— Ти пригнав машину?
— Та пригнав. Але зачекаємо трохи.
— А чого чекати? День який розкішний, он і Володька вудки свої вже нарихтував. Об'їдемо околицею центр, щоб не затримали машину. Та чого ти такий похмурий?
Максим зовсім нічого не відповів. Понурившись, вийшов.
Чогось він не домовляє.
Дарина Петрівна обдзвонила по телефону знайомих, привітала зі святом і запитала, що вони чули про чорнобильську аварію. Ніхто нічого певного не знав. Правда, один товариш слухав по транзистору голоси "из-за бугра", але там запевняли, ніби й Київ знищено, що було явною нісенітницею. Брехня, звісно, он які веселі пісні лунають і по радіо, і з телевізора.
Дарина Петрівна приєднала до валіз іще переносний невеликий телевізор "Юность" ("О юносте моя далека-далека…"). Бо в Будинку творчості до телевізора треба було здиратися на другий поверх, та ще й без поручнів, тому — дивитиметься свій. Нарешті Максим підійшов до географічної карти України, яка була пришпилена на стіні, й почав виміряти відстань від Чорнобиля до Києва та Ірпеня.
— Та, власне кажучи, що Ірпінь, що Київ— майже на одній відстані від Чорнобиля. Поїхали.
Вирішили, що Володька пробуде в Ірпені чотири дні—Травневі свята, та ще один день робочий уклинився поміж святом й вихідним. Дарма, пропустить хлопець день у школі — не біда.
Виїхали з Києва на міжміське шосе. Незважаючи на свято, по ньому мчало дуже багато вантажівок, автобусів. Але до Ірпеня доїхали цілком спокійно. В Будинку творчості до кімнати Дарини Петрівни миттю назбігалися стривожені літератори. "Що чувати про чорнобильську аварію у Києві?"
— Та наче нічого. Вранці відбулася святкова демонстрація.
— У Москві?
— І в Києві також.
— А по дорозі вашу машину не затримували?
— Ні. Але подумайте самі: якби була якась загроза, відмінили б демонстрацію.
— І ми так гадаємо. Проте ніхто нічого не знає.
Я спеціально привезла телевізор. Якщо почнеться велогонка Миру, то справді нема чого тривожитися, — сказала Дарина Петрівна.
З нею погодилися.
Паросток тривоги, що проклюнувся в душі, почав одпускати корінці. Вона намагалася вирвати їх геть.
Максим з Галиною попрощалися й поїхали додому, а Володька негайно схопив свої вудки і майнув на річку. Хіба не розкіш — майже чотири дні вільні від школи!
Якось неприродно, просто на очах буйнішали щедрозеленим листом дерева й кущі, розквітав бузок. А по телевізору показували велогонку Миру. Отже — все гаразд? Володька хвалився багатим, як ніколи, уловом: "Риба клює, мов скажена, а чомусь ніхто з рибалок не вийшов. Ото дурні!"
Зненацька повіяло чорним вітром, заболіло все тіло. Дарина Петрівна, яку і вночі мордувало безсоння, серед білого дня падала на ліжко й засинала. Проте Володька веселився, ганяючи на свою риболовлю. Радіо теж награвало веселих мелодій, телевізор заспокоював. Он навіть популярний московський кіноактор В'ячеслав Тихонов — Штірліц стояв на київській вулиці, коментуючи перебіг велогонки. Малюк років чотирьох залюбки ласував морозивом… Якби було щось загрозливе для здоров'я — то хіба ж дозволили оту велогонку?
Аж несподівано примчав Максим, хоч Володька міг би ще трохи погуляти на іртиському роздоллі.
— Де Володька? Маю негайно його забрати.
— Чому?
— Дорогу на Ірпінь перекрито, я ледве прорвався і тільки тому, що забираю з Ірпеня сина.
— Скажи мені правду, Максиме: що коїться? Ми тут нічого не можемо збагнути. А по телевізору…
— До біса твій брехливий телевізор, — скипів Максим. — Та де ж Володька?
— На річці ловить рибу.
Максим метнувся до річки, привів набурмосеного Володьку. Хлопець не хотів їхати, але його не питали.
— Мамо, може, й ти повернешся?
— Чого? Сам же казав, що різниці між Ірпенем й Києвом немає.
Провела Дарина Петрівна своїх хлопців, почорнішало на душі. Хоча тьохкали-заливалися солов'ї, несамовито квітував бузок. Але людей у Будинку творчості ставало все менше. Лишалися тільки працівники. До того ж зникали якось так дивно — потайки, і це було найгірше.
Може, й справді повернутися додому? Але — як? Машин сюди не пропускали, таксі не викличеш, електричкою на милицях вона виїхати не зможе… Механічно ввімкнула маленького телевізора, той охоче обізвався якоюсь бравурною мелодією. Роздратовано штовхнула червону скриньку, телевізор упав і замовк. Розбила? Ну й лихий з ним, почали дошкуляти ці бадьорі передачі. ВОНА ХОТІЛА ЗНАТИ ПРАВДУ! Якою б вона не була. І що година, то дужче відчувала себе у пастці. Працювати? Яка там робота…
Врешті пішла до директора Будинку творчості: не хоче тут залишатися — он усі порозбігалися. Скористатися електричкою не може на своїх милицях, отож — нехай вивозять її на чому завгодно, хоч верхи на мітлі, речі вона може й покинути. Втрапила в пастку — збожеволіти можна.
— "Рафик" наш не на ходу, — забідкався директор. — Хіба вивезти вас автофургоном. На нього є перепустка, бо возимо продукти в їдальню.
— Спасибі. Коли можна виїхати?
— Ну… десь годині о третій.
Дарина Петрівна пошкандибала складати у валізи речі. Як же вона зараз ненавиділа доцента! Все життя прожила самостійно, незалежно від когось, а тепер стала такою безпорадною. Навіть рік тому почувала себе значно краще і, головне, була певна, що не лишиться калікою. По війні милиці фронтовиків були навіть почесні, а стара баба на милицях викликає тільки огиду. Дожилася. Вона соромилася своїх милиць, як ознаки жалюгідної безпорадності.
Дівчина, що прибирала корпус, швиденько допомогла скласти речі. Ну от, валізи стоять наготові, біля них побитий телевізор "Юность" та друкарська машинка.
Можна було б ще пообідати, але лякала спорожніла їдальня. Правда, з'явилося кілька нових людей, з Прип'яті, здається. Спробувала якось розпитати — як воно там було, на АЕС, але ті мовчали.
Підкотив невеликий зелений фургон. Дарині Петрівні допомогли скласти в нього речі (шофер чомусь накрив їх брезентом), а її посадовив поряд із собою в кабіні. Не від'їзд, а втеча.
Дивилася у віконце кабіни з якимось дивним почуттям. Вона добре пам'ятала дороги Великої Вітчизняної війни, гурти худоби, біженців, бомбардування, розбиті машини, непорушні залізничні ешелони… Але зараз усе було по-іншому. Щільні колони грузовиків рухалися майже без інтервалів, зупиняючися лише в певних місцях, де їх стрічали постові в "намордниках". Фургончик пропускали без затримки, не зазираючи всередину, де під брезентом причаїлися її манатки. В небі часто гули вертольоти, а саме небо — ясне і зрадливо мирне. Як і сонце. Як і буйна зелень обабіч шосе. І тривога. Вона пам'ятає тривоги минулої війни, вони були природні, а це…
Т а к о г о н і к о л и н е б у л о н і в ї ї ж и т т і, н і в з а г а л і — н і к о л и.
В'їхали в Київ. По вулицях міста — колонами тролейбуси, без номерів і знайомих маршрутів. Через скло шибок Дарина Петрівна угледіла дитячі голівки. Що це?
— Вивозять дітей, — пояснив шофер. — І дошкільнят, і школярів.
— І школярів?! Куди?
— Кого в санаторії, кого в піонерські табори. Вашого внука теж, напевне, вивезли? Він у якому класі?
— У восьмому. Сьогодні дзвонила додому, він у школі був.
— А вивозять включно до сьомого класу. То зустрінетеся вдома.
— Не розумію. Хіба для восьмикласників загроза менша, ніж для семикласників? Якщо справді є якась загроза. Нічого ж не оголошували.
— Наївна ви женщина, хоча й письменниця, — хмикнув шофер.
— То чому ж нам нічого не кажуть?
— Та вроді затим, аби не було паніки. Та мені розповідають, що твориться на вокзалі та в аеропорту… Правда, начальство своїх діточок одразу ж повивозило.
— Тихцем?
— Та вже ж не стануть об'яви давати.
* * *
Який дивний, безголосий Київ…
На дитячих майданчиках — жодної дитини, на вулицях теж. Такого справді ніколи не було. Зате ненормально пишно зеленіють дерева соковитими кронами, й уже по київському радіо попередили уникати свіжої городини та ягід, і взагалі — менше виходити з домівок. Але старші класи школи навчаються. Володька блідий, аж зелений, ходить до школи. Ще й екзамени за восьмий клас доводиться складати. Правда, мало лишилося і старшокласників; батьки, хто могли, повипроводжували їх з Києва. Якби ж не ці осоружні милиці, то хіба ж вона залишила б внука, не вивезла б кудись у безпечніше місце? Останній рентген показав, що після другої операції, хоча перелом і зрісся, зате відмерла заблокована наглухо кістковим трансплантантом голівка стегна. І це вже назавжди. Скількох людей ти скалічив, чорний доценте?
Відрізана від життя, користувалася тільки телефоном. Тому домовилася з Літфондом про дві путівки в Одеський будинок творчості — для невістки й онука. Син не може її саму залишити, отже — стала вже тягарем. Пригадала "непотрібну бабцю" з лікарні. Ну, та може хоча б на двох ногах ходити. Невже і її час настав бути непотрібною?.. То для чого жити?
Дарина Петрівна вийшла на балкон. Дев'ятий поверх. Варто підставити стільця під глухі бильця балкона — хвилина… і досить каліцтва. Звільнитися і звільнити…
Володька склав іспити за восьмий клас, і Галина з ним поїхала до Одеси. Нехай провітряться. Згадала, як хлопець у святкові дні ловив рибу під пронизливим радіоактивним вітром в Ірпені, й аж здригнулася. Аби ж знаття!
Якась недобра сила весь час тягла її на балкон. Дивилась униз, асфальт під будинком притягав, немов потужний магніт. Ну та це — на крайній випадок. Максим заходився було міняти квартиру — на дев'ятому поверсі іноді затікала стеля. Але тепер — нізащо! Звідси вона нікуди не піде, бо саме тут є певний шанс на з в і л ь н е н н я. Непотрібною не житиме.
Пригадалися рядки Пастернакового вірша:
Но старость — это Рим, который
Взамен турусов и колес
Не читки требует с актера,
А полной гибели всерьез.
Робота? Намагалася, примушувала себе сідати до робочого столу… щоб переконатися: голова стала порожня, мов розгепана макітра. А писанина — безпорадна, жалюгідна. Ні, з цим, видно, вже покінчено.
* * *
Дарина Петрівна, шкандибаючи на милицях, вийшла з квартири, спустилася ліфтом униз та й подибала навколо будинку. Вкотре вже подивувалася на зелене буяння дерев, цвірінькання горобців, зневажливе й вагоме каркання ворон. Тепер уже часто говорили по радіо й телевізору, писали у пресі про чорнобильську трагедію. Чому не відразу? Чому приховували небезпеку? Як тепер вірити?
Галина пише, що запхнули її з Володькою в якусь темну комірчину без вікон, ну і, звісно, без усяких вигод.