Раз завівся я з батьком і убив би його до смерті, коли б чужі люди не оборонили його; бо вже і тоді таку силу мав, що й троє дужих чоловіків не справились би зо мною. Після сього батько прогнав мене від себе; так літо і осінь блукав я по лісах, а зимою жив по людях, у наймитах. Не було у мене ні товариша, ні побратима, і ні до кого не лежало у мене серце, ніхто й мене не любив; всі од мене жахались, як од чорта.
Мені минув двадцять і перший рік, як закохався в одну гарну дівчину, в нашім-таки селі, люто, скажено закохався, і вона мене дуже покохала… Закохавшись, я став смирний і покірний, як те ягнятко; що б було вона мені не звеліла, я все робив: заборонила їсти сире м'ясо — я перестав; казала ходить до церкви — я ходив і од щирого серця молився. Їй, бач, як добрій душі, хотілось, щоб я жив у рідній хаті і був слухняним, покірним сином — я пішов до батька, покаявся перед ним, і батько прийняв мене як рідного сина, а мати плакала, не нарадуючись…
Так ото пройшов рік-другий, і я тоді був щасливий: кохав, і мене кохали… Потім я став сватать мою дівчину, однак ні її батько, ні мій не згодились і одказали мені, як і тобі, козаче, а раяли, щоб я поїхав на три роки у Січ. Нічого було робить, треба було їхать, бо того бажала і моя голубка сужена, щоб придбав собі козацької слави. "Як тобі, — казала вона, — і не придбать тієї слави, ти один розженеш усю орду!" Я мав нечоловічу силу; кулаком, як довбнею, вбивав вола, здержував у млині шестірню; а раз стрівся в лісі з ведмедем і задавив його власними руками. Люто я бився з ордою; давно то минуло, а й досі ще згадують Марка, і поки світ-сонця, не забудуть!.. Через три роки я повернувся з Січі додому, та не на радість, а на превелике лихо. Моя сужена, як я вже тобі нагадував, полаялась з моєю матір'ю і одружилась із другим. Що тоді зо мною робилось, не буду тобі і розказувать… Мене палило пекельним вогнем, мені здавалось, що я не наситив би своєї помсти, коли б висмоктав з самого серця кров моєї суженої і її чоловіка!.. Однак я удавав, буцімто мені й байдуже, а в глупу ніч, як у селі поснули, пішов до моєї суженої, задавив зрадницю і її чоловіка, а хату запалив…
У ту добу була страшенна буря, так од тієї хати згоріла більша половина села. Ніхто в селі не знав, що я вернувся з Січі, так і не подумали на мене.
Наситивши свою помсту, я знов поїхав у Січ і, може б, там до смерті зостався, коли б через кілька років не приїхав у кіш з нашого села козак і не дав мені звістку, що батько мій умер, а ненька з сестрою без підмоги і живуть в нужді. Я вернувся додому, щоб заспокоїть неньку з сестрою; та не з моїм, бач, хистом було зробить те, чого бажав… Мати з горя дуже постаріла, а сестра вирівнялась, як біла тополя; нічого мені про неї і розказувать, сам бачив, яка вона була!.. Ще до мого приїзду засватали її за одного вдівця, немолодого вже чоловіка. Не хотілось було сестрі з ним одружитись, так мати приневолила подавать рушники, бо він був собі заможний хазяїн.
Через місяць, як вернувся з Січі, я так закохався в сестру, що душі в собі не чув, і вона, бідна, не дивилась на мене як на брата, тільки, було, доторкнусь до її руки або скину на неї оком, то вона, як жар, почервоніє і затріпотить.
Вже збирались до вінця, як я підстеріг уночі суженого моєї сестри, задавив його і, почепивши йому на шию каменюку, кинув його труп у Дніпро… Невсипуща думка і тривога в серці, що всякий має право однять од мене сестру-коханку, зробила мене лютим звіром; ревнощі, неначе гарячим залізом, палили моє нутро. Тільки, було, хто стане залицятися, а їх до біса було, або сестра на кого ласкаво спогляне, то вже тому не ходити по світу; дійшло й до того, що всі люди в селі стали нас цуратись і обходили нашу хату.
Минув рік, ми скажено кохались; здавалось, те щире кохання заглушало нашу совість, затримало і руку божу, щоб покарать грішників… Я знов став добрим сином, працював один за трьох і оборонив від нужди матір з сестрою… Минуло ще кілька місяців, і моя сестра стала вагітна… Бідна наша ненька і в голову собі не клала, щоб між нами стався такий великий гріх. До якого часу ми ховались від неї, а там, як зблизились родини, ми одпросились у матері у Київ, богу, бач, помолиться… Ми блукали по лісах, по нетрях, понад Дніпром і Тясьмином місяців зо два. Сестра в гущині тернівка породила з великими муками, і поки була не при пам'яті, я задавив дитину і сказав сестрі, що воно породилось неживе…
— Задавив дитину?! — скрикнув Кобза. — Не побоявся і гріха, не було й жалю?..
— Не було… — похмуро одказав Марко. — У той час я ще їй завидував: коли б, думаю собі, отак і мене маленьким були задавили!.. Ну, а як сестра трохи одужала, то хотіла було йти у Київ одмолювать свої і мої гріхи, так я не згодивсь, і ми повернулись додому. Однак як ми не таїлись од матері, а вона таки провідалась про наш гріх; мене не було дома, як вона допросила сестру, і та призналась і повинилась їй. Мати билась, обливалась сльозами, не знала вже, що й робить і як буть, і повела сестру до попа. Усе йому розказала, а панотець, глянувши на її щире покаяння, звелів матері одвести її у монастир на покуту, а мене протурить у Січ.
Вернувся я додому надвечір, як уже світло засвітили — було се якраз у суботу — дивлюсь: сидить мати, обнявши сестру, і обидві гірко плачуть. "Чого се рюмаєте?" — питаю. Почувши моє запитання, мати хутко схопилась, а сестра ще гірш стала плакать. "Хіба, — скрикнула мати, — совість тобі нічого не каже, від чого ми так вбиваємось?.. Теперечки я знаю, хто збавив віку Оришці (так звали мою сужену) та її чоловіку, хто і село спалив, хто повбивав і тих, котрі залицялись до твоєї сестри! Може, ти, оглашенний, і дитину її задавив?.. Тікай же, — каже, — з моїх очей, поки я тебе ще на віки вічні не прокляла; а сестри, що навіки загубив, запропастив, більш не побачиш, я її одведу у монастир і пострижу в черниці, щоб одмолювала свої тяжкії гріхи".
Мати ото думала мене усовістить, налякать, та тільки гірше ще мене роздратувала. "Не буде по-твоєму, — ні ти, ні сам чортяка не одійме од мене сестри; вона моя з душею і з тілом!" — "Цураюсь тебе, — озвалась сестра, плачучи, — оддаю себе богові і до кінця віку буду одмолювать тяжкії наші гріхи!.." Сестрина одповідь ще більш і ще гірше мене розлютувала; я зараз побачив, що навіки стратив її кохання. Глузд мій помутився, усе, на що я не глядів, здавалось мені облитим кров'ю. Мені спало на думку ухопить сестру на оберемок і утекти з нею в ліс. Тільки що я зблизився до сестри, мати загородила мені дорогу. "По трупу моєму, — заголосила вона, хапаючи мене за груди, — тільки дійдеш до твоєї сестри…" — "Пусти! — гримнув я, як віл на ревищі, — пусти, вона моя або чортова; не піде ласкою, так я її заріжу". — "Ріж мене, четвертуй! — закричала сестра. А з тобою не піду, одрікаюся од тебе на вік вічний!"
Я був неначе скажений; не пам'ятаю і теперечки, як я вихопив кинджал, як піднялась рука і як сестрина голова з трупом покотилась на долівку… "Проклинаю тебе, — заголосила мати не своїм голосом, — на сім і на тім світі, проклинаю! Проклинаю і той час, в який я на світ тебе, гаспида, породила!.." Блиснув кинджал удруге, і мати простяглась біля сестриного трупу… Я хотів й сам зарізаться, однак не допустила кара господня, закрутилась у мене голова, у грудях сперся дух, і я, як неживий, бебехнувся на долівку, між трупами матернім і сестриним…
Страшно дуже було глянуть, як я опам'ятався… На долівці лежали без голів трупи матері й сестри, підплиті кров'ю. Повиносивши скоріш із хати на город трупи без голів, я викопав під бузиною в гущі яму і закопав покійників. Однак, як уже я не шукав одсічених голів, а не знайшов: невідь-куди вони із хати поділись… Нічого мені тобі і розказувать, що тоді діялось у мене на душі і серці… Скільки разів хапався я за кинджал, щоб зарізаться, та неначе яка невидима сила тримала мене за руку…
Опівночі була велика страхота: кругом хати загув страшенний вітер; на горищі ревіло і тріщало, неначе дах зривало з хати; кругом стін скребло, у комині гуло, вікна дзирчали, у хаті усе ходором заходило, і з долівки, неначе з води, вирнув, вийшов мій батько. В руках держав він одсічені голови неньки й сестри. Страшно було глянуть на грізний вид старого батька: чуприна моя піднялась догори, у вухах загуділо, як із цебра окотило мене холодною водою, і я почув батьківську мову: "Проклинаю і я тебе, сину, з того світу; не прийме тебе ні земля, ні пекло: будеш ти оглашенний, як той Каїн, блукати по світу до страшного суду, аж поки добрими ділами та щирим покаянням не спасеш своєї душі і загублених тобою душ!.. Носися ж по світу з тяжкою твоєю совістю і сими головами; щосуботи божої будемо до тебе приходить!.." З останнім словом кинув він мені одсічені голови й зник…
IV
Після сього розказу Марко, схиливши на груди свою бідолашну голову, важко дихав… Видко було, що, згадавши прошле і свою гірку долю, дуже засмутилась його душа і защеміло-таки серце…
— З того часу, — знов почав він жалібно, — отак, як бачиш, козаче, блукаю по світу і нічого собі не вдію… Радився я з ченцями, з попами, і тільки пустельник у Карпатських горах от що мені сказав: "Одпущення гріхів і награду од господа той тільки добуде, хто сполня його святий закон і волю не з користі і благ будущої жизні, а на втіху і велику радість своїй душі й серцю; хто, як сказав спаситель, возлюбить ближнього, як себе самого". Почувши отакі пустельникові речі, став я згадувать усе те добро, що доводилось робить людям, і вийшло, що робив я не од щирої душі, а тільки щоб збавиться од важкої торби і осоружного світу… Що ж мені робить, коли — як живу на світі — в мою залізну душу і кам'яне серце не западало ще жалю до мого ближнього і на макове зернятко!..
— А полегшала твоя торба, — спитав Кобза, — з того часу, як ти з нею носишся?
— Часом і полегшає, а часом ще важча стане.
— Розкажи ж мені ще, Марку, як ти там по пеклу товкся і порозганяв звідти усіх чортів?
— Ось як воно здіялось, слухай. Було се у ті часи, як ляхи з козаками жили чесно, по-братерськи. Хоч не однієї матері були ми, значить, діти, так закон уже отої Посполитої Речі для кожного був рідним батьком.