Всі білу впевнені в тому, що провина за подібне точно не лежить на самій роботі, оскільки довкола була ціла купа справ, які потребували свого вирішення.
В відділі все йшло своїм звичним чином, хоча й, треба визнати, Андрія сповнювало відчуття того, що в цей день на нього очікує щось особливе, щось нове, однак неодмінно пов'язане із минулим.
Передчуття не зрадило його. Його взагалі рідко коли зраджували власні почуття, скоріше траплялося так, що він не довіряв їм, а ніж вони дозволяли собі підвести його в які-небудь ситуації.
— Зайди до мене, будь ласка. – Звернувся до нього зі всією повагою його старий приятель, котрий по сумісництву був й його керівником.
— А в мене є вибір?
— Аж ніякого.
— Я й не сумнівався.
Ці чоловіки працювали пліч опліч вже стільки скільки багато хто й не живе. Вони завжди поважали один одного, як професіонали своєї справи та цінували свого ближнього колегу, як друга, що дозволяло їм бути в своїй роботі та спілкуванні настільки відвертими та вільними, наскільки це взагалі могла дозволити звичайна людська дружба.
Владислав, керівник Андрія, був навіть чимось схожим із ним, як ззовні так і внутрішньо. Вони були тими, про яких казали "люди однієї породи". Такі люди здатні днями й ночами сидіти на своїй роботі до тих самих пір, доки вони не отримають бажаного результату та йти вперед пробиваючись крізь будь які стіни, застосовуючи ті методи роботи, котрі більшість вже вважала застарілими й неактуальними, однак ці чоловіки завжди були відданими прихильниками класики та традицій, котрі шанували, як в своєму житті так і в професійній етиці.
Вони зачинили двері та сіли в кабінеті один навпроти одного, витративши кілька десятків секунд на те, щоб попросту насолодитися тишею, котрої значно не вистачало Владиславу, однак й від якої ніколи не відмовлявся Андрій.
— Чуєш? – Запитав Владислав.
— Що саме?
— Тишу… навіть у вбиральні її вже не знайти. – Із нотою злоби та розчарування промовив чоловік всією міццю свого охриплого від багаторічного паління голосу. – А в дома навіть галас всього відділу здався би квіточками, порівняно із тим, який ґвалт можуть підняти Надя з дітьми, повір мені.
— Тебе розумію, чому пізніше за всіх йдемо ми.
Андрій дивився на нього дуже привітно та дружньо, однак в той же самий час його серце добряче встигла сповнити заздрість… заздрість виключно людська та буденна, адже завжди відбувається так, що ситому не вдається зрозуміти голодного, так само й людині, котра одвічно існує в оточенні самої лише любові не збагнути того, який же тяжкий тягар пустоти та болю лежить на душі того хто один… постійно один.
— Ай! – Хитнув він рукою. – Сталість вбиває тебе ще ефективніше за роки, однак відсутність спокою швидше всіх тих маніяків та ґвалтівників, справи котрих лежать в нас на столах роками.
— І не кажи… — Повністю погодився із ним Андрій, із легкою посмішкою, за якою скривалося стільки почуттів, скільки би й не влізло у цілий товарний вагон. – Так чого ж звав? – Промовив він, не маючи великого бажання завершити скоріше розмову, однак в той же самий час не маючи й на меті провести тут цілий день.
— Скільки тобі лишилося до пенсії?
— Небагато.
— "Небагато" – доволі відносне поняття.
— Тоді ще менше. – Із характерною для себе простодушністю говорив Андрій.
— Багатозначно.
— Ти так цим цікавишся ніби маєш на меті залишити мене під своїм крилом, Влад. Однак, як ти і сам казав, немає вбивці, котрий би був ефективнішим за час. У всього є свій початок та кінець, нічого із цим не поробиш.
— Я й без тебе знаю, що час вже спливає, повір мій біжить не повільніше твого, просто зрозумій одну річ й віднесися до неї із розумінням, і я зараз кажу не тільки як твій начальник, а й як друг.
— Що саме?
— Я бажаю тобі тільки добра, Андрію. Я можу протримати тебе всі ці кілька місяців на папірцях й відпустити на свободу, як ти й сам цього бажаєш, а можу дати можливість проспівати свою фінальну пісню так, щоб про неї ще пам'ятали роками після того, як ти станеш вітати серед небесної тиші наче птахи. Її час прийшов Андрій… ти знаєш про що я кажу. Вже двадцять років брат і досі ми лише на кілька кроків просунулися в цій справі. Ось для чого дійсно прийшов час.
— Так кажеш ніби я помирати зібрався, а не у відставку йти.
— А хто тебе знає… — Із дружньою посмішкою промовив чоловік.
Доволі дивне відчуття поглинуло Андрія. Він вже тривалий час розмірковував над цим, очікуючи… підготовлюючи самого себе, однак так і не знайшовши остаточно сил для того, щоб відповісти самому собі на, здавалося б, звичайні, однак в той же час одні з найскладніших питань у житті: а чого саме я хочу… а що сам мені потрібно… а чи вартує воно того?
Він не зміг би відповісти на це ні зараз, ні через рік, однак було необхідно прийняти рішення, котре стосувалося його лебединої пісні, його власного фіналу та лише від нього залежало те чи буде він гідним.
— Знаєш… я присвятив цій роботі більшу частину свого життя й визнаюсь чесно, окрім неї я, скоріше за все, нічого більше й не знаю. Я міг би бути іншим, гадаю що дійсно би міг, однак життя на пару з долею вирішили вчинити зі мною інакше. Ми з тобою чудово пам'ятаємо той час, коли я перетворився на того, ким є досі. Проходили роки та десятиліття, однак я був прив'язаний до цього місця, наче пес сталевими кайданами. І знаєш що? Я навіть ніколи не думав про те, щоб вирватись із них. Мене все влаштовувало, хоча й досі важко визначитися чи я дійсно люблю свою роботу. Гадаю це не так вже й важливо та річ не у розмірі заробітної плати або ж у цікавості виконуваних тобою завдань: головна справа полягає в тому, щоб ти не втратив себе та був відданим своїй роботі всім серцем й не має значення чи прибираєш ти вулиці або ж керуєш мільярдами в інвестиційному фонді. Інтерес, насправді, дуже дешево продається, в той час як щирість та відданість були в повазі завжди. – З усією повагою та виваженістю вимовляв чоловік. – Я не скажу, що та праця, котру мені доводилось виконувати дозволила заробити значні статки чи відчути себе підкорювачем Евересту. Скажу лише те, що я робив важливі речі… важливі не для мене, а для тих кого ми називаємо "суспільством". Ми з тобою ніколи не очікували якоїсь особливої подяки за весь той час, що був втрачений в далині від родини та особистого життя, однак на одне заслуговую кожен, хто хоча б раз в житті займався подібним із нами – повагу… трикляту повагу, мій любий друже. Так як би там не було, я дуже сильно сумніваюся в тому, що ті папірці, про котрі ти мені кажеш дозволять її заслужити. Як ніяк, однак більшість запам'ятовую людину по її останнім крокам, що вона зробила на цій чарівній планеті. Віриш чи ні, однак в мене не має й особливих сподівань на те, що остання справа котру ти довіриш мені дозволить вписати ім'я золотими буквами в історію. Я візьмусь за неї лише з тієї причини, що мій вже зовсім не молодий дах починає поступово з'їжджати у невідомому напрямку.
Вимовивши все бажане він наче зняв невідомий до цього самого моменту тягар зі своєї душі. Це відчувалося дуже дивно та наче трохи спотворено… спотворено із середини, розчинене у оцеті та почуттях, котрі вже дуже тривалий час таїлися біля серця очікуючи свого часу.
Він чув про справу, котру йому бажав передати Владислав вже дуже та дуже давно. Вона так і лежала нерозкритою близько двадцяти років й Андрій відчував, що одного дня настане момент, коли вся та ціпка не розкритих серійних вбивств, що продовжувалися до сьогодення, наздоженуть його та змусять розкрити ті тайни, котрі були замкнені від світу за самими надійними дверима: дверима темних років.
— Рад чути, що ти берешся.
— Не сумніваюсь. – Промовив Андрій, після чого плавно підвівся та направився до дверей, вже уявляючи той момент, коли він буде спокійно й без зайвої уваги стояти біля входу у відділ та палити вже осточортілі йому цигарки, котрі були наче прибиті до ного звичкою цвяхів.
Не встиг Андрій навіть дістати пачку цигарок та запальничку, як його миттєво окликнув Владислав.
— Є ще один момент!
— Тільки не кажи…
— Не бажаю тебе засмучувати, але так: цього разу доведеться працювати в парі.
— Ти що серйозно? – Із відвертою неприязню вимовив він. – Я не працював із напарником не менше восьми років. Навіщо мені зайва голова для останньої справи?
— Пробач, однак це вимога не моя. Так вже склалося. – Впевнено та розуміюче говорив до нього Владислав. – Повір, тобі варто хоча б раз поговорити із цим юнаком і ти одразу ж зрозумієш, що він дуже добрий хлопчик, він тобі сподобається.
— Мені то яка справа, я по дівчатам. – Гостро відповів чоловік.
— Можу тебе зрозуміти, однак цей хлопець доволі кмітливий, це буде його перша серйозна справа, тим паче під твоїм керівництвом він зможе набратися чи мало розуму. – Він проникло звернувся до Андрія як друг. – Нам потрібні світлі й молоді голови. Наші старі заслуги не зможуть гарантувати розкриття правопорушень в майбутньому, тому в це в наших особистих інтересах допомогти підрости тим, хто йде нам із тобою на заміну, друже мій.
— Я не збираюся бути для нього викладачем, просто хочу гідно завершити свою роботу.
— Чудово, а він тобі в цьому допоможе. Тим паче, цього разу, в тебе у розпорядженні матиметься той хто буде виконувати всю рутинну роботу по справі.
— Попередь хлопця заздалегідь про те, що…
— В цьому не має необхідності: зараз зазначиш йому все самостійно, я написав йому щоб зайшов. – Із легкою посмішкою промовив Владислав. – Завтра розпочинайте та не гайте часу. Справа у хлопця вже є. Вчора в ранці знову було вчинене вбивство, тому, прости Господи мене за такі слова, але цей покидьок зробив нам послугу надавши нові зачіпки по роботі. – Він встав та дружньо поклав руки на плечі Андрія й пронизливо подивився йому в очі, з нотою дивного переживання, котре раніше в ньому не простежувалося. – Ти знаєш що робити брате… Успіхів!
Він розкрив двері та вийшов із дуже дивним почуттям. В глибині його душі щось почало волати, не так вже й голосно, як здавалося, однак все одно доволі чутливо та потужно.
Бачити людей, котрих, здавалося б, знаєш як облуплених в най незавидніших формах їх існування – наче дивитися на власне відображення в дзеркалі, тільки замість обличчя ти помічаєш самі лише слабкості, яких боїшся в самому собі, як вогню.
— І де цей твій хлопчик?
— Він вже тут.