Зрозуміє, куди вскочила, та й почне кричати: "Кара-вул! Хто в бога вірує, рятуйте!" Шахівка тут-таки, одразу ж за Лугом. Чують люди, хрестяться, гомонять між собою: "От бачите, ще одного заманила нечиста сила, щоб її господь спопелив!" Проклянуть отак, а в луг ніхто й не подума поткнутися — які вночі жарти із чортом!
Трохи підрісши і вилюднівши, я зрозумів, що є чорти, охоронці драговиння і кальних безодень болотяних, а є й інші. Наприклад, є охоронці мостів. Ці, як відомо, живуть під мостами. Під мостом через Берестову — теж. Та цього я напевне ствердити не можу, хоч і робив належні експерименти. Вчився я в Червонограді на другій зміні. Додому ходив увечері і навіть пізно ввечері. За роки навчання, може, з півсотню разів спускався під міст. Та в ті літа чорти вже, видно, на Берестовій під мостом не водились. Чи, може, не наважувались являтися мені, бо я й сам був, як казали шахівські дівчата, за чорта страшніший!
Серед візників у Червонограді був такий собі дядько Трирог, щось гірше за самого чорта, бо той мав лише два роги. Де з'являвся Трирог, там Гриць безп'ятий шанобливо уступався з дороги.
Отож ми зустрілися, і між нами почалася така розмова: Трирог. То, кажете, вас до Шахівки? А знаєте скільки це верст? Чи й у п'ятнадцять вберете! Ні, п'ятнадцять карбованців, і ні копійки менше!
51. Коли правду сказати, дядьку Трироже, то п'ятнадцять не п'ятнадцять, а всі тридцять верстов буде! Судіть самі! Від вокзалу до залізничного мосту — п'ять верст; від залізничного мосту до Тридцятого млина, колись млина Кричевського,— п'ять верст; від Тридцятого млина до моста через Берестову — п'ять верст; від моста до греблі, що іде через луг,— п'ять верст; від греблі до Шахівки — ну, а всього буде більше як півтори-дві версти...
Трирог. Е-е-е, то ви б так і казали! А скажіть, звідки ви знаєте, що я Трирог? Я. Або й так не видно?
Трирог. Е-е-е! Отак би й з самого початку. А до слова сказавши, чий ви будете?
Сенченків у Шахівці жило чималенько та й не поодинці, а кущами. А в кожному кущі траплялося чоловіка по десять. Ось кущ діда Олександра Терентійовича. Десять чоловік з синами і дочками до розкущення. Коли ж усі дочки ПОВИХОДИЛИ заміж, а сини поженилися, то цей кущ розіп'яв своє гілля на пів-Шахівки.
Або кущ баби ївга. Сім дочок, один син. До розкущення. А як розкущилися, то тільки дивіться та слухайте! Яздоха вийшла заміж у Добреньку; Наталка — в Попівку 25; Палаж-ка — в Токарівку 26; Домаха — на Зелений Клин; Ганна вийшла заміж за парубка з Добреньки і згодом на Кубані опинилася. І звідти писала листи до брата Юхима і невістки Палаж-ки у Шахівку.
Писала так. "Сяду я за стіл, беру перо в руки, пишу письмо од скуки, беру перо золотеє, пишу письмо дорогеє своєму рідному братикові. Лета, мій листок, із Запада на Восток, лети, не звивайсь, нікому в руки не давайсь, а дайся тому, хто рідний серцю мому. Здрастуй, дорогий брате Юхиме, дорога невісточко Палазю, дорогі племінники Веклуиіко, їванчику, Костянтине і Галочко! Ми всі, слава богу, здорові, чого і вам бажаємо од господа бога. Чоловік мій Федір ще шкандибає, а дідові Оникієві вже не шкандибати, царство йому небесне: упав з гарби, від того й помер. А в дочки Параски пропасниця, а в дочки Хими пропасниця, сина Павла чеченці були вбили, то насилу видужав, а я, бредучи через річку по каменю, ногу вломила; спасибі Ахмедові-костоправу — гарно зумів зв'язати кістку, що й з жнивами упоралася; то на одному коліні від снопа до снопа перелазила, то сидьма пересувалася. Ой братику мій, як же й тяжко доводилось! Піт очі застеляє, нога мов у вогні, а в'язати треба, бо хто ж зробить за мене!"
Та оця Ганна тільки п'ята в бабиному ївжиному кущі, а ще Оксана і Марфа.
Оксана нікуди не виходила, так у Шахівці і залишилася. А Марфа вийшла заміж у Роживівку, там-таки на Червоно-градщикі, а як повдовіла, найнялася спочатку наймичкою, а далі й жінкою до вдівця Михайла Михайловича в Кобзівку на готових синів і на готову землю, а було тієї землі вп'ятеро більш, ніж у всіх шахівських сенченхівських кущах,— п'ятдесят десятин. Він був бородатий і дикий. У солдатах йому давали об'їжджати иеоб'їжджених коней, і він їх "ухоркував", доводив до того, що, забачивши його, тварина починала скидати шкурою, дрижати. Як він пишався цим! Був не скупий на вирази, і вони були енергійні й святенницькі; наймитів і супостатів любив провчати "святим кулаком по нечестивій пиці".
І тітку Марфу провчав — ремінними віжками. Спочатку бив, даючи волю їй ховатись під піл, далі волю одбирав, валив на землю, прищемлював косу до порога дверима і учив далі уже зневолену. Вона починала благати: "Ой Михайле-голуб-чику, не бий, не катуй! Буду ноги мити і юшку пити!" Байдуже, зривав одежину і червоні пасмуги посипав дрібненькою сіллю. Непритомну одливав водою. ї знову бив. Своє ремесло знав. А стомившися, милостиво дозволяв жінці стягати з себе чоботи і дивився, як вона ноги мила і юшку пила.
Напровесні, коли зволожений сніг починав жовкнути, в Шахівці збирався ярмарок, веселий, гучний; скільки людей наїжджало із сусідніх сіл! А циганів!
Вулиця ломиться від народу, на вигоні не протовпишся! Риплять і гупають, упавши, наші благенькі ворота, чути тупіт коней, дике "тпру!" розтинає повітря. І вже на порозі Михайло Михайлович. За ним тітка Марфа. Вони будуть ночувати у нас Розсівшися на півстолу, він буде розповідати про те, як ухорку-вав коней, як приборкував тітку Марфу, а ми, і тітка Марфа також, будемо сидіти і слухати його оповіді. І, дивна річ, мені не так жаль було тітки Марфи, як тих бідолашних, безсловесних, катованих ним коней! Сиджу, було, як не на печі, то на припічку, слухаю і думаю, як таку безодню дикої злоби може вмістити в собі людина! Після його від'їзду наша мама відчиняла двері у сіни, клала на гарячу покришку грудочку ладану й обкурювала хату, щоб вигнати моторошний дух гостя.
А тітка Наталка, що вийшла заміж у Попівку, лежала печаллю на моєму серці. Панько, чоловік, ударив її гарячою хлібиною в живіт, і вона померла разом з ненародженим моїм двоюрідним братом чи, може, сестрою.
ї в серці не вщухає біль за другого двоюрідного брата Івана. Цей витримав подорож з батьками на Кубань і на Амур. Смерть наздогнала його уже дома, в голодний рік на дорозі з Вербівки у Червоноград, куди він вирушив у пошуках хліба. Було йому сімнадцять років.
Так ось оцей сенченківський кущ розповзався по всьому білому світу і поза білим світом. А другий, що йшов від прикорня Олександра Терентійовича, не залишав ІІІахівки, тут і зеленів, та ще й як!
Перечекавши терпляче мою паузу, Трирог сказав:
— Коли мова про кущі, то з якого ж ви родом самі? Сен-ченків я декого знаю. Робіив і на залізниці, і в Кричевського в млині з Андрієм Сеиченком і з Савкою, хай їм чорт! Там, у тій Шахівці, не люди живуть — нелюди! А до Савки з Андрієм до пари ще й Кит Архип, Юрко. Викрутити кому руку чи ногу — на це вони мастаки! А Трохим Кодацький! А Грицько Полян-ський! А той Савка! Йому на страшному суді чорти кістки в можирях трощитимуть!
Трирог мав зуба на Савку. Якось у суботу забилися, хто кого поборе. "Подужаєш,— чвертку постазлю,— сказав Савка.— А я зверху сяду — ти постав".
Трирог погодився — і програв. А скупий був! Чвертка коштувала двадцять чотири копійки! Розсердився, сказав: "Не поспішай об/хизуватися. Ось поламаю тобїі ребра, тоді видно буде, хто кому чвертку поставить". Взялися боротися.
Савка якось необережно притис Трирога, а в того ліве ребро й трісь! Про це вся Шахівка, весь Киз говорили, підсмію-ючися.
Я. Савка мені дядьком доводиться, дядьку Трироже! Та й Андрій...
Т р и р о г. Е-е-е! Правду кажеш? Дуже приємно! А то: тридцять версті Чи й три буде. Ні, певне, не буде! З півтори, не більше! Андрій теж птиця! Тоді ще по півтори копійки з чувала платили. Годилося за день сто двадцять чузалів набити, а Андрій взяв та й набив сто п'ятдесят! Два двадцять п'ять за день вигнав! Два двадцять п'ять! То вже після по копійці з чвертю цідили. Ну ж мукобої були — орли! То кажу — на карбованець діла. Сідайте. А мій Іван в люди вийшов. Старший над усіма водогонами в місті. А ви ж?
Я. В газетах пишу.
Т р и р о г. В газетах пишете? У-е-е! Це не так щоб погано, не так щоб і добре. Більш навіть — ні к чортовій матері! Та куди ото ти мостишся?! Адже ж сказав — у таку далечінь не поїду. П'ятнадцять карбованців! Никають скрізь, видивляються, а потім фейлетоном тебе у газеті! А дзуськи! Тридцять кілометрів! Двадцять карбованців!
Тут обізвалися й інші візники.
Візник Петренко. А Сазку я знаю. У того справді такса така: постав чвертку — чортові роги скрутить. Та й Андрій теж. Зміряли його хлопці: два з половиною аршини заввишки, два з половиною завширшки, а ваги — п'ять пудів виважив, як добрянський пан Петро Іванович Коваленко. Тільки в Андрія потуга, а в цього жир. Е, що там казати! А щодо Шахів-ки, то туди, звісно, двадцять п'ять кілометрів. Світ не близький. Ні, тридцять карбованців, і бог з вами!
До Шахівки з вокзалу справді півтора кілометра, і я дійшов туди за двадцять хвилин.
Червоноград до 1917 року був жвавий городок, де купчилось усе життя повіту. Крім двох гімназій та в'язниці, тут ще підносився вгору будинок земської управи 27 і безліч крамниць, що тріщали від людей у базарні дні і пливли на спокійних хвилях прибутків у дні небазарні, бо Червоноград однаково був людським комашкищем у всі дні року.
Крім усього цього, Червоноград прикрашали ще три церкви, два кіно, два театри (зимовий і літній), книжкова крамниця з російськими книжками і кіоск рудого Йосипа з книжками українськими, філія державного банку28, філія Російсько-Азіатського банку29, Селянський банк30, Педагогічні курси і Вище початкове училище, якого я ніколи не забуду і яке, напевне, давно забуло за мене, можливо, просто через те, що його вже немає на світі.
Ах, моє любе, дороге, незабутнє Вище початкове училище! Скільки добрих хлопців товклося в твоїх тісних стінах, скільки чудових педагогів з страшними журналами в руках заходило і виходило в Твої чотири класи! Як живі стоять передо мною інспектор училища Георгій Микитович Сепєтий, учителі — Іван Петрович Сердюков, Іван Федотович Салов, Георгій Якович Піддубний, добрий Меллер, незлобливий протоієрей Андрій Щетинський.