А завдання ці дуже й дуже завищені.
— То чого ж ти виконуєш злочинні завдання?
— Бо не хочу в Сибір.
— А голодом невинних людей морити хочеш, сталінський соколе? Скільки ж смертей на твоїй совісті! Хоча, що я кажу? Яка совість може бути в душогуба?
Славко звів курок нагана й вистрелив у голову Джугаєва. Звернувся до Прища:
— Ходімо до хати!
На столі – недопитий графин чистої, як сльоза, самогонки. У тарілках – сало й ковбаси, хліб. На ліжку хропе п'яна головиха. Діти, як запевнив Прищ, сплять в іншій кімнаті. На плиті – здоровенний казан із водою.
— Підкинь дров, — командував Славко. Михайло підкинув і полум'я весело застрибало.
— Тепер неси сюди весь хліб, усе м'ясо, ковбаси й сало!
За наказом Святослава Прищ порубав дві кабанячі задні ноги та голову на шматки й укинув у казан. Розбудили головиху, щоб варила.
— А тепер клич усіх селян на вечерю. Не думай, гаде, утекти, бо тоді живими не застанеш ні жінку, ні дітей!
Голова сільради ходив від хати до хати, кликав до себе селян. Святослав супроводжував його до кінця села. Там поставив Михайла до вітряка, що батько подарував колгоспові:
— Тепер і ти, сталінський холую, прийми заслужену смерть!
Пролунав постріл. Святослав, бачачи, що до хати голови сільради сходяться люди, поїхав доганяти холодноярців.
***
— Ось ти, громадянине майор, і почув мою гірку історію. Коли нас оточили гепеушники неподалік від Мотронинського монастиря, мені ще пощастило втекти. Друзі ж мої там усі полягли. На станції Кам'янка вчепивсь я на товарняк. Ешелон із хлібом ішов на Москву. Добрався й на Урал. Під чужим прізвищем там жив і працював, аж поки землячок-односельчанин із тих, що кричали: "Дайте, дядьку,.. хліб!" не впізнав мене й не доніс вашим внутрішнім органам.
До речі, не брешіть, що голод був у всьому Союзі. У Москві я зайшов до їдальні. Гарно пообідав російськими щами, картоплею-пюре з котлетою й солодким чаєм. В Україні таке людям й уві сні не привиділося б.
Чи визнаю себе винним? Звичайно! Але тільки в тому, що мало знищив таких, як ти. А найбільше шкодую, що на місці Джугаєва, Гусака, Прища та їм подібних не було товариша Сталіна та його оточення.
ЕПІЛОГ
Радянська пропаганда наголошувала, що в часи Другої світової загинули люди буквально в кожній нашій сім'ї. Про голодомор 1932-33 років замовчували. А тих, хто відверто казав про це лихоліття – переслідували. Беру приклад своєї родини. Під час війни у Володимирі (РФ) загинув мій рідний дядько Іван Юрик – фашисти розбомбили госпіталь, де він лікувався. А за сім років до цього голодомор забрав моїх двох бабусь, двох дідусів, двох дядьків-підлітків і тітку – загалом сім душ! Це не означає, що гітлерівські загарбники були чимось кращі, ніж московські. Але...
Думку щодо створення цього оповідання авторові підказав світлої пам'яті колега-журналіст Валентин Васильченко. Коли при ньому говорили, що окремі люди тоді навіть їли дітей своїх, він від злості аж підстрибував: "Та не можна цього розповідати! Тут – вина нашого народу-раба! Повставати треба було, різати буксирів і комісарів! Це – ганьба наша". Після того автор цих рядків і почав пригадувати розповіді мами, яка в ті роки пухла з голоду й вижила тільки тому, що в її хрещеної не забрали корову до колгоспу. Тож тітка наливала дівчині щодня склянку молока. Розповідали мені про ті жахи й односельці в селі Баландине, й інші земляки з Черкащини. Ота Ганна, в якої комсомольці навіть квашені буряки облили гасом, була моя рідна бабуся.
Згадав і розповіді поета з Оріхівщини (Запорізька область) Івана Сухаря, який по селах свого й сусіднього, Гуляйпільського, районів збирав свідчення людей, котрі пережили голодомор. Перечитав книжки Олеся Волі "Безкровна війна", Костя Гудзенка "Трагічні голоси", Володимира Маняка й Лідії Коваленко "33-й: Голод. Народна Книга-Меморіал", Івана Сухаря "Вічні сурми". У них — свідчення очевидців голодомору.
Журналістська робота нема-нема та й зводить із цікавими людьми. Таким виявився уродженець Хмельниччини, в'язень двох режимів – гітлерівського й сталінського – Арсен Маляр (при німцях сім місяців сидів у Запоріжжі в тюрмі, а прийшли "визволителі" — дали десять років ГУЛАГу). Саме на його очах задля обману селян уповноважений райкому застосував теодоліт. А про спробу посіяти пшоно й райборінки ходили легенди як на Черкащині, так і на Хмельниччині.
Але в голові вашого покірного слуги вертілася думка: "А якби наші дорогі селяни не купилися на неп, не зрадили в 1921-22 роках отаманів Холодного Яру, махновців, воїнів Марусі Никифорової, Зеленого, Григор'єва?.." І відповів, що ці люди гарантовано захистили б моїх співвітчизників від московського лиха! Під окупантами справді горіла б земля. На жаль, сталося те, що сталося. Тому прояви непокори в 1932-33 роках були, як правило, епізодичні. Хтось із так званих куркулів захищав себе й нажите власними мозолями майно. А хтось намагався чинити й справжній збройний опір. Але сказати, що сили були нерівні – не сказати нічого. На кількох повстанців чатували численні загони міліції, НКВС, армії. Тому будь-яка боротьба цих героїв була приречена.
І все ж вона була! Ота запорозька, козацька впертість, ота наполегливість, що залишається в крові й генах багатьох поколінь, що через століття вивела українців на майдани, на протести проти продажних промосковських холуїв. Ті самі гени живуть у крові воїнів-добровольців і військовослужбовців АТО-ООС, ЗСУ, Нацгвардії, Тероборони, які ціною свого життя захищають українців тепер від орди московітів-загарбників. Тому, на мою думку, пам'ятники, присвячені голодоморам, мають бути не тільки з плачами. Насамперед, вони повинні звеличувати саме тих, хто не склав рук і не став просто так помирати, як мільйони інших, а взявся за зброю чи каміння й показав катам, що Україна непереможна!