Я все ж був сином свого батька і мав неабиякий потяг до незалежності. А що ж мої сестра з братом? Ну, про них розмова окрема. Сестру мати повністю підкорила своїй волі. Мені важко було зрозуміти, як покірливо терпить вона всі мамині зауваження, зачіпки, заборони, не раз бачив я її сльози після чергових вичитувань. Але здавалося: сестра раз і назавжди змирилася й здалася. Вона горнулася до мене, ділилася зі мною своїми таємницями й одкровеннями. Я її душевно любив, але чи то через дурощі, чи то через молодість частенько підсміювався, піддражнював, перекривляв її реакції на всі мамині дорікання: "Так, мамочко. Добре, мамочко. Звичайно, мамочко". "Як ти можеш терпіти?— казав я.— Ти що, інших слів не знаєш?" Сестра погоджувалася зі мною — і по всьому. Вона підкорилася всім правилам Дому. Була вона милою, чуттєвою дівчинкою. Але ж при цьому й брехала безбожно. Знаючи, що за найменшу провину, за кожен крок не на догоду матері її чекає покара, вона з часом виробила в собі віртуозне вміння викручуватися й вибріхуватися. Крім того, в неї з'явився скляний погляд, з ним вона й вислуховувала всі повчання й напучування, не забуваючи, проте, повторювати: "Так, мамочко, добре, мамочко". Насправді ж усе їй було байдужісінько. Вчилася вона абияк, щоправда, багато читала, просто ковтала книжки. Любила багатіти думкою: вчитимсться в університеті, вивчатиме мови, перекладатиме... і ще, і ще... Все не пішло далі прожектів, хоч університетський курс вона сяк-так здолала. У найвигіднішому становищі був брат: із ним носилися, дивилися крізь пальці на всі його милі і не завжди безвинні витівки, він вештався, де хотів і з ким хотів, додому з'являвся, коли заманеться, чого й мені свого часу не дозволялося, про сестру я вже й не кажу. Таку мамину поблажливість я пояснюю не лише тим, що брат був улюбленцем родини; мати вповні вичерпала свій запал, виховуючи мене й сестру, на наймолодшого її не вистачило. Не забудьмо до того ж, що на той час вона була не юною подругою невідомого аспіранта, а дружиною академіка, уславленого на весь білий світ. Це додавало їй обов'язків, і найпершим із них був усе той же: берегти Дім, додержуватись порядку в Домі; як і завжди, сяючому, блискучому, немовби випрасуваному. Він, як і до того, залишився маминим і слабким, і сильним місцем. Тепер вона колекціонувала скло — витончені вази, посудини й штофи у скляних шафках і на сервантах надавали Дому незнаної досі вишуканості. Приходили гості, часом і високі, і всі вони були в захваті од маминої краси, її ґречності, її кухні — готувала вона пречудово. Не одразу, не всі могли збагнути, яка залізна воля прихована за ціпо непереборною жіночністю. Як і перше, весь Дім, його побут, його зв'язки із зовнішнім світом трималися на мамі. І нерідко бувало: якась нова людина, лише раз зайшовши в Дім, більше в ньому вже не з'являлася — матері вона не сподобалась. І наші друзі — мої, брата, сестри — навідувалися до нас нечасто, хоча в кожного була своя кімната, і жили ми майже сепаратно, відокремлені від батьків довгими передпокоями — ні голосна музика, ані голоси наші турбувати їх аж ніяк не могли. Тонка крига між мною і мамою з кожним днем міцнішала. Мене допікав її диктат, нездоланне бажання браги участь у моїх справах і проблемах, знати усе до останку про мог життя і впливати на його перебіг. Дедалі частіше повторювала вона: "Нехай я помиляюсь, але я — ваша мат". Цє означаю одне: слухатися слід беззаперечно. Але — дивна річ! усе ж віл Дому не віяло холодом, жили ми у злагоді, майже завжди обпали всі разом у нашій променистій од світла вітальні. На гой час я вже зустрічався з одпіпо тендітною ісгоіоіо. котра професійно грача на піаніно і вчила французьку. Хоч як це не чинно, моїй мамі Істота заімпонувала, і я час од часу ловив на собі мамин розуміючий погляд. Але ми закінчували інститут, наближалася мить розподілу, а визначатися я не квапився, й Істота, не дочекавшись ні моїх запевнень, ні присягані,, ані конструктивних пропозицій, сіла одного разу в таксі з рожевою лялькою на капоті і рвонула до найближчого ЗАГС у з моїм однокурсником. Я дуже переживав, але недовго: на превеликий мій подив, виявилося, що життя триває, що довкола повно довгоногих дівчат, ладних підтримати тебе у скрутну хвилину не лише морально. І я самовіддано кинувся у гостинні обійми. Мама, із властивою для неї рішучістю, і тут намагалася скеровувати мене в моєму селекційному рвпші, та швидко й вона збагнула: такій силі, як пошук ідеалу, паніть їй протистояти важко. Що там не кажи але й батьки вже не були молодими — вражий час брав своє. А я вже ходив на службу і двічі на місяць розписуючись у відомості, слухав чарівні слова: "Суму літерами, прошу". І швидко з'ясувалося, що на сусідній кафедрі на олтарі англійської філології палає чарівна й незалежна жіночка. З'ясувалося також, що погляди мої на тс, якою маги бути дружина, багато в чому збігаються із поглядами її колишнього чоловіка, котрого на той час вона ледве здихалася. 1 одного разу я запросив її у Дім. За врочистим столом сиділи гості, багато хто привів із собою дітей. Думка про імпровізований концерт виникла, мовби сама по собі, і ось уже юні генії, заохочувані оплесками, підходили, розчервонілі од хвилювання, до інструмента і, хвацько відбарабанивши "Танок ельфів" або "Турецький марш", сповнювалися ще більшої певності у своєму месіанському призначенні на вщасливленій ними землі. Моя подружка дозволила собі зробити кілька зауважень, цілком безневинних, але неприпустимих у атмосфері загального захвату. Крім того, сиділа вона чи то незграбно, чи занадто вільно, схрестивши свої засмаглі ноги, і це було сприйнято як виклик. Насправді ж, як довідавсь я згодом, у нашій сяючій, освітленій, мов знімальний павільйон, вітальні моя подружка виявила: в неї по шву зненацька тріснула туфелька, що вона й намагалася приховати. Мати, зрозуміло, була з нею привітна, але з її стиснутих вуст, з її прохолодного погляду я розумів: маминих симпатій моя колега не здобула. Та мене це мало непокоїло, мене це тільки потішало. Я був певен і себе, і свого почуття. Сталося, сталося! Того ж вечора проводжаючи свою обраницю, я запропонував їй злити наші долі. Пропозиція було сприйнята прихильно. "Ти жартусш?" — охнула мати, коли я сповістив про своє рішення. На той час уже знайшлася достатня кількість доброхітьок — агентурних відомостей зібралося надміру, вирок не підлягав обговоренню: я припускаюся фатальної помилки. Був викликаний батько, він вислухав матір, співчутливо похитав головою, та все ж обережно зазначив, що тут останнє слово за мною. "І що, вона житиме в нас?"— поцікавилася мати. Я її заспокоїв. "Вітаю,— мовила вона.— хоча й нема з чим". Па весілля з усієї моєї рідні приїхала сама лише бабуся. Вона вже не курила "Казбек", тільки дивилася на всіх — на мене, на дружину, на моїх друзів — із сумовитою й відстороненою ніжністю. Ьабуся випила вина, заспівала кілька старовинних романсів; усі були від неї в захваті. Бона наспівувала навіть у таксі, коли я відвозив її до неї додому, адже тепер вона жила окремо. До батьків ми заходили рідко — зберігався прохолодний нейтралітет, та щоразу я ловив на собі гіркий розгублений мамин погляд. Вона гак і не змогла збагнути: навіщо, чому вчинив я всупереч її волі. Мої ж сю-сунки із батьком залишилися без змін... (Пауза.) Так... А до чого це я все? Знову занесло, ну? Спогади ці... З них кожуха не пошиєш. (Зиркає на годинник.) Боже ти мій, як мчить час! Що це зі мною? На чому ж я зупинився?.. Ага: канадець, потруївши голубів, замкнувся в мансарді "Інтуриста" і почувається все гірше й гірше. Так... (Пауза.) Ні. Переплутав. У мансарді — художник, а цей... Що з ним? Уже одужав? Я просто не знаходжу місця — як він там? Гаразд, зараз ми з ним хутенько покінчимо. (Пауза.) А й справді — чого з ним воловодитися? Помер у лікарні — та й по всьому. Хоча ні, шкода. Теж людина. Тим паче, що Наталя жде його. Із трикасетни-ком. Із тим, що його синочок її, меткий такий хлопчинка, встиг уже на деталі розібрати. У гуртку "Вмілі руки". А що вона чоловікові скаже? Га? Звідки в неї відик узявся? Не знайшла ж вона, його на вулиці! Рукавички поцупили, а відик знайшла. От іще за неї голова в мене болітиме. Нехай сама із своїм чоловіком розбирається. Ні, гак не можна. Тільки логіка. Усе має бути виважено й продумано. Щоб і голки не просунути. Щоб ніяка собака й не дзявкнула, щоб ніякий критик і цвінькнути не наважився. Хоча вони недорого й візьмуть — обкидають болотом з голови до ніг, що б ти не написав. Теж мені професія! Повчають, повчають — хлібом їх не годуй... Ну та Бог із ними, чоловік їй що скаже? А поїхав чоловік на півроку. До Африки. Він бактеріолог, а гам саме епідемія. От його й послали. Бродить оце болотами у малярійній масці. А тоді заразився туляремією або муха цеце вкусила — і номер. Ну ні, занадто вже похмуро. Той Богові душу віддав, цей... Що ж вона тепер робитиме? Ну, то цього реанімуємо. Одужав канадець. Лікарі довго, але безуспішно боролися за його життя, а тоді його все ж таки, знайшли свої, з посольства, і відкачали за півдня. Надвечір він уже сидів за столом переговорів із такою умовою: якщо лікарню, в котрій він лежав, зрівняють із землею, а лікарів позбавлять дипломів, він задурно збудує нам цілих три з їхнім обладнанням. На тому й погодилися. Головлікар добу плазував на колінах, заклинав малими дітьми, божився повернути всі хабарі за операції та за ліжко-місця, але канадець невблаганний. І от напівживий, окрилений, кружляє по місту — шукає її. Але де? І тут його осяває! Блискуча здогадка! На четвертий день він знаходить її у черзі за хеком сріблястим — День шахтаря, без хека не обійтись. Кидається до неї — вона вже ледве тримається на ногах,— підхоплює на руки, намагається віднести до свого "порша", але вона, судомно вчепившись за бабцю перед собою, волає: "Ні! Тільки не це!" І її можна зрозуміти: залишилося достояти якихось чотири години. Одліпившись від бабці, вони прямують до "порша", з котрого на той час уже видлубали фари, зняли двірники й колеса... От іще, до речі, проблема, слід запам'ятати... їхати нема на чому. А їм і не потрібно їхати: вони ширяють над надвечірнім містом у промінні призахідного сонця, як у Шагала, тим паче, що вулиці й тротуари, як завжди, перериті, довкола купи землі, обрізки труб і ще якась будівельна гидота.