На вимазане фарбою лице якоїсь немолодої вже дами. На її триповерхові буклі.
Згадав бородате лице Робінзона Галапочки. Як той годує його печивом, плеще по шиї…
…Снують відвідувачі алеями парку. Стоїть обіч алеї Дракон. Вдивляється в людські обличчя.
Йде алеєю зграйка малих школярів. Хлопчики і дівчатка. Весело щебечуть, сміються…
Драконові уявляються квіти. Вогняні полум’яні маки, сині-сині волошки…
Щебечуть, дзвінко сміються дітлахи…
Драконові вчувається, як виспівує у піднебессі жайвір…
Край алеї у задумі кінська голова. Націлене на перехожих око…
Йдуть алеєю четверо розхристаних патланів. Один з гітарою. Йдуть, горланять, бренькають дратівливо, кривлять лиця.
Здається Драконові, ніби він пробивається крізь зарості реп’яхів. Ті липнуть до гриви, до хвоста.
Тріпонув головою. Повернувся до розхристаних перехожих хвостом. Пішов далі.
Біля клітки з орлами – кілька чоловік. Один, кругленький, лисенький, неспокійний, метушливий, весь час намагається щось пояснити високому, насупленому. Він щось показує на птаство у клітках, показує у небо, розмахує руками, ніби хоче злетіти. Тоді командує жінці, що стоїть поруч, щоб та піднесла ближче клітку, яку вона тримає. Кругленький пхає руку в клітку, дістає звідти ховрашка, кидає його в клітку орла.
Помах могутніх крил, розпачливий крик звіряти – і орел знову гордо возсідає на бантину.
Лисенький, кругленький розцвітає в посмішці, вигинається перед високим, насупленим, тицяє йому в руку гризуна, щоб той сам кинув у клітку.
Дракон на якусь мить ухопив погляд насупленого, порівняв його з хижим поглядом орла. Тоді глянув на очі кругленького, лисого. Вони бігали неспокійно, як очі звіряти, яке він тримав у руках.
Дракон пішов далі.
…Надвечір’я погідного дня. По тротуару йдуть Робінзон і Крузя. Спала денна спека. Робінзон несе чималеньку спортивну торбу. В руках у Крузі портативний магнітофон.
Робінзон і Крузя завертають у двір.
Заходять у під’їзд будинку. Підходять до ліфта.
Робінзон натиснув на кнопку:
– Аби його ще застати. Котра зараз?
Крузя глянула на годинник:
– Двадцять на дев’яту.
До ліфта підходить високий статечний атлет середнього віку. В руках у нього чималенький шикарний портфель.
За атлетом підійшла невеличка, розмальована, як циферблат антикварних ходиків, дама.
Опустилася кабіна ліфта. Розчинилися двері. Галапочка галантним жестом запропонував дамі:
– Будь ласка, проходьте.
Пихате лице дами навіть не ворухнулося. Губи також. Вона прийняла належне, стала в кутку кабіни і почала розглядати себе в дзеркальце.
Зайшли Крузя, статечний чоловік, тоді Галапочка.
– Восьмий! – сухо кивнув чоловік.
– Нам вище, – сказав Галапочка і натиснув на кнопку.
Дама мовчки милується собою в дзеркальце.
Ліфт загудів, набрав розгону і… зупинився. Двері не відчиняються.
– Не розумію гумору, – з претензією на дотепність кинув чоловік.
– Здається, ми застрягли між поверхами, – пояснив невпевнено Галапочка.
Даму ніби кольнуло:
– Цього не може бути! Я спішу!
Крузя пригорнулася до Робінзона:
– Я боюся, щоб ми не впали.
– Не впадемо, – заспокоїв Галапочка. – Ми висимо на сталевому тросі.
– Треба щось думати, – категорично сказала дама.
Хвилина мовчанки. Ніби всі виконують категоричну вимогу дами.
Крузя розглядає даму. Погляд зупинився спочатку на буклях, на демонстративно вип’ячених персах, затягнутій широкій талії, на пальцях рук, увінчаних безліччю різноманітних перснів.
Тоді Крузя перевела погляд на незнайомця. Ковзнула по його солідній фігурі. Зупинилася на розбухлому портфелі. Уявляє, як цей чоловік приходить у переповнену аудиторію, стає за кафедру, розкриває портфель, дістає книжки…
Або приходить додому. Відчиняє ключем двері. Зайшов у кімнату, поставив портфель біля письмового столу, на якому друкарська машинка. Усі стіни квартири в книжкових стелажах і полицях. Чоловік розкриває портфель, дістає папки рукописів. На одній написано: "Роман", на другій – "Повість"…
Раптом Крузя здригається від несподіванки: щось дуже гупнуло. Це портфель незнайомця впав на днище ліфта. Від удару замок розчинився. На підлогу з гуркотом, дзенькотом та шелестом висипалася картопля, цибуля, пляшка вермуту, шматок дерматину, молоток, кілька замків до дверей, цвяхи.
– Ідіот! – верескнула дама.
Чоловік мовчки кинувся підбирати свої речі і впихати їх знову в портфель.
Галапочка почав допомагати.
– Це ваша сусідка? – спитав пошепки Галапочка, коли вони схилилися над портфелем.
– Не розумію гумору! – обурився на повен голос чоловік. І гордо додав: – Це моя дружина.
Розфуфирена дама не знає, про що йдеться. І заявляє:
– Господи! Дружина. Все життя собі занапастила з оцим, – вона зверхньо покосувала на голову чоловіка.
– Не розумію гумору, – покірно промимрив чоловік.
Знову запанувала тиша.
Десь зверху від ліфта по сходах зацокотіли каблучки.
Галапочка спохватився:
– Ей, хто там? Добрі люди! Знайдіть ліфтера, хай нас визволить… Ми застрягли…
Кроки затихли.
Почувся дівочий голос:
– Ліфтер тільки до восьми. А вже дев’ять. Вибачте, я спішу…
Каблучки знову поцокотіли.
Жінка прокоментувала:
– Стелла з п’ятдесят восьмої. Знов на побачення побігла. Така сама, як її мама…
– Цікаво, що з ним? – кивнув Галапочка на ліфт. – Ви у цій техніці не розбираєтесь? – звернувся до чоловіка.
– У чому він розбирається! – перебила дама. – Він, крім дерматину і цвяхів, нічого не знає…
– Не розумію гумору, – сказав чоловік.
– Гумору, гумору! Ти ось ліфта відчини. О дев’ятій тридцять – хокей.
По сходах знову зачовгали кроки.
– Алло! – крикнув чоловік. – Хто там?
Кроки затихли.
Чоловік ще раз:
– Алло! Хто там, питаю?
– А там хто? – почувся зверху немолодий вже хрипкий басок.
– Це я, Брунькуєвич. З п’ятдесят першої квартири.
– А де ви?
– Тут, у ліфті. А там хто?
– Гаєвський. Що ви хотіли, Брунькуєвич?
– Ми застрягли.
– Чому це "ми"? Що, ви не сам?
– Ні, тут нас четверо.
– А хто ще з вами?
– Моя дружина Ірина Михайлівна і ще двоє.
– Ті двоє з нашого будинку?
– Я не знаю. Зараз спитаю… – До Галапочки: – Звідки ви?
Галапочка:
– Яке це має значення? Ну, не з вашого.
– Не з нашого, – передав Брунькуєвич.
– А що вони тут роблять?
Брунькуєвич до Галапочки:
– Що ви тут робите?
Крузя несміливо:
– Йдемо до знайомого.
Брунькуєвич:
– Ідуть до знайомого.
– А в якій квартирі він живе?
Галапочка не витримав, гукнув незнайомцеві на сходах:
– Живе він у шістдесятій квартирі. Звуть його Вадим. Років йому двадцять вісім. Неодружений. На лівій руці не має вказівного пальця. Пальця в дитинстві відкусив йому в зоопарку шимпанзе. Шимпанзе вже здох…
– А ви йому хто?
– Кому: шимпанзе чи Вадимові?
– Вадимові.
– Товариш. Колега. Працюємо разом.
– А де він працює?
– Він художник. Пише картини.
– Які картини?
Галапочка важко зітхнув:
– Портрет токаря Кривобока, триптих "Хлібороби", диптих "Риболови"…
– Він що, може дістати рибу?
– Може. Це йому раз плюнути… Він акулу навіть може роздобути…
– Ну добре. З вами все. То що ви, Брунькуєвич, хотіли? Чого ви мене зупинили?
– Я хотів, щоб ви покликали ліфтера, бо ми тут застрягли.
– А-а-а. Я не маю часу. Я спішу на процедури. Я скажу своїй онуці, щоб вона пішла сказала тому художникові…
Кроки почовгали.
Дама нервує.
– Вішать треба таких ліфтерів. Гроші беруть, а люди в ліфтах застрягають.
Крузя до Галапочки:
– Всі зберуться, а нас нема. Скажуть: от брехуни…
Коридор будинку, в якому живе Галапочка. Біля дверей під номером п’ятдесят три – кілька хлопців і дівчат. Дівчата з букетами квітів. Хлопці – з наповненим саквояжем.
Високий кремезний брюнет глянув на годинника.
– Ну й Галапочка. Запросив, а сам…
– Слухайте, а може, щось скоїлося? – сполохалася білява дівчина. – Вже годину чекаємо…
– Може, у загсі черга, – висловив припущення бородань.
– А ти звідкіля знаєш? – поцікавилася дівчина, що стоїть з ним поруч.
– Він уже п’ять разів подавав заяву, – пояснив кремезний брюнет.
– Не п’ять, а чотири, – поправив його бородань. – І не я винен, що кожна з обраних мною кандидаток у дружини за тиждень після подання заяви передумувала.
– Може, й Робінзонова передумала, – сказала білявенька. – І бідний Галапочка з розпачу десь сидить у кафе напідпитку, забувши про нас. А може, саме в цю мить летить з мосту у воду…
– Крузя не передумає, – запевнив бородань. – Вони ніби одне для одного виліплені.
– А хто вона? – питає дівчина, що стоїть біля бороданя.
– Студентка, – пояснив той. – Навчається на третьому курсі. Майбутній археолог.
– Буде шукати скарби, – зауважив брюнет.
– Найбільший скарб вона вже знайшла, – сказав бородань.
З квартири, що поруч з Робінзоновою, вийшов електрик Бурундукін.
– Товариші-громадяни! – проказав владним голосом Бурундукін. – Дозвольте вас спитати, хто ви будете?
Хлопці й дівчата здивовано переглянулися.
– А що? – спитав рудий.
– Що? – прискалив око Бурундукін. – То, що всякі бородані по коридорах тиняються, а потім у людей пропадає імущество.
Гурт вибухнув дружним реготом.
– Ясно! – сказав брюнет, суворо дивлячись на кругленького бородатого. – Ось чим ти, Вася, займаєшся.
Бурундукін:
– Я не конкретно про ету лічность. Я вообще, для прикладу. І раджу вам іти звідси, поки не пізно.
Рипнули коридорні двері. У них з’явилися Галапочка, Крузя і високий чорнявий хлопець.
– Вже пізно, – сказав брюнет Бурундукіну.
Рудий кинувся назустріч Галапочці і Крузі:
– Привіт кандидатам!
Натовп загелготів:
– Де пропадаєте?
– Невже в кругосвітню подорож одразу махнули?
– Друзі, вибачте! – залепетав Галапочка. – Ми цілу годину просиділи в ліфті в будинку Вадима.
– Можу це підтвердити, – встряв чорнявий. – Якби не я, вони просиділи б там до ранку.
Бурундукін якусь хвилину стоїть біля своїх дверей, прислухається до розмов.
Галапочка дістає ключ, відчиняє двері.
– Будь ласка! Заходьте…
Хлопці й дівчата заходять до квартири. Ставлять квіти, вітають Крузю і Робінзона. Гаморять, сміються.
Бурундукін постояв хвильку в коридорі. Підійшов до зачинених дверей квартири Галапочки, прислухався, тоді спішно подався в свою квартиру.
…Спальня Бурундукіна. У кутку шафа, під стіною два ліжка, над ліжками розкішний килим.
Між стіною і килимом хтось вовтузиться, бо килим віддувся і рухається. Біля ліжка стоять кімнатні тапочки Бурундукіна.
Між стіною і килимом сидить Бурундукін.