Чекай, не хапайся! Пам'ятаєш, як я місяць тому приходила до тебе? Пам'ятаєш? От, панове, втішне й цікаве побачення у нас було!
Вовчанський. Насте, п'яний я був.
Настасія. Чекай, ну, п'яний не дуже. Я, знаєте, хотіла з Ладьою побачитись. Він же й цього не дозволяв, оцей добряка... Кілька раз до нього приходила! То вдома нема, то з клієнтами зайнятий, то десь виїхав. Добре. Все ж таки ходжу. Ходжу, ходжу, ходжу! Нарешті, призначає: в суботу ввечері буду, мовляв, вдома. Приходь. Приходжу. Приготувалась, до всього, але десь ще не зовсім знала свого чоловіченька!.. Застаю, розумієте, цілу кумпанію: п'яні дами, мужчини, пошлі, нахабні. Вводять мене до них...
Вовчанський. Насте, п'яний я був! Насте, падлюка я був!
Настасія. Ні, чого падлюка? Не падлюка і не п'яний! Ну, вводять, добре. Спершу я була назад кинулась, в голову мені вдарила ця картина. Як же пікантно підведено: такий прийом у тій самій їдальні, де колись... Ну, добре.
Вовчанський. Ну, я піду... Що ж тут?
Настасія. Підожди, куди ж ти? А Ладя? А Ладю не хочеш взяти? Віддам, але з умовою. Виконаєш, оддам. От, при всіх кажу.
Вовчанський. Кажи умову!
Настасія. Почекай, скажу. Вислухай усе, це перша умова. Вислухай, як я перед тобою поневірялась. Я довго мріяла колись тобі розказати от так. Навмисне для цього цей день вибрала, щоб ти при гостях сюди прибіг. Знала, що прибіжиш. Ну, от. А тепер слухай, коли прибіг. Так... Значить, кинулась я назад, а потім думаю: та ні, не може ж бути, щоб людина такою підлою була. Мабуть, через те бенкет учинив, що з Ладьою прощається. По-своєму, гидко, брудно, але відчувся все-таки. І рішила все перетерпіти. Зціпила зуби, ввійшла. Пам'ятаєш, ти мені випить і закусить запропонував? Пам'ятаєш, як далі ти перед тими все наше життя оголював, як розгортав перед ними все-все? Я мовчала. Ти ж заявив, як я вдруге ввійшла, що вернеш мені сина.
Вовчанський. Хотів вернути! Присягаюсь, хотів!
Настасія. Вірю. Ну, я й терпіла. Все одно, думаю, хай що хоче робить зі мною, а без Ладі не піду. І коли ти крикнув мені: "На коліна! Чобіт цілуй!" — хіба я не впала, не цілувала твій чобіт? Ні? Ні? А після того хіба ти не сказав вивести мене й виштовхати з хати? Ні?
Вовчанський. П'яний я був, Насте! Хотів оддать, жаль стало, з одчаю зробив! Віриш?
Настасія. Добре. А тепер моя умова: ставай на коліна, повзи до мене й цілуй мій черевик. Візьмеш Ладю.
Серед усіх рух.
Родіон (гнівно). Насте! Лиши! Ти ж не п'яна! Настасія. Ні, я не п'яна. От через те й хочу. Вовчанський. А оддаси? Оддаси? Настасія. Сказала: оддам. Я — не ти. Але повзи! Повзи й цілуй.
Ольга. Так, повзи!
Шелудько. Євгене! Іди собі звідси. Іди! Тьфу, дурень, ідіот, ганчірка.
Настасія. Борисе, не твоє діло!
Вовчанський. Присягнись Ладьою, що віддаси...
Настасія (хвилину вагається). Присягаюсь! Віддам.
Родіон (швидко підходить до Вовчанського, хапає його за плече). Євгене, іди собі. Не смій цього робити.
Настасія. Родіоне, не втручайся! Геть!
Родіон. Євгене, ти не будеш достойний своєї дитини. Чуєш? Я перший бу'дупроти тебе. Іди. Вона не оддасть, кажу тобі!
Ольга. Родіоне, не твоє діло!
Настасія. Євгене, я присяглась. Повзи! (Погрозливо). Не хочеш?
Родіон (тягне його вбік). Ходім.
Вовчанський (раптом одпихає Родіона, до Наста-сії). Присягаєшся? Присягаєшся? Дивись! Родіон. О, підлий дурень! Настасія. Присягаюсь!
Лобкович (що стоїть, весь час мугикаючи). Євгене! Не треба! (Іде до нього, хоче взяти за руку).
Вовчанський. Все одно! Нехай! (Кидається на коліна й плазує до Настасії).
Входить Устина Марківна.
Р о д і о н. Фу, гидота яка!
Шелудько. От йолоп! От бовдура
Устина Марківна. Насте, а ти що ж... (Побачивши Вовчанського, що повзе, зупиняється).
Н а с т а с і я. Мамо! Дивись! Дивись! (Випростується, виставивши ногу наперед).
Устина Марківна (задоволено, торжествуюче). А-а, повзеш? Так його! Цілуй, цілуй!
Вовчанський (цілує й деякий час лишається в зігнутій позі, притулившись чолом до підлоги. Потім помалу встає. Тихо). Виконав.
Н а с т а с і я. Виконав? Тепер нагороди ждеш? Так? Геть! Геть звідси!
Ольга. Геть! Антипович! Танка! Біжіть за двірником! Шелудько. Ні, вибачайте, добродійки! Дитину сюди давайте! Так не можна! Це паскудство! О л ь г а. А ти мовчи, мовчи!
Р о д і о н (бере Вовчанського за плечі й eede до дверей). Іди. Годі.
Вовчанський (тихо, з стражданням). А я ж так і знав! (Покірно йде).
Н а с т а с і я. Геть звідси! Геть!
Вовчанський (раптом виривається з рук Родіона, швидко повертається, люто кричить). Але ж пам'ятай це! Пам'ятай! Пригадаєш ти це!
Н а с т а с і я. Геть! Геть! (Регоче).
Вовчанський швидко вибігає. Завіса
ДІЯ ДРУГА
Праворуч — тераса. Стіл, солом'яні фотелі. На задньому плані — кущі бузку, що роблять алейку на вулицю. Ліворуч — сад, посередині сцени — велике дерево, під яким круглий стіл і лави. Велосипеди чоловічий і жіночий, сперті на дерева. На гіллях цвіт. Доріжки посилані піском. Далеко місто. Ледве чутний звук дзвонів. З саду долітають крики й сміх,
там грають у теніс. На терасу з будинку виходять Лобкович і Голубець. Лобкович убраний в широкий парусиновий костюм. Він напідпитку і в піднятому настрої. Голубець одягнений парадно, в форменому сюртуку, в руці формений
картуз.
Лобкович. Мені все одно! Розумієте: все одно. Приданого тридцять тисяч! І на раді підтримаю вашу кандидатуру. Решта мене не обходить. Женитесь, не женитесь — мені наплювать. Чуєте? Наплювать. Але кажу: не раджу.
Голубець. Смію спитати, Тимофій Наумович, через що ж не радите?
Лобкович. Не раджу! Зрозуміли? А там ваше діло. Тридцять тисяч і кандидатура. (Шукає в боковій кишені). Кінець. Антипович!
Голубець. Мені трохи чудне таке відношення. А втім, не смію задержувать. (Уклоняється і з достоїнством іде в сад).
Антипович(з карафкою в руці). А, боже, боже! З самого ранку. Годі, Тимофій Наумович.
Лобкович. Сьогодні свято, Антипович. Чуєш? Люди он радіють, видзвонюють. От і я радію. У мене теж свято. (Б'є кулаком по столу, випростується). Годі! Чуєш, я тобі кажу: годі! Кінець. Знять догляд з Родіона. Знять. Нічого не треба. Годі. (Встає і ніби струшує щось з плечей, випростується). О! Годі! Вільний. Що хоч, будь ласка. Не торкається. (Майже кричить). Нема вини моєї! Чуєш ти?! Нема. Доки то буде? Давай сюди. Налий. Налий, кажу! Швидше! Я з вами тепер... Догляд знять, не підглядать, не підслухувать і мені ніяких донесень не робить. Знать нічого не знаю. (П'є). Ще... Ще, кажу!.. Я вільний. Хочеш женитись? Будь ласка. От тобі гроші на квартиру, на ідейне твоє видавництво, на що хоч! Прошу. Заміж? З охотою. Тридцять тисяч і кандидатура. Решта не обходить. Годі. Подумаєш, чорт забирай. Я вам, нарешті, покажу!
Антипович. А, боже, боже! (Подає чарку).
Лобкович (п'є). Постав на стіл. Лимон принеси. Порядок забув? (Хутко). Я з вами тепер...
Антипович. А, боже, боже... (Іде в хату).
Виходять Настасія й няня з дитиною.
Настасія. Дивися ж, няню, боже борони на вулицю. І до хвіртки близько не підходь.
Няня. Та будьте спокійні, бариня. Ми он там гуляємо. Де ж таки можна.
Настасія. А як що, зараз же двірника гукай. Скажи йому, щоб далеко не одходив.
Няня. Скажу, скажу. Він і так щодня гуляє з нами.
Настасія. Ото й добре. Гляди ж.
Няня. Та вже не клопочіться, панійко. Де ж таки...
Настасія (гаряче цілує дитину й одпускає). Ну, ідіть з богом. (Стоїть і дивиться, поки няня з дитиною не зникають в саду. Потім іде в дім).
Лобкович (ходить, заклавши руки за спину, му гиче). Все одно вкраде. (Посміхається).
Настасія (холодно, вороже). А ти радітимеш?
Лобкович. Укр-а-де.
Настасія. Поможеш йому?
Лобкович. Укр-а-де.
Настасія. "Укрр-а-де!" Як ворон! (Швидко, злісно виходить).
Назустріч Антипович з тарілкою, на якій нарізаний кільцями лимон
і цукор.
Лобкович (сміється). Ні, тепер кінець... Двадцять п'ять літ. Ха! Ні, годі.
Антипович. А Родя Тимофійович цеї ночі зовсім не лягав. У саду просидів. На травичці лежав.
Лобкович (раптом кричить). А мені яке діло? Яке діло, я тебе питаю? Га? Що сказано? Хоч головою хай б'ється об твою травичку. А коли ти мені ще хоч раз,— вон! Травичку... Знать не знаю! Чоловік я? Ні? Родя, Родя... Я сам Родя. Двадцять п'ять літ твій Родя мене... Та він же веселий сьогодні? Чого ж тобі?
Антипович. Та веселість ця, Тимофій Наумович, опасна. Ліма Тимофіївна перед тим теж отака весела була.
Лобкович. Закоханий він! Закоханий, розумієш? Дурень. Того й не спить, і веселий. Ну, годі, годі! Що сказав? Іди приготов одягатись, в город поїду. Іди, іди, годі.
Антипович. Грахвинчик можна прибрать?
Лобкович. Ні. (Ходить, му гиче).
Перед терасою падає опука. З саду вибігає з ракеткою в руці Р о д і о н.
Р о д і о н (піднімає опуку, дуже б'є і кричить). Ей, Вукул! Держіть! (Потім біжить до хвіртки, нашвидку виглядає і пробігає в сад).
Лобкович. Ну, чого тобі ще треба? Чого? Бачив?
Антипович (хмарно,— сердито). А послухали б, як стогнав уночі, так не питали б. І Ліма теж, бувало, вдень сміється, співає — от, здається, веселіше й не треба, а вночі плаче. І... всякі спеціальні штуки.
Лобкович. Ну, так що ж ти мені скажеш робити? Що?! Що, тебе я питаю? Ну, кажи! Кажи!
Антипович. Прохвесора Іваницького покликати б.
Л о б к о в и ч. А він що, бог? Бог? Чи диявол? Душу йому можна продати, щоб урятувати? Коли можна — клич, продам. Клич. Ні? Так чого ж ти чіпляєшся до мене? Знать я нічого не знаю. Годі! (Швидко йде в дім).
Антипович (підходить до столу, бере карафку, зі злістю заміряється нею, немов хоче викинути, бере тарілку і йде за Лобковичем, зітхаючи). А, боже, боже!
Лобкович (вертається). Ти... той... Поїдеш зараз до професора Іваницького...
Антипович. От спасибі, Тимофій Наумович! —Лобкович. Підожди. Спасибі. Ніжний який. Скажеш на словах, щоб приїхав, як може, сьогодні.
Антипович. Слушаю.
Лобкович. Та спитай спершу по телефону, чи дома, не жени навмання. А це (хитає на карафку) лиши тут.
Антипович. Слушаю, Тимофій Наумович, неодмінно по телефону. Повинен би бути в цей час. Слушаю-с. (Швидко хоче йти, ніби забувши поставити назад карафку).
Лобкович. Куди? Постав на стіл.
Антипович (скорбно крутить головою і ставить). А, боже, боже! (Виходить).
Лобкович ходить по терасі, стиснувши губи й понуро наспівуючи.
Устина Марківна (виходить з дому.