Йду додому. Несу важкі думи. Як зустріне? Година пізня. Але я не дуже завинив. З учорашнім порівняти не можна. Повинна б оцінити… Ключі забрала. Сказала: "Після дев'ятої можеш не приходити". Зараз одинадцята. Але ж я мусив. Приїхали з підшефного колгоспу. Бригадир механізаторів Кулябка та інженер Деривітер. Мусив. Але це вже крапка. Від сьогодні — ні грама.
Натискаю на ґудзик дзвіночка.
Не відчиняє.
Невже буде такою жорстокою?
Дзвоню ще і ще.
Чути кроки. Клацнув замок. Напіввідчинилися двері. З-за них вилетів спальний мішок.
Знову клацнув замок.
Постояв розгублено. Взяв мішок. Подався з будинку. Раз ти така, думаю, поїду світ за очі. Ще будеш шукати. Будеш коси на голові рвати. Ті, що я купив тобі на день народження.
Сів у трамвай. Поїхав за місто. Зійшов з дороги, заліз під кущ. Вліз у мішок з головою.
Задрімав…
Прокидаюсь.
Де це я? Ага, в мішку. Висуваю голову. Що це? Я на якомусь складі. За якимись ящиками. Між якимись залізяками… Підожди, підожди. Снилося мені, ніби хтось наді мною говорить. Ніби мене везуть у машині…
Похолонуло в п'ятах. Украли! Мене украли! Хто? Для чого?
Почав оцінювати себе. Чи я міг би, скажімо, бути потрібний імперіалістичній розвідці?
Прийшов до висновку, що ні.
Може, якась мафія? Точно! Украли мене, щоб обміняти у моєї жінки на кілька тисяч карбованців. Прорахувалися. Не дасть ні копійки…
По спині полізли мурахи. Можуть спересердя уколошкати.
Треба швидше тікати.
Викарабкався з мішка. Метнувся до дверей. Зачинені. На вікнах ґрати.
Тоді в голові зашурупало: від мафії врятуєшся чи ні, а прийде хтось на склад, застане тебе тут, то від тюрми таки не втечеш. Скажуть, красти прийшов.
Поліз я знову у мішок.
Тільки заліз — чую, замок клацає.
Заходять.
— Де він? — питає один.
— Он там, за ящиками, — пояснює другий.
— Цікаво, що у ньому? — вставив третій.
Підходять. Думаю, треба вилазити.
Розстебнув замок, висунув голову і завмер: стоїть переді мною бригадир механізаторів Кулябка, інженер Деривітер і голова підшефного колгоспу. Стоять як скульптури. І оком ніхто не кліпає. Тільки роти порозкривані.
З переляку привиділось, думаю. І голову знову в мішок.
По хвилі чую голос Кулябки:
— Примарилось, чи що? Не може бути, що це Варварочка. Ми його вчора ввечері підвезли до самого будинку. Чого б він лежав за містом, та ще й у мішку?
— Я, дорогенькі! Я! Варварочка! — гукаю, вилазячи з мішка…
Зустріч відбулася на високому рівні.
Тільки знову жінка до хати не пустить. Але не біда. Мішок зі мною.