Належав він Кузьмі Григоровичу, братові попереднього, і його синові Равлентію, Лавру чи Равлу, як хто те вимовить.
Отож Савка й Свирид, старанно держачися доріжки, благополучно дійшли до двору Кузьми Григоровича. ї тут потрапили в таку пригоду. В село поверталася з лук череда, і за коровою Кузьми Григоровича ув'язався громадський бугай Мишко. Мишко цей був бугаєм з ласки божої і, як здається мені, мало був схожий на тих своїх побратимів, які раз у раз падають на білий пісок, ставши жертвами іспанських тореро на іспанських коридах. Там вони якісь начебто малорослі, набагато нижчі за людський зріст. Мишко ж належав до сірих українських степовиків, був рослий, з величезною головою, з чорними очима, що обросли якоюсь страшною темнотою, з могутніми конусами вільно розкиданих рогів. Важив Мишко шістдесят пудів.
Він пішов за коровою Кузьми Григоровича. Нічого недозволеного в цьому не було, коли б у таких господарствах, як у Кузьми Григоровича, знайшовся для нього достатньо міцний загінчик. Але ж які в наших дядьків були загороди? До нас теж одного разу завітав Мишко, і я бачив на власні очі, як, підсунувши рога під воряночку, він нетерпляче мотнув головою і та воряночка разом з стовпчиками, каблучками, кілками і пакілками упала в нього за спиною. Шлях на город він відкрив одним порухом.
Загорода Кузьми Григоровича мало чим різнилася від нашої, тож Кузьма Григорович, озброївшись хитрощами, заходився біля Мишка, намагаючись не пустити його у двір, а спровадити до своїх сусідів, Захожаїв, у яких було споруджене від громади для Мишка постійне, розраховане на його здатності мешкання.
Мишко сердився, бутів, б'ючи ратицями в землю, видирав її цілими грудками, з картуз завбільшки, і кидав за себе. Кузьма Григорович хвіртку у Мишка під самим носом зачинив і крізь жердини, з яких були збиті ворота, просунув Мишкові надломлене стебло пшенички, як у нас називали в ті часи кукурудзу. Надломив стеблину він умисне, щоб аромат свіжого соку ударив Мишкові у ніс, запаморочив його і змусив забути про знадливу подругу. Мишко сердився і все бутів, спочатку ні на що не хотів зважати, а потім, коли справді пахощі, що линули з надлому, дійшли до його свідомості, почав сти— шувати гнів. Тоді Кузьма Григорович вивів руку вище воріт і повів її разом з стеблом понад тином до захожаївського двору. Онисько Захожай — був він моїм хрещеним батьком,— побачивши це, вже й хвіртку свою відчинив, мовляв, хоч круть-верть, хоч верть-круть, а завертай, Мишко, на ночівлю додому!
Що то людський геній, людська спритність! Шістдесят пудів мускулатури, а як легко дали обвести себе навколо пальця.
На цю сцену й натрапили Савка й Свирид. Бувши тверезими, вони обійшли б Мишка здалека або почекали, поки закінчиться процес обертання Мишка навколо пальця. Випита ж горілка робила їх нетерплячими і навіть необережними.
— О, та це ти, Мишко! — вигукнув Савка, спинившися кроків за десять від нього.— Здоров! Давай поборемося!
— З Мишком? — покрутив головою Свирид.— Ну його к чорту! З Мишком я не взявся б!
— Е, пусте, брате! — відказав Савка.— Його треба тільки під микитки схопити! — І Савка рушив просто на Мишка, щоб ухопити його під микитки.
Мишко напівобернувся, не залишаючи стеблини, глянув на Савку, труснув головою, чмихнув... Тут би Савці й слід було покликати на допомогу обачність. Не завадило б і Сви-ридові помізкувати хоч трохи... Та де ж! Вони не обійшли Мишка боком, а перли просто на нього. Мишко ще раз чмихнув, голову нагнув до самої землі і, наставивши вперед роги, ударив об землю ногою. З-під ноги вилетіла грудка землі і впала десь далеко за його спиною. Тоді Мишко чмихнув утретє, піднявши із стежки ціле віяло розмеленої людськими ногами куряви.
— Що ви робите?! — побачивши все це, скрикнув переляканий Онисько Захожай.
Картина була така. Дмухаючи і бутячи, Мишко рушив просто на Савку. Свирид негайно витверезів і, скочивши із стежки, кинувся до тину, щоб вихопити коляку. Та ба! Доба справжніх феодальних тинів, вигороджених, як віночок, минула, а ті, що залишилися, чекали черги, поки їх дощаними штахетами замінять. Стояли вони закурені пилюгою, чорні, трухляві і якщо не падали, то лише тому, що їх зверху тримало пакілля, а знизу численні підпорки. Свирид висмикнув перший, що трапився під руки, пакіл і кинувся рятувати Савку. І таки врятував. Від удару у Мишків лоб пакіл розсипався на дренчи-ки, і з нього на всі боки війнуло порохном. Це порохно засипало Мишкові очі, і Мишко на мить спинився. Потім рушив, аж побіг на Савку: удар кілком у лоб вимагав відповіді. Тепер уже витверезів і Савка.
— Куди ти! Що ти, сказився?! — крикнув він, задкуючи від Мишка. Мишко ж і не подумав зважати на це риторичне запитання. Замість цього він підчепить Савку на ріг, жбурне кудись вгору, а тоді ще й притопче ногами.
Та Мишко не встиг підчепити Савку на роги. Рипнула хвіртка, і за ворота вискочив Кузьма Григорович, але вже не з кукурудзяним стеблом, а з ціпом у руках.
Теперішнє молоде покоління тільки чуло, може, про існування ціпа і вже, напевне, не пов'язує з деталями ціпа прізвища всесвітньовідомого вченого — академіка Капиці6.
Ціп був пристроєм універсальним, до того ж унікально досконалим. Проіснував він у нашій країні до появи кінних молотарок, а ці в широкому масштабі почали з'являтися лише з початком нашого, двадцятого віку. Отже; за плечима ціп мав не одну і не дві тисячі років.
Складався ціп з двох різної довжини палиць. В наших краях ці палиці робилися з прив'яленого дуба. Довша палиця — держалко — називалася ціпилном; коротша — бичем. Сполучалися .обидві частини за допомогою простої, але досконалої системи, змайстрованої з сирового ременя. Ця сполучна система й називалася к а п и ц ею. Досконалість цієї системи полягала в тому, що ціпом можна було як завгодно махати, бич крутився в шкуратяному гнізді капиці, а капиця в цілому могла крутитися навколо ціпилна.
Ціпом могла молртити одна людина; молотили в два ціпи, в три.
"Від ціпа,— казали у нас,— в спині сіла". Інші додавали: "Бодай ніхто не діждався ціпом на хліб заробляти".
Щоб вимолотити зерно з одного снопа, потрібно щонайменше десять хвилин. Шість снопів на годину! За деся-тигодинний робочий день — шістдесят снопів, одну копу. Молотьба тривала всю осінь, а як коли — то ще й першу половину зими, коли встановлювалась суха морозна година. В кого не було чого молотити дома — наймалися до заможніших. Ці й ставали віртуозами ціпа.
Вийдеш уранці з хати і чуєш, як з усіх боків долітають гулкі удари: гуп, гуп, гуп! На вухо було чути, коли молотить один молотник, коли два чи й більше. Удари в два ціпи створювали красивий ритмічний малюнок, в три — цілу героїчну композицію. Кузьма Григорович був майстром у всьому, що стосувалося феодальних робіт, як у себе дома, так і в добрих та й недобрих людей по найму. Отож був і майстром ціпа.
У бугая є два вразливі пункти: ноги й писок. Писок — дуже болючий пункт; коліна теж. Грізний вигляд бугая і грізна мить, коли він мало вже не підхопив Савку на роги, не наполохали Кузьми Григоровича. Відштовхнувши плечем Савку, Кузьма Григорович свиснув бичем у повітрі. Це стороннє втручання ще більше розлютувало Мишка. Лишивши Савку, він повернувся до Кузьми Григоровича.
Коли б Кузьма Григорович хотів, він з перших двох-трьох ударів по колінах чи по храпах міг би списати Мишка в інваліди. Але череді був потрібен Мишко, а не інвалід. Ціп танцював, гуляв у руках сопілкаря, удари градом сипалися на Мишка, але удари розмірені, хазяйські. Найбільше терпів Мишків лоб, межиріжжя, холка і плечі. Мишко крутив головою, чмихав, бутів, кидався в атаку, здіймаючи навколо себе куряву. "1-і, ти, лиха година! — думав бідолашний Кузьма Григорович.— Так натискає, що може загнати і в тісний кут!" І Мишка треба берегти, та й за себе страшно ж! Кузьма Григорович знову замахав ціпом, серія нових ударів посипалася на Мишка, і так розраховані вони були, що кожен наступний був сильніший за попередній.
Серія ця мало сподобалася Мишкові. Він спинився, закрутив головою, почав переступати з ноги на ногу. "Ага, то ти такої?! — підсумував Кузьма Григорович.— То ми тобі ось ще поворожимо, затанцюєш, як ведмідь під сопілку!" І сипнув третю серію так, щоб зачепить "за живе". І зачепив. Удар був розрахований все ж таки так, щоб хрящі й кістки на писку залишились цілі, а Мишкові щоб дух забило. ї забило! Удар по храпах обізвався, мабуть, аж десь в голові, з очей іскри посипалися, і в носі закрутило, немов хто свердельцем штрикнув!
Це був зеніт. Мишко люто закрутив головою, люто чмихнув і враз, обернувшися задом до Кузьми Григоровича, кинувся навтьоки у спасенний закуток дядька Ониська Захожая, батька мого хрещеного. Кузьма Григорович послав Мишкові навздогін пару ударів по стегнах, ударів артистичних, роблених для вилясків, а не для болю.
Про цю подію Мишко через п'ять хвилин забув, бо був незлобливий; Кузьма Григорович теж щось не дуже довго переживав. Хіба мало клопоту людині в феодальному господарстві, коли в тебе лише десятина і три чверті землі. А жити ж якось треба?
Чутки по білому світі ідуть якимсь шпарким широким віялом.
Ще Савка й Свирид сиділи у Штеменків на призьбі і ділилися враженнями від сутички з Мишком, ще сонечко не збиралося як слід присісти за червону вечірню заграву, провіщаючи на завтра сушу й вітер, ще дід Восьмушечка, оточений хлоп'ятами, як старий пеньок опеньками, не встиг у розповіді своїй про війну дійти й до Дунаю7, як До Олександра Терен-тійовича почали стікатися чутки з усього села. Люди добрі та й недобрі переповіли йому всі подробиці Савчиного дня, а надто про те, як у Савки хитався міст під ногами, як він виписував там синусоїди, як схопив Мишка під микитки, як Мишко підчепив Савку лівим рогом, переклав на ріг правий і багато всякої всячини. Одне слово: клем-бом-бем, Савка вмер.
Олександр Терентійович спочатку зблід, потім у нього заблискотіли очі, почали роздуватися ніздрі, засвербіли руки, і він, тручи їх об полотняні штани, які носив ще на очкурі, нахвалявся: "Ну ж, хіба не прийде додому, а то я покажу йому і як лантухи на третій поверх носити, і як втішатися восьмушечками та чвертками... Затанцює у мене не дерев'яний міст через Берестову, затанцює у мене Савка, щоб не ліз, куди дурна голова несе..."
Дідусь Олександр накачував себе і накачував, аж поки ніс не посизів у нього, а тут і Савка вже біля Прихідьків заманячив.