Ви добре подивилися?
Вона зиркає на мене вовченям, адже "чудово знає, що я чекаю любовного листа: до неї не один і не одна за цим приходять. Тонкі й безкровні губи її кривляться — можливо, вона знає, про що йдеться в листах до мене; може, розклеїла якогось і прочитала. їй так любо мститися мені й тримати на вустах сіру посмішечку.
— Що ви сказали?
— Вам нічого нема! — повторює поштарка і вже не дивиться на мене; обличчя її — холодна й незворушна маска.
5.
На початку літа 1963 року ми, закінчивши дев'ятий клас, організовані вчителькою російської літератури Софією Наумівною, поїхали у Ленінград, щоб побачити увіч те, про що з ентузіазмом оповідала нам на уроках Софія Наумівна. Оксана Свідерська вже тоді відверто дружила з Володькою Кузьменком, і я міг тільки звіддаля стежити за нею й таємно зітхати. Як на мої очі, вона була прекрасна, наче богиня, і не раз приходила в мої сни. Уві сні ми розмовляли, гуляли й цілувалися, а найбільше нам подобався тихий куточок левади, ^а якій росли один обіч другого три велетенські осокори. Біля тих осокорів було викладено каменем криничку, і вода в ній була така прозора, що коли занурити пальці, вони коротшали і зламувалися. На дні тієї кринички блищала новісінька копійка, і ми на щастя кинули туди по копійці своїй. Мені завжди здавалося, що сни мої — особлива зматеріалізована форма моїх бажань, я був переконаний, що Оксана Свідерська снить те ж саме, тому підійшов якось до дівчини і розповів їй про дивний свій сон...
— Ні,— сказала Оксана,— мені' сьогодні снилося щось інше...
Сказала вона це байдужим голосом, але подивилася на мене так, як дивилася тоді, коли сиділа на лекції-концерті, а на трибуні аж надривалася, так хотіла щось нам розтлумачити особа в образі Ольги Пісоцької.
І ось тоді, саме перед поїздкою в Ленінград, я раптом відчув, що в житті не все просто, що не все в ньому схоже на табличку множення; я відчув, що в ньому заховано якусь множинність таїн і одна з них починає переді мою розкриватися; я відчув, що світ довкола таки загадковий, що в ньому безліч сфер та світиків, що й сама людина — це не одна сфера і світик. Те, що я зважився оповісти свій сон Оксані Свідерській, було теж дивом, але воно так просто збулося: отак узяв і розповів і подивився на дівчину, наче не вона була предметом моїх дум і мрій, наче не її образ щохвилини являвся до мене й мучив, наче була вона звичайною моєю однокласницею. Еге-ге, думав я, діється щось химерне, раз я можу так близько стояти біля неї й дивитися очі в очі. І от тоді я подумав, що звістка про її дружбу з Володькою Кузьменком може нічого не означати, що Во-лодька Кузьменко може забратися під три чорти, що я, зрештою, можу підійти до цієї дівчини, владно взяти її за руку й повести з собою. Хоч би на ту леваду з трьома осокорами, де є така чудова криничка з копійкою на дні,— ми таки впустимо туди свої монети. Мені здавалося, що та левада не тільки образ моєї уяви, я був тоді певний у двох речах: вона десь таки існує, ота левада, а Оксана Свідерська сказала мені неправду.
Пізніше, коли ми блукали з нею по залитих синім сутінком, блідавих і напівмертвих ленінградських вулицях, я спитав у неї, чи й справді тоді, коли я потрапив з нею на леваду з трьома осокорами, їй снилося інше. Коли так, то що? Може, воно якось зв'язане з моїм сном, бо не може не існувати, сказав я, телепатичного зв'язку, не може відбуватися все тільки однозначно і тільки в собі. Я тримав теплу, ніжну руку, і її тепло входило в мене. Я переповнювався її часточками і вірив не тільки в співіснування людських тіл, а й у співіснування людських біосфер. Вона ж на мою мову тільки розсміялася.
— Ми вже вийшли з тої левади,— сказала вона.— Хіба так не цікавіше?
Тоді я подумав, що не врахував одного моменту. Можливо, гадалося мені, вона таки блукала по тій леваді зі сну, але чи зі мною? А чому не з Володькою Кузьменком, адже це було ще до того, як я розповів їй про сон. Доти вона не знала про моє існування і про мій інтерес до неї; можливо, я увійшов у її думки й почуття тільки після того дивного признання в любові. Признання, яке я вимовив, не нітячись і не соромлячись, а з якоюсь упертою і твердою сміливістю; я не боявся при тому дивитися в близько поставлені навпроти мене її очі. Потім я жалів про те, бо після нашої розмови вона стала для мене земніша й доступніша.
Перед тією ніччю в Ленінграді була екскурсія на цвинтар, де лежали письменники. Ентузіастична Софія Наумівна привела нас сюди, щоб ми перейнялися святим смутком цього місця. Я побачив могилу Писарєва — білий і сірий мармур, невисокий постамент, поруч могили Бєлінського й Добролюбова — як в історії літератури: три періоди критики. Побачив чорний хрест на могилі Всеволода Гаршина, чорний кам'яний гріб на могилі Купріна. З нами був тоді екскурсовод, і той екскурсовод промовляв до нас завченими, круглими, як галька, фразами. Був у платті захисного кольору і строгого крою, він сповістив нам, що автентичність цих могил перевірена — під камінням справді кістки тих людей, імена котрих на них викарбувано. Оповідаючи нам цей разючий факт, екскурсовод дивилася на нас прозорими, водянистими оченятами — очевидно, ця фраза мала вражати. Оксана Свідерська стояла навпроти мене. Біля неї неодмінно стовбичив Володька Кузьменко, але тут я дістав перевагу перед Володькою: я міг дивитися Оксані в лице. Володька Кузьменко був під ту хвилю кислий, може, вони посварилися; ну й чудово, подумав я і раптом серед цих могил знову відчув присутність таємниці. На мене таки дивилися найчудовіші з очей, і я вже не помилявся: не на Во-лодьку Кузьменка скеровано той позір. Увечері я зробив кілька записів.
"Годі побачити речі у своїй безпосередності, вони плавають у світі, і образ їхній майже завжди переломлюється, як у воді. Не раз вони нагадуватимуть самих себе, начебто стверджуючи свою реальну видимість, але ми звикли до їхнього зміненого, зломленого образу — все, переходячи через призму "я", набуває невластивих собі барв і форм. Цс ознака живого людського існування, тож, бажаючи ствердити себе сьогоднішнього, ми озираємося назад і намагаємося пізнати: чи та первісна таємниця, яка нас чарувала, не є часом сковородинівським птахом, якого можна ловити, але годі спіймати?"
Другий запис був начебто не пов'язаний з першим:
"Коли ми думаємо про глупість,— писав я,—ми чи поблажливі, чи роздратовані. —В дурня теж існує поняття дурного — це те, чого він не розуміє і не хоче розуміти. До цього треба звикнути і не задирати власного носа..."
Тоді я навіть не відав, чому з'явились ці дві трохи туманні сентенції. Зараз мені їх легко розтлумачити: перша була похідним від врая^ень, здобутих на тому знаменитому цвинтарі, в другій пробилося моє роздратоване ставлення до Володьки Кузьменка.
Але Володька Кузьменко дурнем не був. Уже в дев'ятому класі він проголошував не без розважності, що людина повинна заздалегідь визначити своє місце в житті. Тоді ж він проголосив своє життєве кредо, яке складалося з двох пунктів: у домашньому житті — комфорт, а в житті зовнішньому — успішне поступування, тобто здобуття кар'єри. "Розумно жити,— казав Володька Кузьменко,—це забезпечити себе від неприємних випадковостей..."
Була біла ніч. Прозорий, синюватий сутінок, що заливав вулиці драглистим киселем, робив світ і речі примарними й неживими. Ми перейшли через Літній сад, який здивував нас своєю непоказністю,— все-таки ми люди півдня і звикли до буйної зелені. Знамениті статуї ми не раз бачили на репродукціях — там вони виглядали показніше. Тут, у Літньому саду, я взяв Оксану за руки, і ми спинилися, дивлячись одне на одного.
— Влетить нам з тобою за цю втечу,— сказала тихо Оксана.
— І в Софії Наумівни буде інфаркт,— немилосердно сказав я.
Оксана звільнила руки і раптом розкрилила їх і прокрутилася по алеї.
— Мені якось так вільно! — сказала вона.— Так солодко, аж сміятися хочеться.
— А ти смійся,— мовив я, милуючись з неї.— Хочеш, я стану твоїм екскурсоводом і розповім, яке чудо оці полупані скульптури, а миршаві дерева — ще більше чудо з чудес. Ми надто багато про все наслухалися, шановна екскурсантко, адже воно існує, щоб лудити очі туристам. Ти помітила, які втішні іноземки-бабусі, яких потягло оглянути світові дива. Ти помітила, які вони смішно метушливі. Зрештою, ми не менш метушливі, і з цього сміятися й плакати хочеться.
— Не блазнюй! — поклала на губи пальця Оксана.— Чуєш, тиша яка! Скоро зачинятиметься сад і нас виметуть звідси мітлами двірники. То що, покотимося, як осінні листки?
Попереду й справді замаячіла постать міліціонера, і ми, сміючись, подалися до виходу.
— Ця брама теж знаменита, шановна,— сказав я уже на вулиці.— Про неї якийсь дивак написав книжку. Тут стільки всього знаменитого, що ми й справді, мов ті листки...
— Не блазнюй! — знову шепнула Оксана.— Бо на тебе поскаче Мідний вершник.
Ми пішли до Мідного вершника, той маячів у сутінку, мертвий і понурий.
Весь світ навколо нас супився й мертвів. Блукали якісь тіні, від Неви тягло крижаним подувом, уштрикувалась у небо Адміралтейська голка, понуро сіріли Петропавловські каземати — все поменшене порівняно з тим, що уявлялося.
Ми підійшли до одного з левів на набережній. Стали й задивилися на воду. Дивно й тужно зробилося мені на серці. Я зрозумів, що місто, в яке ми потрапили, складається, власне, з двох міст: одне буденне, яке можна узріти холодними очима, і друге — легендарне, яке любило тисячі людей. Звісно, любов їхня була по-своєму гіпертрофована, тому й наділяла пам'ятки цього міста містичною принадністю, тоді як це був звичайний метал і камінь.
— Тихо так,— сказав я,— тихо! І ми — двоє в чужому місті. Чи не чудо це, Оксано?
Вона повернулася до мене, і я вразився з тонкої її краси. Коли дівчина замріяна, подумав я, вона смутна, коли ж смутна — ніжна й тиха краса в ній з'являється. Ненадійна й меланхолійна, але як дивно вона впливає!
— Оксано! — прошепотів я.
Звела на мене очі, може, трохи й позувала, може, трохи зумисно картинно повернула голову, але мені раптом став байдужий цілий світ, адже ця дівчина хотіла подобатися мені. Хотіла, щоб я її любив, а я був повен туги від цього чужого міста, цієї чудової краси, всіх отих див, оспіваних іншимц.