Заходило сонце, а за ним відпливали кораблі, вклоняючись вітрилами, чистими, як білосніжне крило чайки; І уклін їхній — то останній помах чайчиних крил, останнє прощай...
Так думав я, наближаючись до Толя; Толь не повернувся, лише показав на місце поряд себе; я сів. Толь помовчав, попросив запалити, жадібно затягнувся, а потім тихо й зовсім байдуже, зовсім спокійно почав:
— Так... Ну от... і кінець. Ні, не кінець, а... Як по-дурному буває інколи на світі! Розумієш? А втім... Ти мені прости друже, що я плутаюсь, це юринда, це пусте, — я вже остаточно здоровий розумієш, остаточно здоровий! Слухай, як це було. Ти слухаєш? Прийшов я в костьол і став з правого боку. Знову співала вона, знову цей голос, її дивний магічний голос, на єдиний звук якого я, здається, кожну мить встав би із мертвих, на єдиний поклик, навіть із царства тіней. Струснув він мною до самої глибини душі. Я стояв, упивався ним і чекав кінця. Ах, як я чекав кінця! Я знав, де двері й тепер не могло бути помилки. Вона кожної хвилини могла зійти звідтіль і я не зводив погляду з дверей, навмисне протиснувся до них. Та в костьолі людей було мало; було тихо, було так журно й так радісно; Людей було зовсім мало. Голос її сповнював собою всю божницю й сплітався з кольоровими плямами вечірнього сонця в єдині, дивні акорди.
Ах, ці акорди, їх я ніколи-ніколи не передам словами і хіба можна їх передати словами... Служба скінчилась. Затихли й урвались останні ревні звуки органу, а з ними затих і голос її. Виходили останні з віруючих, але крім дверей я нічого не помічав. Я стояв і дивився, а з дверей ніхто не йшов. Уже прийшов і сторож і ось мене будуть виганяти: сторож почав підмітати. Але я не йшов, я не міг іти. Щоб відтягнути час, я підійшов до тої чортовинки, де поляки вмачають пальці, вмочив туди руку й почав прикладати до лоба, до скронів і не зводив погляду з дверей. Ах, як мені боліла голова!.. Я вмачав руку й прикладав до чола, до скронів... яка спека... Здається, я проробляв цю процедуру вдесяте, а може вдвадцяте, як ось... Сталося! Важкі, масивні двері поволеньки відчинились і вийшли звідти...
Перший вийшов лисенький дідусь мабуть органіст. Другий—юнак, років 22, ставний і красивий.
це він тенор, це що разом з нею... Який він щасливий...
Третя вийшла... третя!!! — Я не можу, води б оце, хух!.. Третя, кутаючись в коштовну єдвабну шаль, вийшла женщина, так, років... під сорок. Органіст замкнув двері на ключ. Ворочаючи більмом і припадаючи на праву ногу, бабуся говорила щось ставному тенорові, здасться, по-руському. Тенор байдуже слухав, кивав головою і крутив хлистиком... Пошкандибала... Це була "вона"!! Так, це була вона — моя королева, моя богиня... радість моя! Аех!!
…………………………………………………………………………….
Я думав Толь закатає щось з епілепсії, але ні, він лише скрипнув зубами і плюнув.
— Ха-ха-ха!.. Ну, смійся, друже, смійся ж! Ти мав рацію, так смійся.
Але в нього вираз був такий, що сміятись аж ніяк не можна було, й я не сміявся, навіть і тепер я ніколи не сміюся з нього.