Замість дітей своїх

Оповідання

— Сідай, паскудо! – майор НКВС глянув на хлопця з такою ненавистю, як злюка-пес на того, хто, на його собачу думку, хоче поцупити щойно отриманого на сніданок смачного маслака. Молодик поволі сідав на вказаний стілець, усе ще тримаючи руки за спиною. Довге, розкуйовджене волосся русявою стріхою вкрило йому високий лоб і густі, вигорілі на сонці брови. Сині очі юнака двома росяними пролісками блищали на вилицюватому обличчі.

— Ти – вільний, — кивнув майор сержантові, а той, тонкий, як глист, козирнувши, сказав: "Єсть!" і вийшов. – Розповідай! Тільки попереджую, що нам про тебе, сволоцюго, відомо все! Тому хочу почути саме про твою участь у Спілці визволення України, у вбивстві співробітників міліції, уповноважених, активістів та працівників партійних органів, зокрема й першого секретаря райкому товариша Джугаєва...

По обличчю юнака майнула посмішка.

— На кутні в мене посмієшся, собако! – спалахнув майор. – Раджу без спектаклю!

— Мені приховувати нічого, — мовив юнак. – Єдине, що твої кремлівські режисери вигадали – це Спілка визволення України. У її існуванні хай Сталін із Косіором зізнаються.

— Мовчати!

— То як же я відповідатиму?

— Говори про себе, а не про вождів партії!

— Так от про мене... Можеш писати все, що хочеш. Звідси вороття мені вже, мабуть, не буде...

— Чому, мабуть? Ти що, сумніваєшся, чи на щось іще сподіваєшся? Покинь надії всяк сюди входящий!

— Так. Це – гасло з Біблії, його тепер пишуть над входом до кладовища. А твоя влада і є навіть не цвинтарем, а скотомогильником, гражданін майор!

– Мовчати!

— Пиши, дурню, поки я добрий!

І

...Кожен мозоль на долонях і підошвах ніг Богдана – завбільшки з горобине яйце. Босим ходить навесні, влітку, восени. П'я́ти порепані аж до кісток, долоні – також. Та як їм бути білими й гладенькими, якщо він невідомо коли спить: устає – ще темно, а лягає, коли інші другий сон додивляються.

Хвалить він радянську владу, адже землю дала "на їдока". Їм, Гуляйвітрам, аж шість десятин дісталося – про це діди та прадіди тільки мріяти могли. Щоправда, голова сільради Михайло Прищ за могоричі, хабарі, а декому ("своїм" людям) і за карі очі кращі ґрунти наділив. Але Богдан на те не зважав: руки й ноги є, троє синів, як орли, підростають – допоможуть. Отже, дещо таки й матимуть.

Кращого майстра на селі, ніж він, годі й шукати. То лопату змайструє таку, що ледь сама не копає, то граблі з дроту – сусіди тільки язиками прицмокують, заздрячи по-доброму. А тут придумав Гуляйвітер ще й ручну кукурудзяну сівалку. Натисне ногою, як на лопату, потім потягне рукою за маленький важіль, а син його середульший, Миколка, тут як тут – укидає дві зернинки. Поруч – дружина Богданова, Світлана, з такою ж технікою. За нею вкидає семирічний Слава. А старший, Петро, граблями за ними волочить...

Весна видалася теплою й дощовою. Хмари цілими ордами через день-два налітали на поле – тільки встигай полоти, бо бур'яни ростуть, як поросята на молоці. Отож, ранок тільки думає розплющувати сонні сірі очі, а Гуляйвітри вже із сапками в полі. Бо, як каже Світлана, треба, щоб усі люди, йдучи на поле вранці, тобі казали: "Боже, поможи", а не ти їм. Отож, разом ледь не обціловують кожну рослинку кукурудзи. Щоб не загущені були посіви, щоб ані бур'янини не залишалося.

Того року врожай вимахав такий, що довелося просити багатія Корнія, аби допоміг перевезти. І податки заплатив Богдан, і з Корнієм розрахувався, і двох маленьких бичків придбав – на весну волики будуть. Купив і зерна пшениці – на зиму парове поле засіяли.

Роки бігли, аж копитами видзвонювали. Богдан став заможним господарем. Докупив більше землі, потім – трактор і реманент до нього, а далі й вітряка побудував. Зе́млі його на пагорбах – жоден вітер не обминав. Ішли люди борошна змолоти, просили ниву зорати. Хто не мав чим заплатити – відробляв кілька днів у полі, на току чи у млині. Уже не звали його, як раніше – Даньком чи Бодьком, а Богданом Івановичем. У гарячу жнивну пору він і сам ходив по селі – наймав людей молотити.

— Іване, йди до мене, попрацюєш. За день мірку пшениці даю.

В Івана, якого в селі дражнили Лежебокою, в хаті – хоч коней об'їжджай – окрім зачуханого столу та двох поганеньких свит, що служили йому й одягом, і постіллю, немає анічогісінько. Шестеро дітей голими стегнами світять.

Першою підводить голову розпатлана жінка:

— Якого біса в таку ранню пору приперся? Спати не даєш!

— Та хіба ж це ранок? – виправдовується Богдан. – Ген сонечко вже під обід підбивається.

— На якого біса мені твоя пшениця потрібна? – обзивається з ліжка й Іван. – Краще б самогону приніс.

— Діток годуватимеш пшеницею. А чарку я тобі й так наллю, хіба мені шкода?

— Добре, скоро прийду.

Землі́ в Лежебоки було спочатку більше, ніж у будь-кого в селі. Сім'я ж бо велика. Поступово розпродав він її, навіть нікчемного шматка не зоставив. Жив тільки тим, що в когось підробляв та стара мати допомагала. Іноді зі старшим сином ходили вночі в сусідній хутір. У того – качку, в іншого курку поцуплять. Поки одного разу не попалися. Добряче віддубасили їх мужики – місяців три вичухувалися.

Лахва Іванові настала, коли неподалік створили комуну. Віддав туди материну землю й стареньку борону. Комунари – такі ж, як і він, любили гарно випити, поїсти й поспівати більшовицьких пісень. І коли над Заріччям (так звалось їхнє село) лунало:

Смело мы в бой пойдём

За власть советов

И как один умрём

В борьбе за это,

селяни-одноосібники скрушно хитали головами: "Як добре було б, якби ви справді там усі й виздихали! Може, хоч молодь не розбещували б". Адже декому з батьків діти вже заявляли: "У газетах он пишуть, що за комунами – майбутнє. Тому й працювати треба так, як там і відпочивати. А ви ні дня, ні ночі не бачите..."

Через рік комуна "Шлях Леніна" наказала довго жити. На її полях повиростали бур'янища, хоч сокирою рубай. Волів і коней комунари потихеньку пустили на закуску та здали на бойню. Трактори, сівалки та інший інвентар пропили. Самому голові сільради разом із міліцією довелося розганяти комуну як розсадник пияцтва й крадіжок.

ІІ

Сірою вовчою зграєю підкрадалися до селян лихі часи. Партія оголосила курс на колективізацію. Колишні комунари першими пішли до колгоспу – там не треба думати, як і що сіяти, збирати чи орати, хай голова господарства думає. Одноосібники виконали податкові завдання – здали сповна зерно та інші продукти, а їм Михайло Прищ давав нові.

— Я ж розрахувався з державою чин по чину, — дивувався Гуляйвітер, — як же так – нове завдання? Держава ж мені за це копійки платить. Що ж тепер, господарство продавати?

— Не кип'ятися! – посміхався Михайло. — Якби ти не мав нічого – я з тебе не вимагав би.

— То невже радянській владі вигідніший Іван Лежебока? Годую робітників і чиновників я, а не комунари заср...

— Там, — Прищ багатозначно підняв до стелі пальця, — думка дещо інша. Сталін вважає, що країна соціалізму тримається саме на пролетаріаті, а не на куркулях і середняках. Хто такий пролетар, ти, певно, знаєш. Маркс чітко написав – той, кому нічого втрачати, окрім своїх ланцюгів.

— Та в комунарів же й ланцюга іржавого у дворах немає – попропивали!

— Спокійніше, Богдане. Тобі раджу не тільки зерно здати, а й подарувати колгоспові трактора, молотарку, віялку, вітряка. Усе одно заберуть і спасибі не скажуть...

Сурми кликали, мов на битву – аж хрипли. Ще зранку біля школи тріщав піонерський барабан. Процесія кривавогалстучних поволі просувалася селом. Біля дворів заможних хазяїнів залишалося по десятку піонерів на чолі з комсомольцем.

— Знову крикуни прийшли, — сердито промовляли дядьки. – Чорти б їх забрали ще в утробах.

– Та не кажіть. Пишуть, що на індустріалізацію потрібні кошти. От і забирають наш хліб та продають за золото. А потім наймають інженерів з Америки й добряче платять їм за роботу. Заводи й споруджують кляті капіталісти, а тепер он ще й Дніпрельстан добудовують.

— Дітям би навчатись, а вони їх ганяють гавкати...

Кривавогалстучні, як тільки їхні однолітки під звуки сурми й барабана віддалялися від чергового двору, починали скандувати:

— Дайте, дядьку,.. хліб! Дайте, дядьку,.. хліб! Дайте, дядьку,.. хліб!..

Уже й сонце котилося за обрій, а вони не вгавали:

— Дайте, дядьку,.. хліб! Дайте, дядьку,.. хліб!

— А щоб вам заціпило! – не витримав Богдан. – Чи у вас роботи іншої немає?

Наперед вийшов комсомолець:

— А ви, дядьку, віддайте хліб державі, то ми й підемо звідсіля.

— Ти, злидню, його вирощував? Знаєш, як він дістається? Іди додому й там батькам своїм кричи, розумако, хай вони віддають.

— Та вам не тяжко! У вас он техніка яка! І люди гнуть спини на вас. Бо ви – куркуль, глитай і павук!

Такої образи не змогли стерпіти Богданові сини. Двоє старших перескочили через огорожу й почали гамселити кулаками комсомольця й піонерію. Лише чотирнадцятирічного Святослава батько встиг затримати. Він кричав синам:

— Не треба, Петре! Не треба, Миколо! Що ви робите?! Хай їх грім поб'є!

Тільки куди ж там! Спробуй зупинити заведених хлопців! Із розбитими носами комсомолець і червоногалстучні розліталися вусібіч.

— Пустіть мене, татку! – поривався Славко. – я їм, гадам, неробам...

— Не треба, синку. Це добром не скінчиться. Чує моя душа.

А душа його якраз і відчувала лихо. Бо невдовзі до двору зайшли двоє міліціянтів, яких супроводжував комсомолець із підпухлим оком та обвислою губою, що скидалася на відірваний підбор черевика.

— Хто з них? – запитав лейтенант.

Камса (так у селі презирливо звали комсомольців) указав на Петра й Миколу. Міліціянти витягли ремінці, зв'язали обом хлопцям руки. Як не переконував їх Богдан, що так несправедливо, що суперечку почали піонери – мов горохом об стіну. Двох синів забрали й повели.

— Вони вчинили політичний злочин проти радянської влади! – пояснив старший "страж порядку". – За це треба відповідати...

ІІІ

Уповноважений райкому з проведення колективізації в Заріччі, двадцятип'ятитисячник Яків Джугаєв виявився досить кмітливим. Спочатку сільські хлопчаки та їхні батьки сміялися з нього, аж кишки рвали. Та і як було не кпинити (хоч і позаочі), коли виїхали сіяти, забули штельваги, доповіли йому, а він:

— Нічого.