Юрчик приступив і поцілував батька в руку.
— Насте! Спам'ятайся та розум май, не кричи, бо то нічого не поможе. Кажи краще, що вдома, чи гаразд, що в селі?,— Він обняв жінку і поцілував. Опісля взяв Юрчика попід пахви і підніс вгору до свого лиця та поцілував. На його очах блистіли сльози.
— Ти, Юро, коли згадаєш, що ти батька відвідував у криміналі, то пам'ятай, що я ні злодій, ні палій, ні розбишака, а терпів з панської ласки за те, що пильнував своєї праці...
— Я це знаю, дєдю...
—-Так наперся оцей Юрчик, так наперся йти до дєдя, що таки взяла його з собою... А як же тобі, Степанику, тут живеться, чи мирно? Чи не знущаються над тобою?
— Живеться, як у неволі. Ніхто не знущається, і тут є добрі люди, якби лиш не це, що дуже мені банно.
— За чим тобі,, Степанику, банно?
— Та за всім, за вами, за хатою, за маржинкою. Та як вам живеться? Чи мирно та в гаразді?
— Який там гаразд, як тебе нема? Діти все за дєдєм плачуть та питають, коли вернеться. Слухаю їхнє жиботіння та й собі плачу; вже всі сльози, здається, виплакала...
— А як в ґаздівстві даєш собі раду?
— При божій помочі якось. Я найняла старого Юру молотити, за тиждень буде все готове.
— Почому його згодила?
— По півбанки та ще й їсти.
— Ну, годі, сама не вимолотиш. Як збіжжя продаватимеш, то порадься дєдя Петра, аби тебе на ціні не ошукали.
— Наша Лисуня має бичка, такий ладненький, аж любо.
— Не продавай! А чорна що?
— Буде, може, за дві неділі з телятком.
— То, може, й пари дождемось... Як продаси збіжжя, то зараз віддай вісім банок тому злодієві Шльомці, що мене зрадив. Він може мене тепер до суду подати, як я сиджу.
— Ого! Шльомко вже не страшний.
— А що? Хіба вмер?
— Коби-то вмер. От господь справедливо побив його за нашу кривду. З ярмарку з Печеніжина їхав уночі, змилив дорогу та полетів з гори. Зламав ребро й ногу та за три дні минувся.
— От бачиш, Насте, що бог милується та не дарує нашої кривди. Це, певно, за мене кара божа...
— Ціле село так говорить, а на Шльомчиху ніхто й дивитися не хоче. Всі її минають і буде мусити з села тікати.
— Чорт її бери, а ти таки гроші віддай, аби не чіплялася. З цим поганим гніздом не хочу мати ніякого діла. А що ж ти, Юрчику? Слухаєш неню?
— Слухає. Такі добрі та слухняні діточки, що аж любо.— Обоє стали Юрчика по голівці гладити. Юрчик пригорнувся до батькової ноги і обняв її рученятами.
— Може, ти принесла мені крейцерик?
— Та хіба ж усе видав?
— Ні, та від мене відібрали в канцелярії. Підеш та відбереш, а мені передай у жменю.
— А не .вкрадуть у тебе в арешті?
— Ні, тут такий звичай, що у свого не вкрадуть. Настя стала розкладати свої бесаги.
— Ось тобі два хліби, тут трохи бринзи, тут шматок м'яса купила та спекла, а ось тютюну трохи, і папірці... Закури собі, Степанику, щоб тобі банно не було.— Вона знову заплакала.
— А не принесла ти якого ножика, бо в мене забрали...
—
— Не знала, бігме, не знала,— вибачилася Настя, дивлячись йому у вічі заплаканими очима.— На другу неділю певно принесу.
— Шкода тобі кожної неділеньки таку дорогу ногами набивати. Як я дістану гроші, то якось дам собі раду і не буду голодувати. А хату з дітьми ти на кого лишила?
— Упросила стару Варвару...
— Ти її таки на цілу зиму в хату візьми. Вона гарно пряде вовну і веселіше тобі буде, та з нею і дітей лишити можна.
— Я вже так і зробила, тебе не питаючись, бо зараз у першу ніч, як тебе шандар узяв, так мені боязко було, що ока не зімкнула.
— От як ми гарно про одну думаємо,— говорив Степан, усміхаючись.— Тепер, Настю, ходімо в канцелярію за грішми, бо скоро нас розлучать.