Мимоволі глянув на ноги в стоптаних черевичках, на куце платтячко, розірване на грудях...
— Чия ти?
Потупилась.
— Нічия...
Затулила обличчя долонями, припала йому на груди. Маленька. Перелякана. Пташеня, занесене хтозна звідки шаленими вітрами війни. Відчув, як мокріє рукав. Обережно гладив розкудлане за ніч м'яке волосся.
"Шия, як у хлопчика, тонісінька..."
Притихла.
Розвиднялося.
Парував став білим туманом.
З синього мороку викотився підбитий танк.
Бур'ян шелестів між траками.
Іван обережно розвів дівочі руки:
-Як тебе звати?
Посміхнулась заплаканими очима:
— Забув?
Міцно й відчайдушно, — як тілько вміла, — поцілувала.
І засоромилася свого поцілунку, відбулася жартом:
— Щоб не забував.
Ще тісніше пригорнулась, затремтіла всім тілом, торкаючись щоки вологими губами:
— Ваню... Що я собі думаю, Ваню! ..
І повисла, потягла його за собою на траву, обпікаючи шию гарячим диханням...
Іван підвівся. Поправив пілотку на голові. Постояв мовчки. А потім сказав хриплим чужим голосом:
— Треба йти.
Не дочекався, що вона щось скаже, повторив:
— Пора мені.
Кивнув у бік Бобровиці :
— На станцію.
Дівчина мовчала. Її зовсім не було чути, лише туге тіло раз-по-раз здригалося, поволі заспокоюючись. Нахилився, поцілував гарячу щоку:
— І так штрафбат забезпечений. Я з поїзда плигнув – три годи села не бачив...
Озвалась ледь чутно:
— І додому не зайдеш?
— Був учора... Один бур'ян...
Втретє сказав глухо:
— Пійду.
Рушив степом навпростець.
Поминув підбитий танк над ставом.
Пішов, не оглядаючись.
А дівчина стояла, біліючи куцим платтячком...
Маркес сидів перед заяложеним своїм блокнотом, темні руки випростав на верстаку. Сидів прямий, тілько голову трохи набік схилив і повернув до вікна. В бруднуватій шибці відбилася стрижена голова, дрібне, як кулачок, обличчя, кирпатий задерикуватий ніс, що зовсім уже не пасував до давно втихомиреної вдачі Іванової. І закам'яніла, як гримаса болю, дитяча посмішка на пересохлих губах.
Не чув гуркоту, ні смороду, не бачив закіптюжених стін, ані свого відображення в брудній шибці. А воно розлитою плямою то наближалося, то знову віддалялося, дражнило і поступово вертало Івана до дійсності.
Придивився пильніше, наблизив обличчя до шибки, провів пальцями по щоці, по неголеному підборіддю, спробував розгладити зморшки на лобі.
"Висох уже мій став..."
Незчувся, як сльоза капнула на газету.
Застидився.
Швидко тер і тер пальцем темну крапку на газеті, доки не протер мокрого паперу. І сам втупився в те місце, схиляючись все нижче і нічого не бачачи. Ряботіло в очах від сірих літер. Дитяча посмішка кам'яніла на обличчі.
Тим і жив чоловік.
Антін підійшов до дверей. І завагався. Можна було ще повернути назад. Нещільно причинені двері дрижали од гуркоту.
Тугий сніп яскравого світла через щілину різав синій сніг.
Ядучий дим слався округ станції – ніч була тиха, без вітру.
...Рішуче турнув двері і ступив через поріг. Спочатку нічого на бачив – засліпило яскраве світло. Двигтіла під ногами підлога, все гуло, деренчало і неначе кудись непомітно сунулось.
Маркес так і сидів на верстаку проти вікна, тілько плечі якось мерзлякувато підняв і вони кумедно притиснулись до вух.
Бездумно дивився на своє відображення в шибці, а пальцями тер давно протерту газету.
В кутку на довгій товстій дротинці висіло відро з водою і алюмінієва кружка, замацана брудними руками. І відро і кружка повільно оберталися від дрижання: то на один бік, то на інший. Антін напився, нарочито з брязкотом почепив кружку на дротину і незграбно, мов по мокрій палубі, пішов до столу.
— Здоров, механік!
Іван за гуркотом не почув. Та й взагалі він зараз нічого не чув. Сидів і посміхався, як дитина. Антін торкнув його ва плече:
— Дрімаєш?
Маркес дрогнув, рвучко підхопився, неначе спійманий на чомусь негарному. Невеличкий, сухий, на дерев'яній нозі.
— Де, потухло?!
— Та нічого не потухло, здоров, кажу! – простягнув руку Антін.
Маркес поклав свою вузеньку, тверду од заліза й мазуту, в широку долоню Антонову:
— Драстуйте...
Він ще не оговтався, стояв стеряний, не підводячи очей.
Не бачив навіть хто перед ним /лише відчував щось велике/. А все одно зрадів. Він завжди радів, коли хтось заглядав на станцію. Бо тут, як у тюрмі – ніч у ніч один в чотирьох стінах.
Та коли очі підвів, радість змінилася подивом: такого гостя Маркес не чекав. Зроду Антін Сівер не заходив на станцію. Та й взагалі, він не пам'ятав, щоб вони десь зустрічалися, балакали, пили по чарці, наче жили на різних планетах.
Увесь цей калейдоскоп почуттів миттєво відбився на рухливому й виразному Маркесовому обличчі. Антін помітив. Він і сам стояв зніяковілий, не уявляючи про що і як вони говоритимуть. Помітив розкритого блокнота на верстаку, посміхнувся:
— Вірші пишеш?
Іван зашарівся.
— Та ні... Всяку пустяковину...
Запхнув блокнота в кишеню.
Змахнув рукавом пил з ящика:
— Сідайте. Звиніть, що така в мене сидячка...
Антін вперше подивився прямо у вічі Маркесові :
— Що ти мене стрічаєш, як міністра?!.
— Та воно, наче й не міністр, — усі зморшки заграли на Івановім обличчі, — а все-так, той... Як один казав: і постелеш б'ють, і не постелеш б'ють, то краще лежи й не ворушись.
Антін дістав з кишені пляшку, весело стукнув нею об верстак. У Маркеса несамохіть підплигнули шорсткі кущики брів:
— О, тепер видно, що не той!..
Дрібно засміявся /мов насіння на блясі рукою пошаргав/.
Антін сів. Кинув шапку на стіл, пригладив долонями чуба:
— Не спиться щось, — до хрусту стиснув кулаки і знову розтиснув.
— А тобі спиться?
— Як у вагоні! – не задумуючись вигукнув Іван, не приховуючи радісного збудження. Та раптом глянув на Сівера, осікся.
— А що?
— Та нічого... Найдеться чим загризти?
Доки Маркес готував сяку-таку закуску, він зняв кружку з дротини, сполоснув її і налив горілки:
— Розговляйся.
Іван, через силу відводячи очі від кружки, все ж спромігся пробурмотіти для блізіру:
— Та я сьогодні вже... розговлявся.
— Тягни.
— Ну, хіба за компанію. Мій дід колись за компанію на ярмарку коня пропив, а воза на другий день сам прикотив – сильний був дід! Я, видно, в бабу пішов.
Перехрестив кружку, весело примовляючи: "Ізиди всяка нечиста сила, залишся один чистий спирт". І підморгнув Антонові, якось кумедно, ніби відразу обома очима:
— Ну, щоб вози катать!..
Антін слідкував, як дрібно тремтіла рука Маркесова і текла горілка по бороді, капала на газету. Допив. Стукнув порожньою кружкою об стіл. Його аж скорчило всього. Довго сидів з заплющеними очима, міцно стиснув побілілі губи. Потім, цмакнувши, широко відкрив рота, з силою видихнув повітря і посміхнувся, блиснувши на диво білими міцними зубами:
— Як її безпартійні п'ють?
Деякий час закусювали мовчки. Правда, Маркес відразу ж взявся за цигарку. Антін їв з апетитом, відчуваючи, що таки зголоднів. Нарізав промерзле рожеве сало дрібними кубиками і їв прямо з ножа, приправляючи зубком часнику. Глянув на Івана повеселілими очима, помітив чимале садно на скроні:
— Хто це тобі засвітив?
Маркес відчайдушно махнув рукою /горілка вже підпалила кров:
— Попало трохи. На Комісії був... Як хочеш – розкажу.
Антін відчував, як приємне тепло розливалося по всьому тілу, душа потроху заспокоювалась. Тривога й сум, здавалося, задрімали на час. Тілько гуркіт двигуна дратував. Він перехилився через верстак, крикнув:
Виключи його к такій матері!
— Як то? – оторопів Іван.
— А заглуши. Посидимо, побалакаєм, тоді знов пустиш.
Маркес хоч і пʼянів на очах, але на таке зухвальство не зважився. Ніяковіючи й побоюючись, щоб Сівер бува сам не поліз до двигуна, заперечливо похитав головою:
— Не можна – свєт...
— Можна! – трахнув раптом кулаком Антін. – Все можна, як захочеш!
"Ого, очища!..
Такий і ГЕС потушить..."
Кожна зморшка тремтіла на Маркесовому обличчі, усміхалася, вибачалася:
— Hi ...
Невідомо, до чого б вони добалакались, коли б на станцію не забрів ще один відвідувач. Це був юнак, років двадцяти трьох.
Вітя. Старого Пасльона син, отудент. В окулярах, модному / хоч І не по сезону/ капелюсі і в коротенькому зеленому пальті з поясом, який чомусь був не застебнутий, як у всіх, а низько підв'язаний, від чого Вітя, незважаючи на всі свої модні обладунки, був дуже схожий на хурщика за саньми.
Навчався він у Києві, здається, в університеті і мало не щотижня наїжджав додому. В кишенях у Віті завжди повно було всіляких посвідчень від газет, і він цілими днями нишпорив по фермах, полях і конторах, засмучуючи до відчаю терплячих колгоспних керівників.
А вечорами ходив притихлим натомленим селом, задумливий і натхненний. Іноді зупинявся в мерехтливому колі ліхтаря на стовпі, швидко щось записував. І далі йшов. Бувало, заглядав і до клубу, але ніколи не йшов до гурту, а сидів десь осторонь, співчутливо поблискуючи окулярами, неприступний і далекий од людської суєти...
Маркес, тільки-но рипнули двері, схопив пляшку зі столу але Антін притримав його руку:
— Хай стоїть.
Вітя красиво підняв капелюха:
— Добрий вечір.
Маркес підхопився назустріч, жваво постукуючи дерев'яною ногою:
— Проходь, Вітя. А ми тут сидимо з Григоровичем... Як ото в пісні: сиділи, сиділи, поки й полягали...
— Як ви сказали? – дістав Вітя блокнота.
Іван з задоволенням повторив.
— Взагалі, дотепно, але пошлувато.
Зняв окуляри, запотілі з морозу, заходився протирати.
— Уже не бачиш? – поцікавився Маркес, пригасивши іронічні іскорки в очах.
— З осені лікарі приписали.
— Да, наука... Вона, як їжак: з якого боку не зайди – одні голки.
Доторкнувся нігтем до блискучої дужки:
— Золоті?
— Так.
— Іш ти!..
Антін мовчки курив, низько голову опустив.
— А дай я приміряю! Правда, в мене очі слабкі не од наук, — постукав нігтем по пляшці, — їсть, як сонце росу...
Але Вітя аж відсахнувся:
— Ні, ні! Мої вам не підійдуть!.. і відразу ж перевів розмову на інше. Підступив до столу, вигукнув, аж надто бадьоро:
— О, тут у вас весело!
Антін вперше глянув на юнака, тінь перебігла обличчям.
А Вітя дістав з кишені невеличку пляшечку з яскравою етикеткою, поставив на стіл:
— Приніс обіцяне, дядьку Іване. Не забули?
— Оце сулія! – підкинув пляшечку на долоні Маркес. – Теж заграниця?
Вітя хотів пояснити, але глянув на Антона і змовчав. А Маркес повертів пляшечку і поставив:
— Красивий слоїк, да не про наше горло.
— А ви на градуси подивіться!
Розлили на трьох, випили.