Михайло клав свою пайку на сухар і отак, разом з сухарем, і відгризав: ну, можна жити. Незчувсь, як кон-сервина засвітила порожнім дном. Петро довго шкріб її пальцем, а Михайло уже думав про ту, що лежала в торбі: наче й не їв. Утішив себе грудочкою цукру: потай, щоб не помітив сержант, дістав, поклав швиденько до рота.
їли не їли, пролунала команда:
— Ста-ановись!.. Р-рівняйсь!.. Стр-рунко!.. Кроком руш!
Йшли до пізнього вечора. Вже й сутінки огорнули весь
простір, і небо всіяли холодні зірки, а вони все йшли, йшли, йшли, продуті, остуджені, обшарпані вітром, тепер уже не білим, а чорним, і їм було все на світі байдуже. То один, то другий, вивалюючись сонно з колони, сідав просто в сніг, і тоді хтось з командирів з лайкою підбігав до скоцюрбленої постаті, піднімав, ставив у стрій. "Підтягнись!.. Підтягнись!.." — все частіше лунала команда, і колона, звиваючись,,'повзла та й повзла уперед, долаючи кілометр за кілометром. Михайло теж уже двічі сідав у сніг, провалюючись одразу в сон; його хтось піднімав, і він знову йшов, ватяно переставляючи ноги, не маючи вже сили навіть затулятись од вітру.
Аж ось попереду в чорній пітьмі щось освітилося здригнувшись. І хоч світло те одразу ж і згасло, люди, які йшли в колоні, лише при думці, що вже недалеко, повеселішали, підбадьорились. А там знову й знову освітлювалось, злітаючи вище й вище, і хтось із бувальців сказав, що ото світять ракети, що то вже передова і вони скоро дійдуть до неї. "А чого ж не стріляють?" — питали необстріляні. "Стрілятимуть. Ще наслухаєтесь".
Десь далеко за північ з’явилося місто. Виросло обвугленими будинками, які стискали вулицю, що в неї втягнулась колона,— чорні стіни з сірими проваллями дверей і віконниць, і коли злітала чергова ракета, заливаючи все нереальним, наче з того світу позиченим світлом, від будинків упоперек вулиці простягалися рухливі спотворені тіні. Наче всі оці споруди досі продовжували корчитись, облиті вогнем. І густо, пронизливо пахло горілим. А втоптаний сніг був чорний од сажі.
Михайло чекав, що ось-ось хоч з одного двору завидніє людська постать, так було моторошно йти оцією мертвою вулицею, але довкола — жодного поруху. Тільки вітер ви-скімлював поміж стінами та болісно скрипіли дерева.
— Все, гади, спалили! — вилаявся сержант.
— А люди?
Сержант не відповів: чи то не знав, чи то не хотів говорити, і від того стало ще незатишніше.
— Де ж ми тут ночуватимем? — спитав хтось розгублено.
— Де накажуть, браття-слов’яни. Ану підтягнись, вже недовго лишилось!
Йшли й справді недовго. Завернули ще в одну вулицю, скомандували зупинитись. Стали рахувати, чи ніхто не відстав.
їм дістався великий двоповерховий будинок — вигоріла дощенту коробка з обваленим дахом. Перекриття другого поверху не прогоріло: хоч щось над головою, але який толк з цього "щось", коли ні вікон, ні дверей, лише провалля порожні, в які вільно забирається холод. Прибравши сяк-так підлогу, збилися в тісний гурт й одразу ж поснули, підкошені втомою.
Схопилися од несамовитого стогону. Од моторошного якогось виття. Наче хтось роздирав навпіл землю і вона волала щосили, конаючи. Страхітливі звуки починались з найнижчої ноти, а обривалися таким несамовитим вищанням, що холола душа.
Ось стогін урвався, над їхніми головами, прогинаючи донизу будинок, прошурхотіло, нагнітаючи застигле повітря, й одразу ж усе задвигтіло од вибухів. Хтось зойкнув, хтось метнувся до виходу, ще мить — і всі вони сипонули б на вулицю, але тут пролунав владний окрик сержанта: "Назад!"
— Куди вас несе під осколки? Німецького міномета не чули?
Не чули. Навіть командири відділень, які вже побували на фронті, такого не чули. Душу виймає, жили вимотує страхітливим скрипом.
— Шестиствольний,— пояснив сержант. І додав: — Не стільки діла, як зойку.
Напруження спало. Хтось уже сміявся нервово, хтось примовляв: "Дає фріц прикурити! Отаке накриє, як тебе звати, забудеш!" Знов лягали, тісніше умощуючись, бо мороз вже й зовсім розходився: градусів тридцять, не менше. "Ех, грубку б сюди!" — "Небо гріти, чи що?" Ліг і Михайло, але вже заснути не міг. То здавалось, що от-от знову озоветься страшний отой міномет, і не хотів — прислухався, а тоді став пробирати по-справжньому холод. Михайло дедалі більше коцюрбився, зберігаючи рештки тепла, але від підлоги, від стелі, від стін віяло такою невблаганною холоднечею, що не лишилось, здавалося, місця нічому живому. Він весь дрижав і нічого не міг з собою подіяти. "Хоч би швидше кінчалась ця ніч!..." Йому вже здавалось, що не доживе до світанку, що отут і замерзне.
З того боку, де була передова, раз по раз злітали ракетц і в тремтливому світлі ставало мов ще холодніше.
Аж під ранок трохи заснув. І одразу ж приснилася тепла піч в їхній хаті, і він лежить на печі, розімлілий, а перед ним стоїть повна миска гарячого, як вогонь, борщу...
Прокинувся од загального руху. Хто вже встав, зубами видзвонюючи, хто бухикав надсадно, хто руками вимахував і тупотів ногами, намагаючись хоч трохи зігрітись, хто охрипло просив: "Дай прикурити", а сержант уже походжав поміж ними, сержант примовляв: "Ворушіться, браття-слов’яни!" — в сержанта був такий бравий вигляд, наче й не мерз з усіма на підлозі.
— Всі цілі? Ніхто в підлогу не вмерз?
Посміялись, мов з примусу, на жарт командирський, потім пролунала уже звична команда:-
— Виходь строїтись!
Надворі було мов іще холодніше. Млявий світанок ледь ворушився довкола, вимерзле небо не віщувало нічого доброго. В застиглому од морозу повітрі плавали тоненькі голочки паморозі, осідаючи на стіни будинків, на одяг, на обличчя. Наспіх шикувались у дворі під захистом стін: попереду сидів уже німець, його мовчазна присутність відчувалася кожним. Перемовлялися тихо, з острахом поглядаючи в той бік, де нещодавно злітали ракети.
Під’їхала кухня. Не зупинилась на вулиці — завернула одразу ж у двір, теж, мабуть, од німця ховаючись. Коні були сиві од інею, а над кухнею слався веселий димок, парувала гаряча страва. Всі так і полізли до неї, і кухар, вусатий, строгий, з червоними від диму очима, нагримав, щоб ставали в чергу. Він і насипав так же сердито, мов одрива-ючи од власного серця.
— Боїться,— сказав командир відділення.
— Кого?
— Німця, кого ж. Кине міну — роздаватиме кашу вже на тім світі.
Обпікаючись, давлячись, жадібно їли гарячу страву: глибше, далі, в промерзлий шлунок, і холод потроху виходив з тіла. А коли Петро ще раз пробився до кухні та приніс півказанка добавки, то й зовсім було свято.
Під’їхала ще одна підвода, кіньми правив уже старшина. Цей був веселий, мов на весіллі:
— Ану налітай, не зівай!
Став роздавати гранати. Ребристі "лимонки". По одній штуці на брата.
— А ружжа не привезли? — допитувавсь Петро. Він усе ще не втратив надію озброїтись.
— Звідки ж я знав, що ти без ружжа? — передражнив старшина.— Треба було дать телеграму.
— Кому? — не зрозумів Петро.
— Ворошилову.
Довкола засміялись, Петро ж продовжував з відчаєм допитуватися:
— З чого ж я стрілятиму?
— З задньої часті! — відповів йому сердито сержант.— Ясно?
— Та ясно,— похнюпивсь Петро.
— Гранату маєш? — Сержант уже подобрішав.— Покладеш пару фріців — вибереш, що тобі до вподоби.
— Підем в атаку, то й без фріців гвинтівок буде навалом,— похмуро озвалося з гурту.
— Розговорчики!.. Всі з гранатами? Знаєте, як з нею обходитись? Дивіться сюди. Ось запобіжник, а оце скоба. Скобу затиснув, запобіжник висмикнув — і в бік ворога... Якщо в будинку, то у вікно, якщо за муром, то через мур.
— Щоб на ній і підірватись?
— Не підірветесь. Поки ви через мур перелазитимете, граната десять разів вибухнути встигне. Та добре з собою по грудці землі прихопити. Граната рвонула, а ви услід грудку. Фріц теж смерті боїться, у фріца теж очі будуть на лобі. Побачить: летить, морду в сніг, жде, поки вибухне. А ви йому просто в голову! "Хенде хох!" — і з привітом!.. Дивіться.
Перехопив лівою рукою автомат, в праву — гранату, зігнувшись, метнувсь до провалля в стіні. Помах руки — і граната влетіла в будинок. "Вибух!" — гукнув. Ще один помах — і цеглина (звідки вона і взялася?) полетіла слідом. "А тепер — вперьод!" Автомат уже в правій руці, тіло тільки мигнуло, зникнувши в отворі.
— Ясно, як треба? — спитав, вийшовши вже через двері.
— Ясно.
— Ну, коли ясно... Командири відділень, по одному до вікон! Гранати одставить, розбирайте цеглини!
Склали в купки гранати, озброїлись цеглою. Розганялись, жбурляли, стрибали услід, збиваючи лікті й коліна, аж поки зовсім розвиднилось і сонце неохоче звелося над обрієм. І як тільки виткнулося сонце, лунко і дзвінко, наче йому салютуючи, вдарила перша гармата...
їх кинули в атаку вже під обід. Зосередили за крайніми будинками, бо попереду сидів уже німець, за водосховищем, прикрившись муром великого якогось заводу. Казали, що то металургійний комбінат. Там зводились похмурі корпуси, викладені з червоної цегли, чорніло плетиво металевих конструкцій, застигло втикався в нёбо височезний димар. По ньому весь час стріляли наші гармати. Снаряди, пролітаючи над головами, торохтіли, мов підводи по бруківці, і вже там. поза муром, раз по раз виростали руді, просвічені сонцем султани, що осідали повільно, навсібіч розтікаючись. І кожен думав з досадою: "Знову промазали!" — бо на димарі прилаштовувались ворожі спостерігачі, і каші намагались їх збити. Іноді снаряд таки влучав у димар, височезна споруда хиталась од вибуху, але продовжувала стояти мов заворожена.
Всі уже знали про наступну атаку, сигнал до якої буде поданий червоною ракетою: що перед тим як підтягти сюди, їх вишикували посеред вулиці, де на них чекали два незнайомих командири. Командири сиділи на конях, один з них був у кубанці й кавалерійській бурці, що закривала й коня, а другий у шапці-вушанці й шинелі, і на плечах у нього були вшиті погони майора. І в обох були такі червоні обличчя, наче вони перед тим як посідати на коней, нещадно натерлися снігом.
— Замерзли, орли? — звернувся до мовчазної шеренги той, що в бурці.— Зараз погріємось. Хто перший добереться до ворога, буде представлений до нагороди. Головне: не зупинятись, не залягати — тільки вперед! Добіжите до муру, а там уже і сам чорт не страшний... Лейтенант!
— Я!
— Нагодували людей?
— Так точно, товаришу майор!
— Гранати в усіх?
— В усіх, товаришу майор!
— Тоді, як казав товариш Суворов, з богом.