Гаряче засперечались.
— Як знов посуне — перемеле на борошно.
— А тут як не постріляють, так замерзнеш на дереві.
— Та хіба така крига вдержить? Вона ж уся на гамуз потрощена.
— В ополонку зсунешся — і капут, амба!
— З дрючків мостки робитимемо.
— Скільки ж тих дрючків треба? Через Двину тут півверстви[229 — Півверстви, верства — те саме, що й півверсти (0,53 км) й верста (1,06 км).], як не більше.
— А ззаду знову наперед передаватимемо.
— Ні, краще тут сидіти.
— Що ж ти висидиш?
— Що? Може, вода швидко зійде, човнами переїдемо...
— О, німець скорше за тебе приїде й забере. До нього онде вдвоє ближче.
— А ми вночі, щоб не бачив.
— А він тебе ще вдень кулеметом покропить і до ночі не доживеш, насвердляє дірок.
— Одна смерть, хлопці, та це хоч у свій бік ітимемо.
— Ітимемо? Рачки полізеш, та й то чи вдержишся, голова твоя капустяна!
— Хоч рачки, аби не сидіти, замерзнемо, як горобці у хугу.
— Он Шамотнявий, та й іще не один, у Йордані побував.
— Ой, покурити б! Підмочило ввесь тютюнець.
— Я тобі покурю! Побачить німець вогник — припече він тебе. В темноті цигарка хто й зна куди світить.
Справді вже зовсім споночіло. Пелехаті силуети сосон зливалися в одну суцільну чорну масу, серед якої заховалися від людського ока постаті людей. Внизу — така ж чорна маса води, лише де-не-де пропливала темно-сірою плямою окрема крижина, відломившись від льодового кола, що обручем звідусіль узяло колишній острів. Із німецьких закопів подеколи шипливо здіймалась дугою зеленава ракета — і тоді видно було хаотичний глетчер[230 — Глетчер — геологічне скупчення на земній поверхні великих мас льоду, який рухається під впливом власної ваги, льодовик; тут вжито за аналогією.] на Двині, що завмер у грізній нерухомості. Замість колишньої рівної поверхні ріки було ніби переоране велетенським плугом дике поле. Величезні скиби безладно стовпились на ньому, де гострими ребрами стримлячи догори, де розплатавшись неправильними шматками, тісно спершись на інші шматки, зоріючи між химерно виламаними краями темними проваллями, з хлюпотливою водою...
На одній із таких крижин, котра краєм своїм уперлась у берегові сосни й застрягла в них, а другим — упірнула під другу таку саме крижину, що стала мало не сторчма від тяженного натиску подальших подруг,— ворушились дві чорні постаті. Вони ніби обмацували краї своєї льодової території, стрибали на сусідні крижини, розгойдували їх, знов вертали назад і такі самі вправи виробляли в іншому напрямі.
Нарешті Величко крикнув ротному:
— Пора вже, стало ніби кріпко.
Шамотнявий додав:
— Дрючків, дощок тільки більше треба.
Драйкройценська флотилля — два діряві човни — не забували про це. Покінчивши з людьми, вони збирали тепер решту обшивки з закопів, що, вимита водою, плавала на острові. На краю крижини, де сиділи Величко з Шамотнявим, набрався вже добрий стос — мов у дровітні.
— Ну, хлопці, гайда в похід, — скомандував голосно ротний.
Але не всі охоче прийняли наказ.
— Рушить знову криголом — зітре всіх на порох.
— Загинемо, як сліпі мишенята в відрі.
— Досить одної міни, щоб воно знов помчало.
Перекличка на деревах переходила в палкі суперечки, лайку, загрози.
— Топись сам, як хочеш, мені й тут добре.
— Дурню, пропадеш тут ні за цапову душу!
— Сам цапом будеш, як на вірну смерть підеш, на лід отой.
Не було вже командирів і підлеглих. Кожний слухав самого себе, слухав переконань, а не наказів. Тільки послаблена воля корилась другій, напруженій. І коли б Величко знов не плигнув у човен — нічого, може, й не вийшло б.
— Ану ти, мать твою бабка родила, злазь, іди, подивись сам, чи твердо. Не схочеш, назад привезу. Ану, ворушись! Давай руку, тут сідай! Підпихай, підпихай латою...
Мов ґави круг ополонки, стовпились островитяни довгим шерегом на льодовому березі, з насолодою розминаючи руки, ноги, спину, що позастигали були від довгого сидіння в незручних позах на соснових гілляках. Дехто нерішуче підходив до краю крижин, пробував перейти на сусідні, перестрибував через щілини між ними.
— Легше, легше, — кричав Шамотнявий, — послизнешся, підеш раків годувать. Із латами повзтимемо, так не можна.
— Чи всі вже? — запитав голосно ротний.
— Здасться, всі. Хай ще човни об'їдуть кругом, погукають, щоб кого не забути.
— Гаразд, а я тим часом шлях намацаю, — підхопив Величко і, взявши в руки довгого дрючка, обережно пішов з крижини на крижину, мацаючи їх міцність, погойдуючись, щоб випробувати стійкість. Увесь натовп мовчки позирав за чорною постаттю, що, хитаючись, усе віддалялась у нічній темряві і зливалась із тінями від стрімких, задиблених криг. Із пітьми лише доносилось іноді постукування дрючком, хлюпіт води — Величко совав дрючком у чорноту, щоб знати — тінь це чи хвилі в щілині.
Розмови ввірвались. Напружена думка в усіх: чи покличе? Чи можна, справді, зважитися на небезпечний цей шлях? Чи до смерти неминучої він веде, чи до життя? Очі до болю вдивлялися в німу пітьму, грізну в своїй нерухомості. Причаїлась ріка, і не знати, що гадає вона: чи яхидно чигає на необачних, чи байдуже заснула і не дбає за цю купку безщасних, забутих долею людей. Хтось глибоко зідхнув, і зідхання це тяжкою вагою впало на кожні груди, здавило горло.
"Що буде? Що буде?"
Та притишений голос Величкин здалека:
— Рушай! Сюди, просто на мене! Руша-ай!
Стрепенувся перший Шамотнявий і з довгим дрючком у руці посунув поволі на голос.
— По одному, по одному, хлопці! Не збігайтесь докупи, бо не вдержить. Обережно!
На синяво-білому насті затемнів чорною зміюкою людський ключ. Один по одному, рачки, тремтливими руками боязко намацуючи путь, перекидаючи з крижини на крижину хитким містком дрючки та дошки, плазували салдати, важко сопучи, приглушеними голосами, пошепки, перекидаючись уривчастими окликами:
— Гей ти, не поспішай!
— Дивись, уліво не ковзни — ополонка.
— А чортова крижина, руку врізав!
— Повзи, повзи, не ставай!
— Куди повзти, тут хитається!
— Бери праворуч, праворуч бери.
— Ой, мерщій-бо, а то як посуне...
Деколи ріка глухо скрипіла, наче ворушилось щось під льодовою покрівлею — і тоді всі німіли, приклякши всім тілом, уп'явшись скандзюбленими, одубілими з морозу пальцями в невірний лід. Серця стискала жахна думка.
"Ану посуне? Смерть неминуча..."
І не відразу, поволі знов починали рухатися, як замовкали грізні віщуни, наставала тиша. Тільки десь далеко то на російському, то на німецькому березі коли-не-коли чувся стукіт сокири — хтось колов дрова для "чайку" абощо. Морозне повітря лунко розносило стукіт, мов дятел у сосновому борі довбав. Далі не чути й сокири, тільки важкий сап повзунів і глухе перешіптування.
— Ой, рят... — прорізав тишу одчайдушний вигук, і гамором сповнилась ріка.
— Держи, держи, утопне!
— Дрючка давай.
— Легше, сам упадеш.
— Ой, ковзко!
— Тихше, німець шукає!
Білий палець прожектора смикався по ріці. Ворог зачув голоси і лапав у пітьмі, готуючись гарячим кулеметним дощем окропити свої жертви.
— Цить, не ворушись! Ані з місця.
Темна зміючка застигла серед крижин, як трупи на дорозі після відступного бою. На мить сліпучі проміння ковзнули по ній, освітивши бліді перекривлені обличчя, недвижимі — то широко розкриті, то затягнені синюватими повіками яблука очей. Байдуже прожектор зазирнув в ополонку біля зміючки і побіг далі шукати, хто порушив нічний спокій одчайдушним криком.
— Нема товариша. Згинув, — прошепотів хтось.
— Коли б не німець — урятували б, — додав другий.
— Ну, рушай, не стій, що не хвилина — до смерти ближче.
Знов тихо ворушиться людський ключ, мацаючи закривавленими руками лід, обдираючи шкіру на колінах об гострі зуби крижин, об пухирясту їх поверхню. Стучить у скронях кров, похилені голови мов обнюхують путь, стежать шлях передніх,— віхами їхні ноги в заледенілих чоботах. Чорніють ці чоботи перед очима заднього, і він тільки й знає — не впустити їх з ока, доганяти їх.
А спереду один Величко не має віх, простує до російського берега, лапаючи лід довгим дрючком. Що далі до середини, крижини дрібнішають, меншають. Саме тут, фарватером, мчав найшаленішим буруном криголом, молов на шматочки зимову річну броню, відтискав до берега поламані шматки її.
Дрібні крижини загрозливо гойдалися, хиталися під вагою людського тіла... Темна вода зрадливо визирала десь збоку, готуючись поглинути необачного, поховати навіки в холодній безодні.
Величко сердито мурчав, тикаючи в усі боки своєю латою:
— У забої, надісь, вугілля більшими скибами одколупував кайлом. Ач, потрощило їх, мать його бабка родила!
Шамотнявий ззаду підтримував:
— Еге ж, добрий плуг більші скиби поодворочує на царині. От чортове меливо на нашу голову.
Ключ посувався усе повільніше, іноді на скілька хвилин зовсім зупиняючись і передаючи один одному дрючки та дошки, щоб замостити небезпечне місце. По цих дошках рачки перелазили люди, задні знов передавали частками поміст уперед і так посувались далі в невідому долю:
"Що буде? Ой, що буде?"
Знов несподіваний сплеск і пронизливий крик. Не стало молодого Остюка.
"Не врятувала хлопця батькова філософія", — мельконуло в ротного, що був недалеко.
Гомоном пройшло по ключу:
— Вертатись! Хай йому чорт! Всі загинемо. Не підемо далі. Сили немає.
— Куди вертатись? Адже середина. Що назад, що вперед — однаково. То вже краще вперед, до своїх. Може, допоможуть. Рушай, не стій! Бач, краще стає.
І справді, далі було трошки краще. Призвичаїлись, приловчились люди до незвичної ходи. Ставали знов більші, міцніші крижини. Прискоряв ключ свої рухи, хутчій посувавсь до рятункового берега. Ось він уже ніби темніє в далині. Спокійніше стукає серце, легшають подихи.
Гнівний вигук Величка спереду спиняє рух:
— А мать твою бабка родила — вода!
Тривожно з голови до хвоста:
— Де вода? Яка вода?
Передні наближаються до поводиря — Величка й застигають у невимовному одчаю.
Рятунку немає!
Всі нелюдські зусилля, вся одчайдушна спроба перейти криголом пропали намарно.
Спереду чорніла широка смуга крицевої води — як там, на острові. З-під крижин вихоплювалися піняві хвильки, іноді відламувались окремі шматки й швидко зникали в пітьмі, кружляючи на Двиновій течії.
— Як це? Чому це?
Де-не-де поміж крижин стриміли якісь кілки й пояснювали чергове лихо.