Того ж вечора тато виїхав до міста.
— Може, на працю кличуть. Якщо взавтра не повернусь, то зателефоную.
Другого дня по обіді вітри розгулялися. Небо потемніло, а потім почорніло. Поміж хмарами простромлювались яскраво-червоні смуги, ніби щось горіло.
— Радіо повідомило, що можна сподіватися торнадо, — стривожено промовила тітка.— Йде в наш бік, але це ще не означає, що вдарить. Воно дуже химерне, ніколи не можна визначити його шлях.
— Мамо, а в Україні теж бувають торнадо?
— Там бувають бурі і гурагани, такі, що дерева виривають з коренем, але таких жахливих буревіїв, як торнадо, нема. Торнадо бувають тільки в Америці й в Австралії.
— Годі вам розбалакувати! — крикнула тітка.— Треба готуватися.
— А що ж ми можемо зробити? — розвела руками мама.— Якби це в місті, то побігли б ховатися в підземку або хоч до підвалу, а в тебе ж і підвалу нема, отак собі хата на помості…
— У нас іще ніколи не траплялося торнадо, але мій покійний Петро приготував схованку. Отам у кутку подвір'я він викопав глибокий рів і дошками прикрив, ще й каменюкою зверху привалив. Але лишив вхід до нори. Поки що треба корів відв'язати, двері у хлівах позачиняти, щоб хата від тиску не розірвалась…
— А може б, я в хаті лишився? — промовив Демко.— Я ляжу в ліжко, як Аліса, то може, й мене торнадо занесе в країну чудес…
— Ти вже завеликий, щоб у таке вірити! Краще слухай радіо й тікай, як почуєш, що біда.
Торнадо налетіло швидше, ніж його чекали. Цим разом воно таки завітало сюди, непрохане й небажане… На обрії з'явилася чорна хмара з довгим хвостом, що волочився по землі й немовби пилосмоком змітав усе на своєму шляху.
— Тікаймо в нору! — крикнула тітка, смикаючи за руку Демка, що, немов заворожений, стояв на місці й не міг відірвати очей від величезного чорного страховища. Нарешті безтямно побіг за тіткою, оглядаючись, чи мама теж іде. Попереду них до ями стрімголов ускочили Бровко й Циган. Чутно було, як ревли корови й верещали свині. Кури кудкудакали щодуху. І раптом вони затихли. Ні, не затихли, тільки навколо так загурчало, наче над самою головою пролітала ціла сотня літаків. Здавалося, що вони падають просто на тітчине подвір'я. Земля стугоніла, вив і ревів вітер… Десь щось тріщало, падало… У схованці стало геть темно. Демко заплющив очі з переляку. Мама сіпнула його за руку й штовхнула додолу, щоб лежав. Тітка притулилася до нього й тяжко дихала… І раптом гуркіт став віддалятися, затихати… І стало тихо-тихо… Крізь отвір у ямі пробилось денне світло.
— Тітусю, торнадо вже пішло? Воно більш не вернеться?
— Пішло і не вернеться! Воно ніколи не повертається. Хай би зовсім десь згинуло! Виходьмо на світ Божий!
Хата стояла з розчахнутими дверима. Два вікна вибиті. Двері в хліві розчинилися, і Лиска з Куцою блукали по подвір'ю. Півень заспівав своє "ку-ку-рі-ку!", ніби провіщав радість, що всі живі й здорові.
— Яблуня одна пропала, Петрова улюблена, — бідкалася тітка.— Гляньте, як її скрутило, і яблучка вже майже достигли, раннього вона ґатунку…— Тітка обіймала зламаний стовбур і плакала…
— Не плач, Марто, краще задзвони до сусідів та запитай, як вони…
— Я краще задзвоню до шерифа, про всіх разом довідаюсь, а то й не знаю, до кого першого дзвонити.
Виявилося, нікого не вбито й не поранено, але в одній родині стодолу на тріски розвалило.
— Це оті, що третя фарма від нас у напрямку до міста. Вони недавно перевезлися — молоде подружжя з дитиною, ще й хати не збудували, жувуть у трейлері. Біда та й годі!
— А як же тато? — запитався Демко з тривогою.
— Тато в місті, не турбуйся про нього. Якщо й там торнадо побувало, тато напевне мав куди заховатися.
— А якщо він саме тоді авто їхав? Де б він дівся на шляху?
— Я ж тобі кажу — не турбуйся й нас не тривож. Якби з ним що трапилося, нам би вже повідомили…
— А якби…— знов почав Демко, але мама затулила йому вуста долонею.
— Он краще йди та погодуй кота й песика, бо вони зі страху дуже голодні.
Тато приїхав надвечір, та ще й не сам: з Лідою і Дмитром. Вони мають у коледжі коротку перерву, то теж захотіли на фарму. Про торнадо вони нічого не знали, прибули веселі й радісні.
— Ой, тату, що тут було, що тут було! Як сто тракторів по голові їхали! — розповідав Демко.— А ти навіть не знав?
— Та звідки? Америка величезна і радіо сповіщає тільки про дуже значні події. Хто ж буде передавати через радіо чи телевізор, що одну стодолу десь на фармі розтрощило?..
— Не тільки стодолу, а й нашу яблуню…
— О, це прикро. А яку саме? Може, її ще можна врятувати?
— Ні, не можна… Стовбур зовсім відтятий.
— Ну, то навесні нову посадимо. Я тобі, Марто, на день народження яблуньку подарую. Добре, що тільки й усього…
9. Поміч
Після церкви молода родина Лідманів сиділа в садочку. Неллі вже змінила білу сукню на сині короткі штанці та білу безрукавку, а її чоловік Джек бавив на колінах маленьку Кеті.
— Гоп, гоп, Кеті! Кеті їде на конику! Гоп! Гоп!
Кеті задоволено реготала й просила:
— Ще, тату! Кеті хоче гоп-гоп!
У ворота ввійшла ціла процесія, майже всі, кого Лідмани бачили вранці у церкві. Тільки всі перевдяглись у буденне, і кожен щось із собою ніс. Спереду йшли чоловіки з довгими прирізаними дошками. Далі троє коней везли хуру, навантажену тяжкими колодами. За возом ішли молоді хлопці в солом'яних брилях: хто з молотком, хто з сокирою, хто з пилкою. За ними маршували діти з гвіздками, мотузками, дротом. Нарешті, жінки й дівчата з відрами, великими горщиками, різним начинням і кошами з харчами. Останньою крокувала молода красуня з величезним пирогом на розмальованій таці. Дійшовши до хати, селяни зупинились двома рівними рядами, а красуня вийшла наперед, уклонилася господарям і урочисто промовила, подаючи їй коровай: — Добридень вам, любі сусіди! Ми прийшли вам допомогти, як і належиться сусідам. Громадою збудуємо вам стодолу.
Одразу приступили до праці. Мама з тіткою Мартою пішли розкласти вогнище — бо ж у трейлері на таку громаду не навариш. А жвава праця ой як збуджує апетит!.. Поки щось приготуєш, всі будуть голодні. Джек хапався до всього, хотів працювати більше від усіх, але частіш не в лад. Молодий ще, життям не навчений.
— Ти краще придивляйся та навчайся. Бачиш, зразу біда на тебе впала, не встиг ти ще нічого навчитися. Та й немає в нас зайвих інструментів. На кожні руки — один. Хіба що тримай та подавай, що треба.
Бідолашний Джек не знав, що діяти. Тоді пішов до трейлера, виніс акордеон і заграв веселої, бадьорої пісні.
— Оце якраз те, що нам треба. А ти "Індика в соломі" вмієш?
Джек це вмів. І всі працюючі співали, і праця аж горіла в руках. Не хотіли навіть перерви на обід, але жінки позганяли робітників з драбин. Посідали в холодку і з насолодою споживали їжу.
— А ми й не знали, що такі голодні! — говорили селяни.
До пізньої ночі продовжували працю. А діти? Демкові друзі-однолітки працювали, як дорослі. Демко думав, що вони з нього, "панича з міста", будуть сміятися, але ж ні: дали й йому важливу працю — приносити все, що потрібно, щоб не треба було злазити раз у раз із драбини. Ліда теж знайшла працю: готувала лимонад, мила посуд, малу Кеті бавила.
— Я в місті цілий місяць на пляж ходила і не засмагла так, як тут за один день. Як повернуся, подруги заздрити будуть. Спитають, де так гарно загоріла, скажу — у Флориді!
— Обережно, не попечись, бо шкіра злізе і пропаде твоя краса, — остерігала Неллі.
Дмитро ж, майбутній інженер, відбував тут практику: озброївся лінійкою, мірилом, олівцем і вираховував та позначав, де треба різати, а де з'єднувати і як саме. До нього ставилися з великою пошаною й називали "інженером", хоч він тільки студент.
Ще кілька разів збиралися сусіди всією громадою й побудували Лідманам стодолу, незмірно кращу від тієї, що розвалилася.
10. Всі готуються до свята
Немає більшого свята для фармерів, аніж стейтовий ярмарок. Навіть День незалежності блідне в порівнянні з ним, бо ж, урешті, Четвертого липня — один день, а ярмарок триває два тижні. Це — свято великої родини фармерів, на якім вони стрічаються, показують свої найкращі досягнення, досвідом діляться, вибирають собі машини й знаряддя, купують і продають худобу, насіння, торгуються, складають умови — і також веселяться, та ще й як! Гуляють, знайомляться, молодь шукає собі приятелів або й наречених.
До ярмарку готуються ввесь рік. Кожен фармер хоче похвалитися, відзначитися. Бо ж ярмарок — це змагання за найкраще. Синю, червону або білу стрічку можна дістати за найкращого коня, бика, корову чи овечку, за найдобірніше зерно, за найпахучіші троянди, за найсолодший мед і найсмачніші пироги. Тож кожний мріє про першість.
— Мамо, — казав Демко, — як ти думаєш, а я міг би вийти на змагання?
— А з чим? Ти ж тільки-но з міста прибув, то й не викохав ні бичка, ні свинки, ані навіть курочки.
— Але я навчив кота лапку давати. Кота! А це не так легко, це ж не собака. Хай хто спробує! А також кіт мені миші приносить, як упіймає.
— Ну, то вже маєш що їсти, — засміялась тітка Марта.
Але Демко навіть не звернув уваги на її дотеп. Він продовжував настирливо:
— Мамо, тіточко Марто, невже наш Циган не міг би хоч би білу стрічку здобути?!
— Ні, на стейтовий ярмарок таких тварин не виводять. Треба корову, або кабанчика, або хоч овечку… До того ж, треба зареєструватися ще на початку року й довести, що ти сам цю тварину виплекав… Ти вже спізнився. Може, наступного року, як Куца телятко приведе…
Пожурився Демко — але нічого не зробиш… Тоді він пристав до спілки з Семом, що готував до показу теличку швейцарської породи. Сем навчав Демка, як її годувати, щіткою чистити, купати мало не щодня… Теличка прегарна, кароока, з білою зірочкою на лобі. Вона смішно брикала по подвір'ї й легенько буцалась. Демко був переконаний, що Зірка (так її звали) здобуде перше місце.
А в тітки Марти в хаті теж готувалися. Паніматка не забула про українські вишивки і здобула в комітеті дозвіл на виставку. Виявилося, в навколишніх селах жило кілька українців, а вони прикликали на поміч своїх друзів з міста. Вирішили зробити величезну писанку з пап'є-маше і вийти з нею на стейтову параду. Місцева вчителька, знавець таких штук, навчила, як робити паперову кашку, і скоро писанка, висока аж до стелі, була готова.