– Мовчи, жінко – я знаю! – грізно звівся над нею Мгамба.
– Знаєш? Що ти знаєш? Звідки ти знаєш? – мати Камая заплакала, злякавшись, навздогін за нею заплакав і малюк.
– Я не знаю звідки я знаю, але знаю! Доброзичний Нкай нагородив мене змогою відрізняти брехню від правди! Якби ти не тримала зараз на стегнах мою дитину, я витягнув би тебе надвір, прив'язав до корови й пустив на ніч у буш, зрадливице! Нащо ти це робила, чого не вистачало тобі від мене – невтомного й неперевершеного?
– Прости свою негідну дружину, Мгамбо! Коли я вперше увійшла до куреня морана, ти знаєш – то був твій курінь. Але… дурна Нйамбуру вирішила тоді, що це несправедливо, що вона мусить увійти й до куреня Кімето, лише один раз, адже Кімето вона кохала раніше – ще до зустрічі з Мгамбою. І я ввійшла, а після того… наче Міліка вселився в бідолашну Нйамбуру, і я входила до куреня Кімето знову й знову! Я знала, що це негарно, та не могла дати собі ради! Але востаннє я зустрічалася з ним дві посухи й два дощі тому!
– Ти брехала! – Мгамба обхопив голову руками, вийшов з хатини й посунув за огорожу єнканги – в пітьму. – Горе мені, — стогнав. – Ганьба мені!
Пригорнувши до себе дитину слідом за ним ішла Нйамбуру:
– Повернись! Повернись, Мгамбо!
Зарюмсаний малюк впустив зебру в кізяки. Мешканці табору, всі як один родичі нещасливого молодого старійшини, повставали навколо своїх багать і мовчки дивилися на подружжя. Закусивши кулачок, від своєї хатини спостерігала за ними й Сайна.
Назавтра Мгамбу розбудила Ґівін. Невпинно перепрошуючись вона топталася біля напинала дверей і просила в мзеє дозволу ввійти. Господар хатчини повернувся в єнкангу пізньої ночі. Тіло пекло від саден і подряпин, через нього наче перемандрував табун слонів. Нйамбуру народила йому нащадка, а племені – майбутнього воїна-морана, тому Мгамба не знав що робити зі зрадливицею.
Постогнуючи й не залишаючи гамака старійшина дозволив жінці ввійти. Ґівін переступила уявний поріг оселі не сама, а з Ндере – хлопчик нашорошено лупав великими круглими очиськами.
– Мзеє Мгамба! – знічено почала сестра. – Кажуть, Нкай сподобив тебе відрізняти брехню від правди, допоможи!
Стіна хатини вбереже від стороннього ока, але не від стороннього вуха! – подумки усміхнувся господар.
– Чим допомогти?
– Олайон Мбонгі каже, що Ндере підібрав шилінга, якого той загубив перед хатою, й вимагає, щоб мій лобуряка повернув. А Ндере божиться, що монети не бачив!
– Не бачив! – буркнув насуплений малюк.
– Ось! – розвела руками Ґівін. – І що мені сказати Джелаґат, ти ж знаєш, яка вона лайлива!?
Мгамба зиркнув на хлопця:
– Знайшов шилінга?
– Ні, не бачив! – повторив Ндере, енергійно замотавши головою.
– Так і скажи, – підсумував аудієнцію старійшина. – Не знаходив твій малий ніякої монети!
– Я ж казав, а ти не вірила! – дорікнув Ндере матері.
Мгамба хотів було нагадати малому його вчорашню брехню про калебаси, але змовчав.
Впродовж дня змученого зізнанням Нйамбуру та ходінням нічними ньйасі Мгамбу відвідало ще кілька правдошукачів. Він нікого не хотів бачити. Найдужче Мгамбі кортіло зараз опинитися біля своєї коханої та незрадливої Сайни, послухати її пташиний щебет, притулити її тоненькі долоньки до своїх щік, відчути обійми. Але Сайна була бездітною жінкою, а до бездітних жінок у племені лише одна вимога: працювати, працювати й працювати. Отож у гурті з іншими молодими дружинами та дорослими дівчатами Сайна ще на світанку пішла в буш по хмиз, а Мгамба, як питомий старійшина, мусив вислуховувати просьби і гризні родичів.
Спочатку молодий старійшина Барава привів до Мгамби свою дружину й старшу доньку, щоб з'ясувати котра з них недогледіла верблюда і незамінна в господарстві самбуру тварина розпорола живіт, імовірно – гострим каменем. Обидві "підозрювані" енергійно заперечували свою причетність до пригоди, втім Мгамбі для встановлення істини часу знадобилося небагато.
– Бреше! – заявив він, урвавши переконливі запевнення дочки. – Правда! – зупинив скупі виправдування матері.
Барава подякував і, ніяковіючи, поклав на долівку біля дверей загорнутий у пальмовий лист кавалок сиру.
Далі найстаріша жінка в єнканзі – Джеміма, тітка Еуніс, привела до Мгамби зграйку дівчаток:
– Поклала на постіль торбинку з бісером, а ці прийшли бавитись і котрась поцупила. Й не признаються!
Мгамба по черзі перепитав усіх цокотух, серед них була й Кібівот, але жодна з них торбинки з бісером справді не брала.
– Бібі[30] забуває, — тоненьким голоском проспівало одне з дівчаток. – Торбинку з бісером певно теж десь заховала й забула!
– Либонь так воно й було, бібі Джеміма! – погодився з дівчинкою Мгамба. – Жодна з них твоєї торбинки не брала!
– О-хо-хо! – захитала сивою головою стара. – Чи не склював мою пам'ять сумний марабу?
Вона пішла, забравши з собою барвисту зграйку дівчаток і залишивши Мгамбі розпочату пачку сигарет "Кент".
Потім старійшина Амвайї привів до Мгамби дружину Сум, аби в її присутності заявити, що ніяких стосунків із легковажною Черуййот з боми Лойсаба (в чому здавна підозрювала чоловіка ревнивиця) ніколи не мав і мати не намірявся. Коли подружню вірність Амвайї було підтверджено, вдячна Сум пригостила Мгамбу свіжою, щедро присмаченою лавровим листом, кров'янкою.
Надвечір прийшли морани. Піднісши Мгамбі аж дві пляшки найробійського пива вони заходилися навперебивки викладати правдовидцеві деталі своїх, навдивовижу заплутаних, стосунків із красунями, з'ясовувати з його допомогою хто кого коли й куди запрошував, хто до кого приходив, чиї почуття більш палкі, чия прихильність щиріша, чиє право на кохання переконливіше. Морани навіть не уявляли, якими розкішними пригорщами солі посипають вони свіжі рани "мзеє Мгамби", а він, перемістившись із парубками під акацію, раз-по-раз кидав погляд у бік хатчини, де Нйамбуру колисала на своїх м'яких стегнах його сина, бачив як кілька разів туди забігала й виходила заклопотана Еуніс, але дружини не вгледів ні разу.
За два дні до Мгамби почали приходити відвідувачі з інших єнканг, примандрувало навіть кілька правдошукачів з Боїнгу. Правдовидець сумлінно вислуховував їхні біди й клопоти, вмить владнував давні суперечки між позичайлами й позикодавцями, між продавцями й купцями, між олайонами й власниками худоби, між батьками й дітьми, між подружжями, між сусідами, між крамарями.
Мгамба твердо посів місце старійшин під єдиною на всю єнкангу акацією. Кожен з прихідців залишав йому або торбинку з гостинцем, або й сотню-другу шилінгів, спершу Мгамба через Еуніс передавав торби з дарунками до хатчини Нйамбуру – для Камаї, потім обдарував Сайну, потім почав віддавати всім родакам у єнканзі.
А потім до табору завітав мганґа Дабасо. Вдвох зі старійшиною Кіпсанґом вони гукнули Мгамбу вбік, обоє стояли суворі, корчуваті, зморшкуваті, немов баобаби, що через спеку поскидали своє листя. Голову Дабасо прикрашав строкатий, оплетений бісером і намистом обруч, войовничо увінчаний кількома страусиними та турачачими пір'їнами, на зап'ястках громадились яскраві браслети з намистин і великих дерев'яних кульок, старечі груди й шия ховалися під розкішним коміром з намиста, бісеру, ланцюжків, поворозок і блискучих монет, з яких виформовувалися загадкові знаки й символи. Певно з огляду на важливість розмови Кіпсанґ накинув на плечі новеньку червону шукку, Дабасо прийшов у жовтій.
– Чи то правда, що Мгамба оголосив себе мганґою, приймає підношення й проголошує, хто з одноплемінників каже правду, а хто бреше? – в голосі Дабасо не чулося ні дещиці приязні, прилучаючись до слів сановного прихідця беззубий Кіпсанґ кивав головою та силкувався напустити на обличчя якнайсуворіший вираз.
– Що ви, мхашимівва[31] Дабасо! – смиренно відповів Мгамба. – Я всього лише молодий старійшина, втім, якщо доброзичливий Нкай сподобив мене відрізняти брехню від правди, то чому б не допомогти одноплемінникам? Підношень же я не прошу, а те, що приносять, роздаю по єнканзі!
– Нкай!? – спалахнув Дабасо. – Хто ти такий, щоб розмовляти з повелителем дощів і небес!? Та Той, Хто Живе В Скелях навіть не кожному лайбону відкриється! Чи не замало посух і дощів прожив на світі якийсь Мгамба, щоб удавати з себе лайбона!?
– Я не вдаю з себе лайбона, мхашимівва! – намагався довести очевидне Мгамба. – І з повелителем Нкаєм я не розмовляв, але хто ж, як не доброзичливий дарує пересічному самбуру незвичайну змогу!?
– Змогу! Яку змогу? Нема в тебе ніякої змоги, нікчемо! – затупотів ногами мганґа. – Він мвенда вазіму[32]! — повернувся Дабасо вже до Кіпсанґа. – Не можна, щоб такий далі корчив із себе чаклуна – це розсмішить наших ненависників та розгніває головних старійшин і лайбонів!
Кіпсанґ уважно слухав і, погоджуючись кивав головою.
Епізод 3. Як усе починалося
Того лагідного осіннього ранку я прошкував від метро Кемден Таун до телекомпанії на Пратт Стріт, завчено відгородившись від навколишньої метушні вимикачем під назвою "самозаглиблення". Коли кілька років тому я лише починав працювати на "Метью Гопкінз Ті-Ві", цілодобове божевілля Кемден Тауна[33] мене спершу розважало, згодом почало дратувати, а згодом я успішно навчився його "відмикати", не підводячи очей вище гомілок зустрічних і попутних перехожих та заглиблюючись у роздуми. Зазначеного ранку з останнім не було жодного клопоту, оскільки напередодні в нас із Ліс відбулася серйозна розмова на предмет подальшого співіснування двох закоханих сердець, причому про "співіснування" йшлося в буквальному значенні цього слова, тобто не про формалізацію стосунків, а про пошуки спільного житла, іноді це ще називають "звити гніздечко".
Досі ми зустрічалися переважно в моїй орендованій квартирі, в світлому двоповерховому котеджі під черепичним дахом на Брук Ав в Еджвері, рідше – в її кімнатці в Вудфорді, але Ліс давно мріяла про власний будиночок у спокійному передмісті і от нарешті від просто мрій ми наважилися перейти до їх втілення.
Було домовлено, що зранку я попрошу в боса тижневу відпустку з метою витратити її на ретельне обстеження будинку, який моя кохана білявка нагледіла в Саррі.