А скажіть мені, домно капрал...
Капрал [образившись). Скільки тобі тлумачити, не кажи на мене "домно"! "Домна" — по-нашому це жінка, пані, мадам... А я поки що в штанях, як бачиш, і тому зови мене не "домно капрал", а "домнуле капрал"!
Романюка. Слухаю, дом... дом... е-е... пане капрале.
Капрал {роздільно). Дом-ну-ле капрал. Розумієш? Перебреши мені ще раз — так оту пику й розквашу. (Добувши годинник на ланцюжку, довго дивиться на нього). Тек-с. Пора мені вже й патрулів піднімати. (До Романюки). Ану. йди в казарму, буди їх.
Романюка. Пане капрале, увільніть мене від цього.
Капрал. Чому?
Романюка. По-перше, я без штанів — вони мене не послухають, а по-друге — без чину я, ще який спросоння і в морду ногою заїде...
Капрал. Не заїде!
Романюка. Заїде... Та й нащо вам їх будити, пане капрале? Хай сплять, хай на ніч сил набираються— головне їм уночі не дрімати, а вдень... вдень я за свою громаду спокійний.
Капрал. Гм... Спокійний?
Романюка. Ну, звісно, не за всіх, не завжди, а так, як сьогодні,— ось неділя, свято, п'яних чимало передбачається... П'яний чоловік для нас з вами не страшний.
Капрал. А п'яних, ти гадаєш, буде чимало?
Романюка. О, до трясці! У старости п'ють. У фольксдойча п'ють? П'ють... отам і за річкою на острові, знаю, молокососи приобщаються. Ну й хай собі приобщаються. П'яному зате ніяка крамола в голову не полізе...
В цей час на острові юні патріоти приймають присягу. Посеред галявини пломеніє червоний прапор. Ось першим підходить до нього Парфен Гречаний, стає на коліно, схвильовано цілує край багряного полотнища.
— Тут, перед лицем червоного революційного прапора, під яким наші батьки звершили першу в світі соціалістичну революцію, я, Парфентій Гречаний, урочисто клянусь: всі свої сили, а якщо треба, й життя віддам боротьбі за визволення рідної землі, за честь і незалежність своєї Радянської Вітчизни!
Осяяні сонцем суворі й натхненні, підходять до прапора один за одним, стають на коліна, цілують:
— Я, Поліна Попик, урочисто клянусь...
— Я, Дмитро Попик, урочисто клянусь...
— Я, Олександр Кучер, урочисто клянусь...
— Я, Іван Герасименко, урочисто клянусь...
— Я, Іван Бєлічков, урочисто клянусь...
— Я, Юрій Ісаченко, урочисто клянусь....
— Я, Марія Коляндра, урочисто клянусь...
— Я, Михайло Кравець, урочисто клянусь... Перед очима проходять краєвиди рідної землі.
Стоять в окопах змучені, зарослі воїни — може, навіть батьки оцих підлітків — і в напрузі мовби прислухаються до їхніх далеких голосів. Ледве чутним відгомоном долинають до окопів слова юнацької клятви...
І знову бачимо Гречаного: радісний, збуджений, він стоїть з товаришами уже на відкритому узвишші острівка, ставши мовби дорослішим одразу.
— ...Тепер, коли створено комітет і прийнято присягу,— говорить він, звертаючись до товаришів,— коли всі ми зв'язані між собою на життя і на смерть, дозвольте передати людині, через яку дійшов до нас голос Одеського підпільного обкому партії, що ми, юні патріоти, не дамо пощади окупантам! Не один із них найде собі могилу отут, в степах Чорномор'я!
Поля дивиться на Парфена закоханими очима.
— Передай, Парфене,— войовниче, захоплено вигукує Бурятинський,— дарма, що малі, а битимем, аж цурки з них летітимуть!
— І ще одне, товариші,— продовжує Гречаний.— Треба дати назву нашій організації...
— Справді, як же без назви? — розвела руками Маруся.— Але яку?
— Таку треба, щоб як вогонь! — червоніючи, вигукнув Кучер.
— Іменно, як вогонь! — схвально загомоніли товариші.— Щоб серцям гарячим відповідала.
— Декабристи в сибірському засланні,— заговорив знову Гречаний,— мріяли про іскру, з якої спалахне полум'я. Великий Ленін назвав першу більшовицьку газету "Іскрою".
Поля [повільно, слово за словом пригадує рядки вірша):
Наш скорбный труд не пропадет: Из искры возгорится пламя...
Парфен (піднесено). Друзі! Хай носить наша організація ім'я... "Партизанська іскра". Хай з малої нашої іскри розгориться велике полум'я священної
партизанської боротьби!
В цей час чути, як наростає хор численних молодих голосів. Чуємо величаву, могутню пісню "Партизанської іскри".
Пізно увечері, замаскувавшись у повітці Гречаних, при тьмяному світлі закопченого ліхтаря хлопці очищають від намулу, змащують і складають недавно добутий з річки станковий кулемет. їх троє: Парфен, Іван Бєлічков і Михайло Крарець. Розмовляють напівпошепки.
Парфен (розглядаючи корпус кулемета). От штука так штука! Це ж хтось із нього фашистів косив. (До Кравця). І як тобі вдалося, Михайле, намацати його там, на самому дні Кодими?
Бєлічков. Я вже думав, що водолаз наш там і зник під водою. Жду, жду, а його нема, все десь по дну ходить... Ведмежі легені...
Кравець. Наше діло солдатське: сказано добути зброю хоч з-під землі, а ми вирішили заодно й під водою пошукати. Тільки вода вже — ух! — крижана!
Гречаний. І як він міг там опинитися на дні!.. Правда, під час відступу там таке робилося на мосту...
Кравець. Замулило його було здорово Ми ось з Іваном Івановичем (киває на Бєлічкова) ніби й при здоров'ї обидва, але попохекали, поки витягли.
Бєлічков (заглядаючи в ртвір ствола). Подумати тільки: отака маленька дірочка, а скільки у ній таїться смертей.
Кравець (до Бєлічкова). Годі тобі мудрувати над дірочкою... Клоччя подай!
Бєлічков (подавши клоччя). А ти посунься! Розлігся тут, як пан латифундор *
* Поміщик (рум.).
Кравець. Ну, ти не дуже... А то вхопиш у мене за латифундора!
Парфен. Тихіше ви, півні, бо ще почують нас... Батько іноді вночі до корови встає.
Бєлічков. Батько — то не страшно... і
Парфен. Все ж я не хотів би його в наші діла плутати: старий, здоров'я неважне...
Доки Парфен це говорить, в двох кроках від нього за комишевою перегородкою, притаївшись у темряві, стоїть^ прислухається до їхньої розмови батько — Карпо Данилович Гречаний. Крізь щілину в очереті старому добре видно і хлопців, і кулемет.
Парфен. Ні, коли що, на випадок нещастя якого-небудь, хай уже ми самі будем за все в одвіті.
Кравець. Це вірно. Старих нам сюди нічого плутати.
Бєлічков (силкуючись біля кулемета). Страчка не заходить...
Парфен. Дай сюди. (Пробує втягти кулеметну стрічку, але в нього теж нічого не виходить). От чорт!
Вийшовши із-за перегородки, перед хлопцями несподівано з'являється Карпо Данилович.
Парфен (майже злякано). Тату!
Карно Данилович (присівши біля сина). Ану дай лишень я гляну, що воно там не пускає...
Деякий час мовчки налаштовує кулемет. Хлопці в напрузі стежать за ним. Нарешті стрічка зайшла. Карпо Данилович, посміхнувшись у вуса, зі зверхністю і затаєною любов'ю глянув на сина.
— Ну, бачив? Ти не забувай, що старий твій колись Перекоп штурмував... А ви ще тут від нього ховатися задумали. Пуцьвірінки!
Осінь.
Пливе Кодимою опале листя. Вітер гне понад шляхом напівроздягнуті дерева... Із-за Бугу в Кримку прибула по чергову данину німецька граб-команда. Величезні грузовики стоять: біля відчинених навстіж колгоспних комор, біля ферми... На одну з машин летять лантухи з зерном, на другу — картопля, кури в клітках, на третю, що коло ферми, вантажать свиней. Роботою цією зайняті рядові — німці й румуни, між ними метушиться й поліцай Романюка, впрілий, захеканий.
Капрал Цикулеску стоїть осторонь, мовчки смокче цигарку, спідлоба стежить, як іде вантаження. До нього підходить німецький офіцер.
— Чому гуляйт, чому не работайт? Капрал показує йому на свої нашивки.
— Гер офіцер, ми єсть капрал, ми не зобов'язані работайт...
Офіцер, розмахнувшись, б'є румуна в зуби.
— Донерветер, я в^с всіх навчу работайт!
Поліцай Романюка, загледівши, як німець лупцює румуна, накидається на роботу з подвоєною запопадливістю. Ось він, піймавши за вуха величезного кнура, силкуючись, цупить його до машини...
Нарешті — все готово. Німці-конвоїри закривають борти, плигають у кузови, машини одна за одною рушають із села... Румуни чортихаються вслід. Один із них, підібравши з землі свіжу пір'їну з півнячого хвоста, глумливо стромляє її собі за вухо. Це, мовляв, все, що нам зосталось.
Капрал Цикулеску стоїть, відпльовуючись кров'ю. Романюка, наблизившись до нього, пробує втішати:
— Ну ж він тебе й довбонув...
Капрал у відповідь б'є Романюку в морду.
Лісосмуга над шляхом.
Шумить вітер, облітає осіннє листя з дерев... У рову, замаскований листям, ледь видніється станковий кулемет; троє — Гречаний, Пугач і Дмитро Попик,— залігши біля нього, в мовчазній напрузі пильнують шлях.
Спадає раннє осіннє надвечір'я.
Кабінет лейтенанта Анушку. За столом сидить на стільці Консул. За ним на стіні великий чорний хрест з розп'яттям.
Постукавши, заходять капрал з Романюкою. Обидва якийсь час здивовано топчуться перед Консулом. Потім з бокових дверей з'являється франтувато причепурений Анушку.
Анушку (до капрала). Поїхали?
Капрал. Поїхали, чорти б на них верхи їздили.
Анушку. Ну, ти мені обережніше про союзників!
Капрал (залпом). Хоч і розжалуйте, хоч і на фронт! Осточортіло! Не можу я, чесний капрал королівського жандармського легіону, такі терпіти образи від них. Трансністрія! На біса нам ця Трансністрія, коли ми з вами тут не господарі?
Анушку. Чому — ні?
Капрал. Не ми, он хто господарі! Як по своє приїжджають сюди машинами із-за Бугу. Найкраще все забирають, ще й морду тобі б'ють!
Анушку. Тихіше, вгамуйся, старина Цикулеску. В нас із ними така домовленість є: ми збираєм — вони забирають.
Капрал. А для нас що ж тоді — пір'їна з хвоста? Пшеницю вже всю під мітлу повимітали, щодня її літаками в райх відправляють. Найкращого бугая взяли. Жеребця взяли. Тепер до свиней черга дійшла.
А н у ш к у. Доповідай, що вони там сьогодні брали?
Капрал {киваючи на Романюку). Хай ось він доповідає, в мене губа розпухла — говорити ніяк...
Романюка. Та що ж... Овес брали... та й курей же знову... та й свиней же в акурат...
А н у ш к у. А свиней яких?
Капрал. Та якраз отих, що ви на відгодівлю веліли постґавити.
А н у пі к у. Скільки?
Романюка. Не лишили й на розплід.
Капрал {злорадно). Навіть і любимого вашого кнура потягли.
Анушку. А про кнура вони звідки довідались? Адже він окремо стояв?!
Романюка. Сам гер офіцер соблаговолили поцікавитись.
Анушку. А, так це ти їм показав! (Дав навідліг Романюці гучного ляпаса). Оце щоб знав, що для великої Романії кнури теж потрібні!
Романюка.