— Тілько не дай боже, щоби про неї довідався пан комісар або який інший урядник.
— Або що?
— Ну, співали б ви її собі по пару літ на Грай-горі.
— На Грай-горі? А то що за Грай-гора?
— То такий палац, що в нім жиють закляті царевичі — а все в кайданах та до тачок приковані, — а їх пильнують дракони, а все при шаблях і під карабінами.
— Господи! Що ж воно таке? Ми гадали, що тілько в байках таке, а ти говориш...
— Ой, та й дурні ж ви! — огризнувся Осип. — Ну, то скажу вам на розум. Грай-гора, а по-німецьки Шпільберг, — то такий фестунок, що в ньому карають найтяжчих кримінальників. А тепер такі накази острі, що за отаку пісеньку, як нічого, дістанеш пару літ тої Грай-гори.
— Ой, господи! — жахнулися парубки. — А панич нічого нам не казав про се. Правда, він казав мовчати, але то тілько до якогось часу.... Потому, каже...
— Коли потому?
— Або ми знаємо! Казав, що незадовго мусить бути конець усій нашій біді.
— Конець! А яким способом?
— Він того не казав.
— А ви його не питали?
— Та ніяково було. Але раз Гриць запитав, а він відповів, що швидко все нам розповість, а тепер ще не може.
— Ага! — мовив Осип. — Ну, так я вам скажу. Слухайте, хлопці, але також нікому про се не говоріть. Навіть татові, ані мамі, ні! Бо з того може бути велика біда.
— Ну, говори, говори! — гомоніли зацікавлені парубки і збилися в купу довкола Осипа.
— Пани приготовують повстання проти нашого цісаря і хочуть і нас, хлопів, затягнути до нього.
— Го-го! Не діждуть! А то яким правом? — закричали парубки.
— Тихо, хлопці! — мовив Осип. — Знайте се кождий для себе, але ша, язик за зубами! А до панича на розмови більше не йдіть!
— Нехай його суха ялиця б’є! — обізвався один парубок. — Він нас горівкою частує, пироги каже варити, говорить так масно. Ми гадали, що в тім нема нічого злого. Адже панич учений, то борше повинен знати, що вільно, а чого невільно. А коли то Грай-горою пахне, то хоч ти мені там марципанів давай, то я не піду більше.
— І я! І я! І я! — загукали парубки з усіх боків.
— Добре, хлопці, — мовив Осип. — Слухайте мене! Я вас на зле не наведу. А панич, кажете, добре з вами поводиться?
— Душа, не панич! Горівки дає щовечера. Гостить нас на вечерницях, хліба не жалує, говорить так солодко, мало не цілується з нами.
— Шкода, що в таку небезпечну справу вдається.
— Може би його остерегти?
— Але гадаєш, що то на що придасться? Вже як він собі раз узяв щось на гадку, то й головою наложить, а свойого не попустить.
Осип перервав сю розмову.
— А де ті ваші сходини бувають?
— У старої фірманки, у Митрихи.
— У глухої?
— У неї самої.
— А коли мають бути найближчі сходини?
— Та панич казав завтра, в неділю.
— Добре. Не йдіть же ж ви ніхто, я піду сам.
В часі тої розмови парубки минули ліс і вийшли на поле. Перед ними внизу лежало село, повите сутінком; тільки де-де крізь пітьму прорізувалися криваві іскорки — се світло з сільських хат. Лісова стежка, збігаючи вниз перед самим селом, доходила до дороги, що злучувала село з дальшим світом і йшла до Лютовиськ. У тім місці, де стежка виходила на дорогу, стояли панські залубеньки, запряжені парою гнідих. Віжки держав Гриць, а в залубеньках, обтулений важкою ведмежою шубою, сидів панич Никодим. Тільки його лице з довгими наостреними вусами виднілося з-посеред м’якого ведмежого пуху.
— Добрий вечір, хлопці! — гукнув панич.
— Доброго здоровля паничеві! — відповіли парубки.
— А що, ви з ліса?
— З ліса.
Парубки проходили попри залубеньки, кланяючися. Залубеньки стояли на місці. Коні форкали і перебирали ногами, бажаючи бігти до стайні. Панич мовчав, немов надумувався. Він, очевидно, хотів щось сказати парубкам і для того, побачивши їх здалека і почувши їх голоси, велів зупинити коні. Та тепер, побачивши серед юрби Осипа, завагувався. Далі переміг себе. Коли вже парубки всі минули його, він гукнув їм вдогін:
— А слухайте, хлопці! Приходіть нині! Розумієте, нині, не завтра. По вечері приходіть зараз. Маю вам щось цікавого сказати.
Парубки йшли далі. Ані один голос не відгукнувся на паничеві слова. Швидко вони ввійшли в село і почали розходитися по хатах, а панич з Грицем завернули в бокову вулицю, що понад потік вела просто до двора. Не доїздячи до двора, панич післав Гриця до старої Митрихи з наказом, аби зараз лагодила вечерю для парубків, а сам узяв поводи і, цмокнувши на коней, в’їхав на подвір’я.
IV
— Таточку, повстання буде! — скрикнув Никодим не дуже-то голосно і не дуже-то радісно, входячи до батькового покою.
— Маєш, бабо, редути! — буркнув старий пан. — А коли?
— Вісімнадцятого лютого.
— Що-що-що? Вісімна-дця-того...
— Так є. Реченець в Парижі уложили. Вибух має наступити рівночасно в Галичині і в Познанщині.
— Чи вони подуріли? Вибух! Ну, хто і з ким має вибухнути?
— Кождий дідич має узброїти своїх свояків, здатних до оружжя, своїх льокаїв, мандаторів, лісничих і всяких офіціалістів і тягти з ними на означене місце.
— На зломану голову.
— Таточку, як ви говорите? Тут кров’ю пахне, тут історичний момент безмірної ваги...
— Іди до дідька з своїми історичними моментами! — гнівно скрикнув батько. — Коли всі вони такі бездонно дурні, то я волю жити без ніякої історії.
— Таточку! Боже мій, що ви говорите?
— Ну, скажи, хіба не правду? Узброювати слуг і льокаїв! І вести їх — куди?
— До Сянока. Дня 18 лютого вночі маємо зібратися з цілого циркулу, напасти на гарнізон, пов’язати вояків, забрати оружжя, а тоді опанувати місто, уряди, каси.
— Шах, мах! Ори, мели, їдж! З льокаями і мандаторами напасти, забрати, опанувати... Ну, скажи мені, Димцю, — і батько, ставши перед сином, узяв його обома руками за плечі і дивився йому просто в очі, — ти, здається, ще розумний чоловік, з глузду не зсунувся... Скажи мені по щирості: віриш, щоб се далося зробити?
— Не дуже, — приниженим голосом мовив Никодим.
— Не дуже! Значить, віриш хоч троха.
— Ну, що ж! Так зовсім неможливий той план не є, — живо мовив Никодим. — Якби з нашого циркулу зібралася хоч половина шляхти, а кождий привів з собою хоч по п’ять людей, то була би зовсім показна сила. Гарнізон у Сяноку малесенький, усього один баталіон піхоти і два шкадрони драгонів. Уночі не трудно би було...
— І невже твій головусий график піде на се?
— Видно по нім, що не дуже його серце тягне до сего. Але там Дембовський був. Ах, таточку, якби ви почули, як він говорить! Яким полум’ям бухають його слова! Як палять душу і путають розум! Здається, слухаючи його, чоловік сам один з голими кулаками пішов би против гармат. Усі трудності, всі вагання щезають. Сила волі, запалу, посвячення у того чоловіка величезна! Попросту стидно робиться сперечатися з ним за дрібниці, коли бачиш, які широкі горизонти він обхоплює своєю думкою, коли знаєш, що ціле життя того чоловіка — то одно безграничне посвячення для вітчини, одна любов, одна боротьба, одно ходження перед багнетами і шибеницями. Стидно, таточку! Ми зовсім відвикли від воєнного стану, від пороху, живемо в тихих норах, мов ніколи не думаємо вмирати. Жий ми так і тисячу літ, ніяка народна справа не рушиться ані кроком наперед.
Старий пан понурив голову.
— Отсе й є нещастя! Нема на світі такої дурниці, такої безглуздої справи, котра б не знайшла свойого запаленого апостола і свойого мученика. А такий один тягне за собою тисячі навіть не дурних і чесних людей. І дурниця робиться великою ідеєю, робиться безсмертною.
А потім, пройшовшися кілька разів по покою, він нараз зупинився перед сином і запитав.
— А уряд знає вже про ваші плани?
Никодим поблід, як стіна.
— Що ви, таточку? Як же можна? В тім ціла річ, щоб уряд не знав, аби не міг приготовитися, щоб заскочити його несподівано.
— Несподівано! — з гірким насміхом мовив старий. — Де стілько тисяч людей знає про се, говорить про се, переписується про се, де навіть листи запечатують косами і повстанськими емблемами! Димцю-Димцю! Погану історію ви робите! Не подякують вам за неї ваші потомки.
— Так ви думаєте, що уряд знає щось? — мовив змішаний Никодим.
— Що я маю думати? Я з урядом на розмові не буваю. Я тілько пригадаю тобі, що кілько разів у нас бували ті емісарії, уряд усе дізнавався про них.
— Догадуюся, що се Осип доносив.
— Осип чи не Осип, а хтось із слуг, із хлопів. І тепер хлопи вже, мабуть, знають про ваш план.
— Хлопи? Ні, не думаю. Я з парубками про всяку всячину говорив, але про близьке повстання ніколи.
— А проте вони все знають. Тут у мене сьогодні історія була.
— Ну, що за історія? — ледве чутно запитав Никодим. Його серце тьохнуло, прочуваючи якесь лихо.
— Сьогодні вечером, — якось знехотя мовив пан Пшестшельський, — прибігає до мене Домагальський і говорить, що хлопи на тоці говорять про близьке польське повстання. Які хлопи? Показується, що говорить твій коханий Тимків.
— Ну, і що ж говорив?
— Те й говорив, що пани ладяться до повстання. Вечером я запитую його, що се таке і пощо він говорить, а він до мене остро, знаєш, ставиться так, мов він тут пан. А хлопи також за ним. Ну, сим разом я не дав собі по носі грати...
— Таточку! Бійтеся бога! — скрикнув Никодим. — Чей же ви не веліли бити Тимкового?
— А ти думав, що що? Було його по головці погладити?
Панич обома руками вхопився за голову і, мов божевільний, почав бігати по покою. З його горла виривалися глухі стогнання.
— Ну, що дурієш? — понуро мовив батько.
— Не я дурію, а ви! — люто скрикнув син. — Адже ж те, що ви робите, то стричок на наші шиї.
— А дідько вас знав, що ваші шиї такі близькі стричка.
— Ні, я справді зовсім одурію з вами! Боже, рятуй мене! — з розпукою скрикнув Никодим і, вхопивши шапку, вибіг із покою.
Старий пан довго дивився на двері, мов ждав, що він ось-ось верне. Потім сам рушив до дверей, щоб іти за ним, але на півдорозі зупинився, вернувся назад і, сівши на софі, закурив люльку. Він любив сина, але надто сильно привик ходити утертою стежкою, жити в старім традиційнім ладі і світогляді, щоби міг зрозуміти подуви нового часу і його потреби. Клуби диму, що бухали з його уст, успокоїли його.
— Зле сталося, що я велів побити того Тимкового, се так. Але знов так надто зле не сталося. Непокірного хлопа ламай в першій хвилі. Остро з ним! Без слабості, без чутливості. Rustica gens optima flens, pessima ridens*.