Потім татко ліг.
І лице капелюхом накрив.
І Надійка лягла коло татка.
Прокинулись перед вечором.
Надійка й питає:
— Татко, а ми рибку ловили чи спали?
— Рибку ловили.
— А де ж рибка?
— О-он там, — позіхнув татко і кинув вудки у воду.
ХВОРА ЯБЛУНЬКА
За дідовою хатою яблунька росте.
Двоє червонобоких яблук на самім вершечку.
Надійка ходить округ яблуньки,
І не залізе,
І так не дістане.
Розсердилась!
Ухопила і трусить яблуньку.
А яблунька й шепче їй на вухо:
— Не труси мене,
Мене й так усі трусять, і вітер і дощ...
А вчора грім так торохнув,
Що й досі голова болить...
МОТОЦИКЛ
В Надійки така радість –
Татко купив мотоцикла!
Мама плаче,
Бабуся плаче,
Полкан цілий день гавкає.
А Надійка бігає округ мотоцикла та підстрибує:
МАТРЬОШКА
На білу квітку пчілка сіла,
Над пчілкою Надійка присіла,
Над Надійкою вишня нахилилась,
Над вишнею хмара зупинилась,
З-за хмари сонце задивилось –
Ого, яка велика матрьошка!
І тільки одна, найменша,
Мед збирає.
А всі дивляться.
ПОЛУМ'Я НА СНІГУ
Прокинулась Надійка,
А надворі все біле— біле
І пухнате як білий кролик.
Мама вдягла Надійку і вирядила.
Ой, як очі болять!
Білий,
Білий,
Білий
Увесь світ Надійчин!
А під вікном – казка:
На білий сніг бузок розсипав
Зелене темне листя.
Надійка нахилилась і дивиться.
І півень нахилився: дзьобнуть чи не дзьобнуть?
Червоний півнище!
Надійка його – рукавичкою!
А півень одбіг і кричить:
— Ччи— ти-ба!
— Ччи-ти-ба!!
Сонце сидить на яблуні, любується –
Така гарна казка!
Білий сніг,
Зелене листя,
Маленька дівчинка,
І півень,
Як полум'я на снігу.
ПОЕМА
ДИВНИЙ СВІТЕ МІЙ
"Половина саду цвіте, половина в'яне."
Народна пісня
1.
Ми сидимо в невеличкій моїй кімнаті, затишній як ведмеже вухо. Ніч недаремно зазирає до нас у вікно і тисне на раму великим синім кулаком...
Ми не чуємо,
Намагаємося не чути.
Ми – двоє
Таких різних,
Що Бог у розпачі погнув золотого обруча на голові.
На столі мої знервовані папери, сигарети, Тичина, чотири красивих авторучки, пляшка рому і апельсини, від яких м'яко освітлюється твоє обличчя.
Гілка всохлого граба торкає шибу і це трохи дратує тебе — я бачу. І намагаюся збагнути, чому це тебе дратує?
Може гілка всохлого граба нагадує тобі лінію власної долоні?
Ще окуляри мої на столі.
В них відбилися зморшки навколо моїх очей.
Я домалював до них свої вуха, ніс, очі, чуба.
І дивлюсь на себе, ніби збоку.
Потім на тебе дивлюсь.
І відчуваю, як у мене холоне голова.
Як защеміло серце!
Ось та мить — рідкісна, як знайдено слово –
Коли мені хочеться широко розкинути руки,
Широко і могутньо розкинути руки,
Широко з сльозами розкинути руки!
ДЛЯ ДОБРА.
І обійняти Світ — ВЕСЬ!
І прошепотіти з такою щирістю,
Що навіть крокодили повірять глибині почуття:
Я люблю тебе, ДИВНИЙ СВІТЕ МІЙ!
Нащастя, це лише мить.
Подих.
Постріл любові.
Інакше серце згоріло б на вугіль.
Наступної миті — я відштовхну Світ.
Пектиму його очима
І пертиму проти нього грудьми,
Як проти здичавілої череди під бомбами на мосту.
Поки груди мої не ввігнуться.
Але зараз ЛЮБЛЮ.
Так щиро і ніжно,
Так пекуче,
Що боюсь дихнути.
( Як колись давно, любив свою однолітку, Галю.
Я приїхав з флоту у відпустку і прийшов ввечері до клубу. Вже почалося кіно. Я сів десь у потемках. Коли чую, хтось мені руку просунув під лікоть і міцно стиснув. То була Галя.
Ми пішли з клубу. Ходили довго, відчуваючи, що коли ми походимо до ранку — серця розірвуться. Потім сиділи у неї в саду. Гупали яблука, а ми цілувалися, бо дихати було вже нічим. Забувши все на світі, Галя обхопила мою стрижену голову гарячими руками й прошепотіла: " Я не можу... більше...". А я був тої миті чистіший від першого снігу. І такий далекий від... її бажання. Я не посмів сказати їй, що не можу... цього. Бо взагалі – можу, іноді, на кораблі, на стіну дерусь. Але зараз, з нею... Це таке далеке... Як же це сполучити? Моє, може найвище на світі поривання до неї, такої ніжної, неторканої – святої, в моїй дивній чистоті... Це було вище мого серця...).
Такий і сьогодні.
В Своїй Любові.
До Світу,
До Гілки сухого граба,
До тебе.
І коли мені хтось заперечить – ЗНЕНАВИДЖУ!
Бо це є так!
Я МОГУТНІЙ В ХВИЛИНУ ЛЮБОВІ
При всій своїй МАЛОСТІ
В буденному хаосі людського гуртожитку.
2.
Я розумію, тобі важко говорити,
Не говори, коли важко,
Взагалі не варто говорити, коли важко.
В мовчанні Світу більше переконливості
І хоч якихось надій.
Гарно сидіти в тихій кімнаті, далеко за містом.
Округ нас лиш темно-синє мовчання,
І не видно дерев.
( Вдень мені завжди
Трохи боляче за людину,
Що одиноко стоїть під деревом –
Які неспівставні величини).
Вночі ми відвертіші,
Не такі обережні,
І тому – Високі.
О, ми Високі думками вночі!
Ми знищуємо своїх супротивників блискучими речами!
Рухаємо мільйонні армії.
Створюємо неперевершені полотна.
Ніжно говоримо з сивими матерями,
Що марно чекають нас на далеких селах.
Наші серця розриваються од туги й безнадії.
Ми стискаємо гарячі подушки од невимовлених слів кохання.
О, які ми Високі ночами!
О, які ми Чисті ночами!
3.
Я задивився на твої руки й подумав: скілько ж тисячоліть трудилася Природа, щоб отак їх витончити, створити таку — майже незбагненну НІЖНІСТЬ. КРАСУ таку створити, почавши з ведмежої лапи. А потім подумав про Материні руки — тисячоліття покотилися назад, ДАЛЕКО НАЗАД. В моєї Матері руки й досі схожі на корзину варених раків.
Од таких контрастів
Світ колись розлетиться!
Не можна на одній Планеті підтримувати
Таку фантастично різну температуру.
Даруй, я знову у вікно задивився.
Як ніжно сипле сніг.
Як тихо сипле.
Як МИРОТВОРНО!
Навіть рядки з вірша прохопилися несамохіть:
Сніг заміта чини й перестороги,
Добро і Зло цілуються у сні.
Ніч ходить з синіми корогвами,
Малює зорі на вікні...
Сентиментально трохи?
Так.
Як і все у нас на Україні.
Як і сама вона.
М'яка і щедра, як коров'яче вим'я.
Весела і буйна мов весільний бубон в метелиці стрічок.
Дитинно-ясноока в своїй безпорадності.
Як і кожен нарід,
В якого серце голову переважає.
І пекуча Україна,
До спазм,
До крику мого замученого думками серця.
Подивись ув очі нашим жінкам,
Коли вони на хвилину розігнулись од роботи –
Що в них?
Темно-зелені пісні
І віками невтомлена спрага любові,
Аж губи чорні.
Подивись ув очі чоловікам,
Коли вони закінчили бій –
Що в них?
Степ
Покотив полинами у безконечність...
Давай я тихенько заспіваю тобі про всю цю чудасію.
Ні, пошепки співати не можна.
Про це треба співати голосно!
4.
В сусіди за стіною ритмічно поскрипує ліжко,
Нагадуючи, що Світ цілком реалістичний.
Картати його за це не слід.
На реалістах Світ тримається.
На реалістах, а не на трьох китах.
Поети лише прикрашають Світ Трояндою Краси.
На жаль, то й досі нелегка робота.
Троянди в'януть.
І поети в'януть,
Не розуміючи, чому так мусить бути.
А реалісти тримають Світ,
Реалісти, а не три кити.
5.
Сумно ми сидимо.
Очі в тебе гаснуть.
Не звикла ти до таких ночей,
Дивна ти моя,
Майбутниця моя.
Я дивлюсь за вікно і думаю –
СНІГ ОДБІЛЮЄ ЛЮДСЬКІ ДУШІ.
А потім думаю про ті нещасні народи,
Де немає снігу,
Березневого звону буруль із-під стріх,
Сизих фонтанів інею,
Снігурів,
Де немає синіх зимових ночей...
Ми так і пребудемо
Вічною загадкою для них,
Таємничою слов'янською загадкою.
6.
Візьми куртку, накинь на плечі,
З таким кавалєром замерзнеш.
А може вип'ємо потроху?
Іноді,
Отакими от тихими безкінечними ночами,
Червоні думки приходять.
А буває,
Коли серцю аж надто вже щиро й оголено –
Сила в груди вливається.
Нагально.
Могутньо!
Бувають такі святі хвилини
СЕРЕДНОЧІ — КОЛИ ОДИН НА ОДИН ЗІ СВІТОМ!
І тоді — на секунду! – спалахне
ПЕРЕКОНАНІСТЬ,
Що зміг би привернути ВСІХ ЛЮДЕЙ
До свого серця,
Переплутаного їх ослаблими нервами.
Як вони печуть мене ночами!
І в отакі ХВИЛИНИ
Я б розповів їм
Як ходжу довгими осінніми ночами
Своєю Щаснівкою
І заглядаю в холодні потушені вікна
Усіх ВДІВ,
Чия столочена доля
Колись таки запалить небо.
І вони б мені повірили.
Я б розповів їм,
Як дерева у Києві, заковані в граніт,
Середночі підходять одне до одного
І стоять обійнявшись до самого ранку.
А передсвітом знов одягають бетонні кайдани
І розходяться, як солдати на означені пости,
Чекаючи наступної ночі.
І вони б мені повірили.
Я б розповів їм
Як всі пам'ятники
З'їжджаються уночі до Дніпра
На своїх окаменілих конях,
Напувають їх і самі купаються,
Змиваючи рожеві легенди віків
І баламутячи тихі води
Іржавим брязкотом мечів.
А потім я б ув очі ВСІМ подивився
І сказав би слова прості, як народження
І справедливі, як народження.
( Все найпекучіше в світі
Можна висловити просто.
Убогість розуму та нечисте сумління
Обволікають наші мислі
В барвисті шати карколомностей).
Люди!
Різних держав, лобів і законів,
Ви втрачаєте ОБЛИЧЧЯ,
Втрачаючи людську ГІДНІСТЬ –
Останній свій бастіон у бою.
І сьогодні вже й найтовщого з вас
Можна за карбованця змусити переплигнути Гімалаї!
Ви чорнієте од цинізму,
Розчаровуючись, що не день,
Хоча на б щось впливати
В цьому захопленому Світі.
І крізь сльози сміючись,
Потихеньку виносите на горище
Золочені рами ідеалів,
Поступово втягуючи голови в плечі,
Від чого голови робляться такими маленькими,
Що їх уже можна накривати не капелюхами,
А китайськими фарфоровими чашечками для кави.
І люди б мені повірили,
Четвертувавши після монологу.
А перед тим,
Я б все таки розповів Світові про ТЕБЕ,
ДИТИНУ,
ДІВЧИНУ,
ЖІНКУ,
Ради якої –
Від дня народження й до останнього дня –
Збираю КРАСУ по краплі.
Щоб колись віддати
З СЕРЦЯ В СЕРЦЕ,
Наївно сподіваючись, що може
КРАСА ВРЯТУЄ СВІТ?
Бо – ПРЕКРАСЕН ВІН,
ЯК ЧЕРВОНИЙ КІНЬ
Петрова-Водкіна!
7.
Бідна.
Ти зів'яла в моїй прокуреній кімнаті
Довгої зимової ночі.
Щоб пійти
І ніколи більше не вернутись.
А я дивитимусь
Услід зникаючому силуетові
Дівчини двадцять першого століття
Ніжної,
Як за часів Кия.
...Втихає сніг.
Ворітниця гарно скрипить,
То високо,
То низько.
Пішла.
КРАСА
НАДІЯ
МАЙБУТНЄ.
Я затиснув долонями очі
І в яскравих колах побачив його –
ВЕСЬ НАШ НЕОСЯЖНИЙ СВІТ
Великий він.
Заплутаний.
Але страху нема.
МАЙБУТНЄ СВІТУ ЧЕРВОНЕ
ЄДИНО
І ВОВІКИ!
1961р. – 1972р.