Хоча особисто для мене суботній день не минув марно. Пригостившись вранці пахучою "Арабікою", я під шурхіт магнітофонних бобін гарно посидів над новим оповіданням. Власне, то був художній запис оповіді одного мого товариша. Для Михайлюка ж єдиною користю від мого чергування було те, що я повибивав на його шторах міль. Жовті метелики прямо кублилися в складках добротних полотнищ. На щастя, комахи ще не встигли наплодити гусені. Схоже було, вони щойно звідкись налетіли... Коли в понеділок я звернув на це увагу Михайлюка, він знизав плечима:
— Справді? Я й не помічав... — І, немов би вибачаючись, додав: — Ви не думайте — ви не марно чергували... Принаймні вимальовується тенденція — таємничий голос не чути у вихідні. Я вже слідкую за тим третій тиждень.
Несподівано мені збрело на думку, що в прослуханих минулого тижня двох монологах я не зустрів слова "спіткання".
— Антоне Кузьмовичу, а той попередній запис, ну, що його відтворив папуга, ви його не розрідили?
Він на мить завагався, та все ж витяг з портфеля касету, заправив її в магнітофон і, приєднавши навушники, подав їх мені.
— Надалі, — сказав Михайлюк, натискаючи на клавішу, — слухати будемо тільки в такий спосіб.
Почувся знайомий голос, дріботливий, схожий на жіночий: "...Порівняно небагато. Але якісно ми стоїмо на вищому рівні. Хоча б через те, що крім загальнолюдських, маємо також свої особливості, котрі для розуму людського незбагненні. Здебільшого ми народжуємося від людей: звичайних, нічим не примітних. І брати наші, й сестри теж найчастіше представники класичного роду людського. Часом ми й самі не знаємо, хто ми є. І довідуємося тільки тоді, коли зустрічаємо собі подобу. Наші інстинкти при зближенні двох наших немов би накладаються один на одного — так накладається ключ на магнітний замок — і при цьому відкривається книга буття роду нашого від печерного періоду до ядерного. Нам не треба літописів — їх закладено в генах наших. А тільки одному прочитати не дано; тим-то й тягнемося ми один до одного, і кожна зустріч обертається для нас святом одкровення. Люди спілкуються з невеликим колом собі подібних, ми ж знаємо кожного свого, де б він не мешкав, чим би не займався, яке б не посідав становище в суспільстві... Життя наше мало чим відрізняється від життя класичної людини. До того ж наші мусять найчастіше брати шлюб з тією ж таки людиною. І дітей мають цілком людських. Ніяким штучним добором породи нашої не вивести. Це марна справа. Ми просто з’являємося — коли менше, а коли більше, то в одному місці, то в іншому, то в одній історичній епосі, то в іншій. І живемо спершу за законами людської моралі. Аж до першого спіткання. Після цього людська мораль стає для нас забавкою. Ми в неї просто бавимося, як у дитинстві бавилися в "батька-матір". Ми немов би виростаємо з куценьких штанців людської моралі... Зле тільки те, що багато з наших, не знаючи, хто вони є насправді, живуть, так би мовити, по-людському. Та й помирають, вважаючи себе людьми..." На мить голос увірвався. Але тільки на мить, бо одразу ж почулося: "...Так хто ж ми такі? Надлюди? Мутанти?"
І знову голос обірвався. Хоча останні після паузи слова і вимовлені були таким самим дріботливим високим звуком, але вони відрізнялися від звуку попередньої оповіді. Я звернув на те увагу Михайлюка, на що він витяг з портфеля атлас відеограм, і, розгорнувши його, показав укладені між сторінок дві відеограми на перфорованому папері. Вони були абсолютно схожі. Але тільки на перший погляд...
— То що ж виходить, маємо діалог? — озвався я по довгій паузі.
— Виходить, що так...
Мені спало на думку, що Михайлюк, втаємничуючи мене в нові факти, кожного разу щось не договорював. Здавалося, що й тепер він знав більше ніж казав.
— А далі? — запитав я.
— Доведеться зачекати нового виходу в ефір тих істот, — посміхнувся кутиками губів Михайлюк. — Написали щось у суботу?
— Написав. А точніше — дописав. Оповідання.
— Ну, й куди ви його?
— Не думав ще. У якусь із газет...
— А, може, спершу — на радіо? — промовив він. — Вас там знають...
7
З Петром Іванищенком ми зналися ще відтоді, як обоє відвідували літературне об’єднання при Спілці письменників. Він працював тоді актором драматичного театру і пописував вірші. Петро зустрів мене широким жестом. Його повновиде обличчя нагадувало маску, вправлену в раму з жорсткого кучерявого волосся. Проте на тій масці світилася щира, а не сценічна, привітна посмішка.
— О, кращі люди! Ображаєш, старий, ображаєш! Раз на рік... Ану, зізнавайся, що там у тебе в портфелі?
Як тільки рукопис з оповіданням ліг на стіл, обличчя господаря стало заклопотаним. Здавалося, що в бронзовій рамі хтось непомітно замінив портрет. Петро погортав рукопис, мацнув його на товщину, зазирнув на останню сторінку.
— Великувате, старий... Ти ж знаєш, нам відведено лише півгодини. Тра’ б підкоротити.
— Прочитай спершу. Може, ще не підійде.
У "рамі" з рудих завитушок з’явилася нова маска — на цей раз прихованої зацікавленості. Петро висмикнув з купи паперу на столі кілька аркушів.
— Поки я читатиму, переглянь і ти мої нові вірші. Тільки не бреши, якщо не сподобаються.
...Я не покривив душею, похваливши поезії Іванищенка. Не сказав тільки, що за п’ятнадцять років, відколи ми знаємося, рівень його творчості аніскілечки не зріс. Мабуть, і він був не високої думки про мою прозу, бо коли мова зайшла про оповідання, сказав коротко:
— Піде.
Наша розмова скидалася на діалог двох нікчем, кожен з яких боїться сказати іншому все, що він про нього думає, аби не почути у відповідь правди про себе. І тут мені клепнуло в голову запитати:
— Петре, у вас на радіо трапляються поломки апаратури?
Він кинув на мене здивований погляд.
— Твій опус вийде в ефір без технічних перешкод, — запевнив з усміхом. — Хіба що трохи підкороченим.
— Та ні, я серйозно...
— Які поломки ти маєш на увазі?
— Ну, скажімо, раптом в ефір погнало передачу не на тій частоті?
— Не вигадуй, старий. У нас тут працюють кваліфіковані технарі. До того ж, наскільки я в цьому тямлю, для зміни частоти потрібен спеціальний перетворювач.
Іванищенко провів мене аж на вулицю. Тиснучи руку, запевнив, що повідомить день і час, коли оповідання випустять в ефір.
...Спостерігаючи з вікна тролейбуса за вулицею, я зненацька подумав, що Михайлюк добивався певної мети, коли підказав мені віднести оповідання на радіо. Ось тільки якої: щоб я переконався в безпідставності мого припущення про можливість виходу в ефір випадкових гіперчастотних радіопередач, чи сам потребував доказів? Поміркувавши, я дійшов висновку, що він ні на мить не сумнівається в існуванні таємничих істот. Михайлюк був людиною, раціоналізм якої межував іноді з дріб’язковістю. Так, гроші, асигновані на його тему, він завжди використовував до копійки. А таким людям не властиві ні легковірність, ані авантюризм... А ще мені спало на думку, що літературній радіопередачі відводиться півгодини. Не більше й не менше. А гіперголоси, за словами Михайлюка, тривають і п’ять, і двадцять хвилин. У мене з’явилося відчуття, ніби я стою перед якоюсь плутаниною, майже торкаючись її ногами. Варто зробити лише один крок і вона обснує мене всього, так само, як обснувала Михайлюка.
8
Ткач лютував. Він познімав з вікна штори і, розстеливши їх на столах, заходився чистити шматком поролону.
— Звідки беруться ці комахи!? — бурчав. — До мого від’їзду за кордон їх наче не плодилося стільки. А зараз куди не кинь...
Розповів, як проїздом додому з Мавританії, купив у Марселі костюм-трійку. Продавець рекламував товар у досить дивний спосіб: спрямовував на нього полум’я газової запальнички. І от недавно виявилося, що піджак з вогнетривкої тканини попсувала міль.
— Це ж треба! — Обурювався й дивувався Ткач, чіпляючи штори до карнизу. — Цим полотнищам двадцять років — їх купили того року, коли я прийшов сюди після закінчення інституту. Пам’ятаю, як ганили тоді на зборах постачальника за марнотратство. Мовляв, можна було б щось дешевше повісити на вікна. А бачите, їм зносу немає. Аби тільки не клята міль.
Потім Ткач заходився дорікати мені й Михайлові Теодоровичу, який щойно повернувся з відрядження:
— Ви ж нічого не бачите навколо себе... Один на літературі звихнувся, інший на ентропії. Докотимося до того, що не те що штори, а й столи міль поїсть, а тоді й за нас візьметься.
Тим часом дії Ткача, як і його балачки, здавалися мені нікчемними перед таємницею, до якої ми з Михайлюком стали причетними. По тому, як я довідався про те, що гіперзвукові радіопередачі неможливі, в мені неначе увімкнувся якийсь прилад відчуття небезпеки; що далі стрілка того "приладу" відхилялася від нуля, то важче мені ставало займатися творчою роботою.
По обіді нас — провідних науковців — покликав до себе завідуючий відділом. Він поважно сидів у високому м’якому кріслі, терпляче очікував, поки ми вгамуємося. А тоді з місця в кар’єр заходився шпетити міністерське начальство. Ми з досвіду знали, що вслід за потоком небезпідставних нарікань постане якесь конкретне повідомлення...Тим часом я подумки завважив, що ширми на вікні, які ще недавно мало не торкалися підлоги, ніби покоротшали. Краї були обстріпані, немов би їх хтось підрівнював тупими ножицями. Мої спостереження порушив господар кабінету:
— ...Отже, нав’язали нам тему з тектоніки, на яку дають сорок тисяч... І вже сьогодні я мушу повідомити, хто буде виконавцем.
Немалі гроші, подумалося мені. Мабуть, Білоконеві запропонує. І несподівано почув:
— Гадаю, колеги, настав час випробувати наші молоді сили і доручити цю роботу Тхолику. Нехай покаже, на що здатний...
Посудієвський говорив з деякою поблажливістю, але по-батьківськи добрим голосом. Від мого погляду не уникло те, як переглянулися Ткач з Білоконем. Тим часом завідуючий відділом провадив:
— Він у нас хлопець ініціативний, беручкий, заочну аспірантуру кінчає. Отже, йому, як кажуть, і карти...
Озвався Вакуленко:
— Апробацію сил доцільніше б провадити на менших грошах. Тхолик у нас чоловік новий, то чи не ліпше було б доручити йому однорічну тему — тисяч на десять? А вже тоді садовити на важливу проблему.
"Розхристаність" Вакуленка особливо впадала в очі поряд з ошатним, у бездоганному костюмі, завідуючим відділом.