Тоді й пішло: за чаркою йде друга і третя, і зрештою людина пропадає, фігурально кажучи, опиняється в налигачі: хто алкоголю, а хто жіночої плоті. Отже, сказав собі я, треба бути обережним і в мент спокуси виявити розум та мужність. Тобто я тішив себе думкою, що та моя втеча з обжитого місця на озері була виявом розуму та мужності. Очевидно, воно й так: здатність переконувати себе, зрештою, є самовладанням, яке, в свою чергу, може стати побудником мужності. Мужності чи слабкості ~ без значення, аби тільки зберегти свою свободу. Отож, відчуття, що за мною хтось стежить, я відніс до комплексів, що їх витворило збурення мого спокою та інтермеццного настрою, а моя мета ~ оновитися і зміцнитися в дусі; істина проста: той, що тікає від світу, чинить так не через силу свою, а таки через знесилу перед ним.
6.
На новому озерці, куди я вийшов, плавали дикі качки. Вони зірвалися з прибережних очеретів і з кря-котом подалися геть.
Це добре, подумав я: принаймні тут порожньо й пустельно. Я знайшов місце, вільне від очерету, де було намито трохи піску, тут у воді стирчали забиті в дно кілки для вудочок. Отже, тут могло ловитися, але, на щастя, рибалок не було. Вода, здається, чиста. Я почав розкладати намет, все більше й більше заспокоюючись. Після того назбирав сушняку й запалив вогнище, привісивши над ним казанка.
І от знову сам, над головою розгорнулось чисте небо, сонце щедро сипле промінням, лежу на піску, роздягнений і натертий мастилом від кусючих мух, бо їх тут літає більше, аніж на попередній стоянці, дивлюся, як повільно пливуть сліпучо-білі хмари; побіч смачно побулькує борщ; вода вряди-годи покривається малими колами — гуляє риба. І знову до мене прийшов золотий спокій і тиша; і птахи, що пролітали у високості — також мирні і заспокоєні. Не було тут і крикливих чайок, пісок м'яко увігнувся під моїм тілом і пригрівав, а за озерцем простягався безкраїй луг із високою травою, що м'яко вигиналась у хвилях. Нікому не було до мене діла, і я його не мав ні до кого, через це міг не квапитися і із задоволенням пообідати, а потім, прикривши голову шапочкою, міг поринути у напівмрійливий і напівсонний стан, і єдине, що мене в цьому стані турбувало, — випливало на очі вряди-годи оте осяяне голе жіноче тіло на березі, до речі, в паху в неї був не звичний пушок або вибрито, а широка й розлога зарость, і саме ця зарость мене найбільше знепокоїла. Я розплющувався й проганяв те видіння, а очі мої задоволено поринали у бездонну небесну глибінь, те небо відбивалось і у воді, тож, як у вірші Володимира Свідзинського, мені раптом захотілося ступнути в ту воду, що є відбитком неба, і йти у нього без кінця, щоб доступитися до вищої таїни заглиблення — до ніщо, яке не має вигляду й запаху тліні й чогось тлінного, а є маєстатичне або екстатичне відчуття безконечного. Я ледь-ледь усміхнувся: добре мені було, спокій повернувся, а раз так, знову міг відчутися повновартісно.
Потому, як достатньо заспокоївся, одягся, взув гумові чоботи і, хоч виглядав, як вар'ят, облазив усю траву, аби переконатися, що тут не водяться вужі й гадюки. За зброю взяв важкого дубчака, що його залишили тут рибалки, і був повний завзятості й рішу-
чості з тими повзучими жорстоко розправитися. Потолочив чимало трави, поштурхав у дупло зваленого напівзогнилого дерева, але ніякого гаддя у довкіллі не знайшов. Це мене до решти заспокоїло, бо ввечері хотів, як любив, відбути черговий інтермецційний сеанс із вогнем, тобто безклопітно перед ним посидіти, щоб тихо увійти разом із сутінками у ніч, — це було мені конче потрібно, аби звільнитися від дурного наслання сьогоднішнього скаламученого і рознервованого, а через те дурного дня.
7.
Та все сталося не так, як бажав. Тобто я відбув інтермецційний сеанс із вогнем, але замість екстатичного спокою почав відчувати, як те називаю, "напів-осінній смуток" чи, як точніше висловився Євген Плужник, мій кумир у поезії, "передчуття спокою та нудьги", а це значить: не самий спокій, а тільки його передчуття, бажання, яке супроводжується не високою знесеністю, а поєднується-таки із нудьгою, що є передумовою, за Сковородою, невдоволення. Окрім того, день мене надмірно втомив, і я вирішив раніше лягти спати, замурувавшись, як слимак-маслюк у своїй хатці, в наметі.
Залив вогонь, позатягав замки-блискавки і вклавсь у спального мішка. На озеро тим часом прилетіли дикі качки й почали досить голосно крякати — у них своє життя і свої пристрасті, клопоти чи гризоти. Цвіркуни ще не співали, був лише червень, але в темряві щось ворушилося й шаруділо. Я солодко потягся і відразу ж поринув у сон.
Не можу сказати напевно, чи те, що відбулося потім, було сном, чи справді все так сталося, але подібне може відбутися таки вві сні чи у фантастичному оповіданні, тобто у сферах ілюзорних, а не реальних, через що я і схильний думати, що то був таки сон, але сон настільки пронизливо-реальний, що він увіч дорівнював дійсності, отже, його можна вважати відбиткою дійсності чи грою в неї, а відтак у нього можна вірити, як у певний спосіб трансформовану дійсність — інакше всього, що зі мною трапилося, пояснити не в силі.
Не відаю, о котрій годині це сталося, але мене розбудили качки, які раптом сполошено закричали. На всяк випадок я тримаю біля лівого боку ліхтарика, а біля правого сокирку, отож моя рука миттю ввімкнула світло. Промінь упав якраз на те місце, де сходилися замки-блискавки, і я побачив, що у ту щілину всунулася гадюча голова, освітлена пучком променів, зашипіла, до намету прослизнула і впала мені в ноги. Я сів, скоцюрбившись, і схопився за сокирку. Але мені дивно запаморочилось у голові, пальці розтислися, і я завмер чи з переляку, чи зі здивування: гадюка почала диміти, і той дим став витворювати спершу сіру хмарку, яка поступово набувала форм людської постаті, ~ матерія привиддя густішала і густішала на очах, за мить я виразно вгадав жіночу постать, а ще за мент вона проявилась уся: звісна річ, була то знайома мені особа жіночої статі у джинсовому костюмі, тільки обличчя її я й тепер не міг побачити — було воно ніби під густою вуаллю.
— Злякався? — спитала особа жіночої статі, присідаючи навпочіпки, бо в наметі було тісно.
Я мовчав, язика мені заклинило: злякався — тут мало сказати, я відчував справжній жах.
— Не бійся, — лагідним грудним голосом сказала жінка. — Коли хочеш, можеш мене прогнати, а бажаєш ~ поговоримо.
— Ти хто? — ледве поворушив язиком.
— Погаси ліхтаря, — попросила вона, — він мене сліпить.
— Але ж тоді буде темно!
— Не буде, — мовила жінка. — Все, що треба, побачиш.
Послухався і вимкнув ліхтаря. Тоді в моєму наме-тику почало розливатися якесь дивне, міражне, тремке і ніжне світло, і його стало рівно стільки, як було з ліхтарем, тільки ліхтар освітлював шматок простору, а тепер нутро намету освітлене було все.
— Утікав від мене? — сказала смутно особа жіночої статі. — Злякавсь чи не сподобалася?
— Безсоромні жінки мене не захоплюють! — гонористо мовив я.
— А як могла звернути на себе увагу такого, як ти, що від усіх тікаєш і всіх сторонишся? — смутно спитала вона, а я пробував роздивитися її обличчя; ні, воно й досі було ніби напіврозтале.
— Могла б вибрати когось іншого, — сердито сказав. — Хіба тут мало лазить? Хоч би ці рибалки...
— То глупаки, — всміхнулася під вуаллю особа жіночої статі. — Чи, як тепер виразніше кажуть, дебіли.
— А я — не дебіл?
— О ні! — мовила вона. — Ти не такий! Інакший, розумний, хоч, може, й надмірно. А надмірно, бо через розум свій стаєш нездалий чи кволий, не знаю, що точніше. Ні, таки нездалий...
— Нездалий до чого?
— Таж до життя, — сказала вона. — А це значить, до змагання із світом. Все кудись тікаєш, ховаєшся, смішний... Все щось вигадуєш, ускладнюєш, граєшся у самітника... Але ти не дебіл... Зрештою, і я від усіх тікаю та й ховаюся.
Ми дивилися якийсь час одне на одного, і я почав відчувати незвісне раніше мені хвилювання чи збентеження, але це вже був не страх і не жах, — це було ніби зародження інтересу. Але ні, страху я ще не позбувся; водночас погляд її, що плив із напівроз-митого обличчя, мене заворожував чи гіпнотизував, і я почав піддаватися якомусь дивному запамороченню. І здалосяч мені, що стіни мого наметика почали оплавлятися, як пластмаса у вогні, й опливати, корчачись і перетворюючись у чорну воду. І над головою розгорнулося небо, засипане зорями, і світив яскраво місяць, аж так, що й справді стало навколо майже видно, тільки світло це було мертве, і постать жінки чи дівчини в цьому мертвому світлі похитувалася і розпливалася, й коливалася, ніби була в рідкій плоті, наче щохвилини могла розпастися, як туман. І з дерева, що росло поруч, правда, вже давно висохлого, схожого на модерністську скульптуру, із голих, мороч-но-білих і мертвих гілок скапувала роса: одна крапля падала на воду, дзвінко льопаючись, а друга на траву, глухо шарудячи. А дівчина (чи жінка) дивилася на мене й дивилася, і я сам уже подобав на те мертве дерево, і по тілу моєму почав проходити трем, як буває при похітливому збудженні. Однак здаватися не хотів.
— Що тобі від мене треба? — спитав пошепки.
— А ти й не знаєш? — вона тихо й рокітливе засміялася, і той сміх увійшов у мене також, як вода, жива чи мертва, а може, жива і мертва водночас. — Ні, ти знаєш! Обоє знаємо!
Хотів щось відповісти, різке й нечемне, але язик став серед рота кілком, і це тому, що вона почала стягувати із себе джинсову кохтину. Скидала її через голову, і з тієї кохтини раптом випали великі й пишні, колихливі перса. І місяць освітив їх, аж вони світло запалали. І в цей мент десь тужно крикнула качка, але зразу ж замовкла, ніби хтось перерізав їй горло. І хтось перерізав горло й мені, бо я хапнув ротом повітря.
Вона відкинула недбалим рухом кохтину набік, і я дивився в оголене до половини її тіло завороженими очима.
— Цього хочеш? — спитала тихо.
У мене в горлі щось забулькотало, а язик ледве провернувсь у роті:
— Ні! — прохрипів я. — Ні!
— Тоді прожени мене! — вона покірливо опустила голову, і відчув, що після того стало легше, тобто не відчував себе, як мертве, висохле дерево, хоч тремтіти не переставав, та й висохле дерево може тремтіти, коли на нього падає вітер.