Десь в часі Руїни,
Штурмували брами й мури,
Підкладали міни.
Боронилося козацтво,
Й міщани не спали,
День і ніч гриміли з мурів
Пушки й самопали.
Але Купер'ян-цехмістер
Був за всіх завзятий,
Цеховому товариству
Нишком став казати:
"Годі, братця, нам на мурах,
Як сичі, сидіти,
Покажім, що й ми, міщанство,
Не страшкові діти!
Вдармо ніччю на їх табір
З крутого байраку!
Згиньмо або тих ляшеньків
Зотрім на табаку!"
Як згадали, так зробили,
Щастила їм доля,
І розбили вражу силу,
Як пух, серед поля.
Радість! Слава! Крик і гомін!
Збігаються в місті
Шевці, кравці, всякі справці —
Не сто і не двісті.
І вітають Купер'яна
З його вояками,
Як героя, всю дорогу
Всипали квітками.
А на площі чорна рада:
Взяли всі гадати,
Яку б тому Купер'яну
Нагороду дати?
Одні кажуть: "Чим він досі
Був у нас? Цехмістром!
Тепер його за заслугу
Виберім бурмістром!"
Другі кажуть: "Що, бурмістром?
Ми на се не згожі!
Най він буде комендантом
В огневій сторожі".
Треті кажуть: "Ні, панове,
Іншу раду маймо,
Купер'яну від нумеру
По дукату даймо!"
"Ні, ні, ні! — реве громада
Одностайним хором. —
За геройство гроші брати?
Ну, се був би сором!"
Знов незгода, знов гармидер,
Сяк і так міркують;
Що хто скаже, кличуть: "Славно!"
А інші кепкують.
Аж ось вискочив на лаву
Пузатий бурмістер
Та й закликав: "Най жиє нам
Купер'ян-цехмістер!
Дав нам бог такого мужа
Ворогів розбити,
Та не дав нам знать, яку б то
Честь йому зробити.
Гроші дати — сором брати,
Та й ми ж бідні люди;
На уряд його поставить —
Іншим заздро буде.
Поки він живий між нами,
То все нам завада —
То ж, панове цехмістрове,
Ось моя вам рада:
Зараз тут його убиймо,
На паль посадімо,
По смерті ж його оплачмо
І святим зробімо.
І насиплемо над тілом
Могилу високу,
Будем поминки справляти
Два рази до року".
"Славно! Славно! От так рада!" —
Всі враз загукали,
А цехмістра Купер'яна
Навіть не питали.