Так, він хотів тих дівчат, хотів того нового світу, саме тому, зрештою, цей дім він і покидав.
Подивився на віника, який стояв біля порогу, стільки років цей віник гуляв підлогою в материній руці; був він тут замість господаря, цей віник, — один із духів цього дому, як і оті дівчата в зелених сукнях, але цей — чоловічий дух. Мати теж подивилася на віника, і їй здалося, що в цьому акті, який оце відбувається, і віник також виконає свою роль — вимете з черева дому цього вже чужорідного йому чоловічка, викинувши його в білий світ, як сміття чи насіння бур'яну. І їй знову заболіло, до стогону душі не хотілося, щоб це сталося, але відала, що безсила, що руки в неї безвільно опущено вздовж тіла, бо тіло заціпеніло, і їй так тяжко від того, що відбувається. А хата напружилася, стислася, німо заволала від болю, і, може, той біль народився в материному серці, адже й вона сама в цьому домі — дух, а може, й душа його (недаремно слова дух і душа одного кореня), адже все віддала для нього, дому цього, і цього такого зчу-жілого в цей урочий мент сина, і все для того, щоб він од неї пішов. їй хотілося плакати, але вона не плакала, бо знала, що плач тут нічого не зарадить, тож відчай її став не плачем, а безмовним погуком у порожнечу, адже порожнеча, на її відчуття, — це й був отой світ, куди вирішив вирушити її син.
І вона втретє заговорила про речі потрібні й конечні: щоб він дому таки не забував, щоб приїжджав, навідувався найчастіше, щоб писав; але знала, що всі ті слова — пісок, який сиплеться, ніби дощ чи попіл, сиплеться зі стелі, що мов ребра, і зі сволоку, що ніби хребет.
— Думала, — завершила вона втомлено, — що приведеш сюди жінку і бавитиму тут онуків.
— Е, мамо, — сказав він серйозно — і це вперше очі його перестали бути, як сіра вода. — Тепера такий світ, що всіх кудись жене вітер... Всі тепера кудись їдуть, а дома сидіть не хочуть.
— Під дурного хату! — сказала сердито мати.
— Е, ні, мамо, — так само по-ідіотичному серйозно мовив він, і його очі знову втратили розумний блиск і знову стали, як сіра вода. — Кожен свого щастя шука... А хіба щастя отуто!?
Вона здивувалася, що він заговорив так розсудно, але нутром, не розумом знала іншу правду: він народився із неї, щоб жити в цій хаті, але, коли народиться з хати, його й справді пожене вітер, бо це друге народження не народження, а виродження, і ні долі, ні щастя він не знайде, бо ті, що ганяються за вітром у полі, ніколи його не зловлять та й не можуть зловити. Але вона не могла так категорично мислити чи сказати, тому вдруге зітхнула й мовила:
— Добре там, сину, де нас нема!..
Та Іван знову став нашорошений: їжачкастий, стис вуста й ніби постарів і сам, тоді зирнув порожніми очима на матір і витис, як у форму тісто:
— Дурне таке кажеш, мамо! Все вже рішено! Вона раптом уразилася від приреченої конечності цього його слова: все вже рішено... рішено... Хто ж це вирішив, Бога ради?
— Сідай поїж на дорогу, — сказала вона покірно.
І відбувся акт, що тут відбувався безліч разів. Іван, що його потім сусіди назвуть Походящим, сів до столу з тупою серйозністю, а мати пішла на кухню і винесла миску вермішелі з котлетою. Іван насумрився, схилився над тарілкою й почав пожадно їсти, чвакаючи і спазматично вряди-годи ковтаючи, як бусол, котрого годують жабами, а коли ковтав, очі його на мить вирячувалися і спалахували, а тоді знову гасли і ставали, як звичайно, — сіра вода. Мати стояла віддалік і стежила за ним. А він трохи сердився, що вона так настійно вліпила в нього очі, бо це чомусь перешкоджало актові споживання їжі; він же загортав вермішель виделкою, жбурляв її до рота разом з кавалком котлети, перемелював усе те зубами, ковтав і вирячувався, голосно сопів — ніби гасив бозна-який голод, і його пластмасове обличчя, ба навіть тіло, ходило ходором, виделка дзвонила об тарілку, а тоді дзвякала об зуби; вряди-годи позирав роздратовано на матір, яка виливала на нього з очей ясно-синє світло, і ще ніколи так вона для нього, а він для неї не були відчужені. Але це був тільки чорний мент у їхньому прощанні, бо материне серце миттю злякалося отієї хвилі чужості, і в голові в неї попливли думки м'якші: ні, він був хороший у неї, вся чоловіча робота лежала на ньому, і він давав їй,лад. Не змогла свого часу втримати його у школі, він покинув навчання і пішов у ремісниче училище, де йому видали форму: військового зразка картуз і пасок з літерами "РУ" на блискучій блясі. Йому видали і взуття, і це була неабияка догода, але, коли вперше з'явився до неї в тій чужій формі, вона вперше відчула, що менше їй належить, а більше тим, чию форму натяг. А взагалі, дивна історія з тією формою: Іван їй скаржився що й хлопці на вулиці від нього відійшли, ніби, натягши на себе цей напіввійськовий панцир, він одяг на себе нову шкуру і через це перейшов у інший вид живих істот, отож, коли виходив на вулицю, завжди ту форму скидав. Тоді вона думала, що й цих форм розвелося у житті так багато, щоб людей від людей розділять.
— Запити щось є? — спитав він.
— Є, є, — похопилася мати й заспішила на кухню. Коли ж несла склянку з компотом, побачила, що він сидить за столом, відкинувшись на спинку стільця, й дивиться на вікно. Вікно було подзьобане краплями, які сіро поприклеювалися до скла й тремтіли. Але вона, вразилася не з того, а з холодного, майже мертвого обличчя сина, а може, і з того, що їй здалося: хата їхня рухнулася стінами, а десь у глибині почувся чи удар вітру, чи затамований стогін, ніби дім і справді переживав передпологові спазми. Іван звів обличчя і насторожено прислухався.
— Чула? Що воно? — спитав глухо.
— Мабуть, вітер.
Тоді Іван поставив перед собою склянку з компотом і, тримаючись за неї, сказав тим-таки глухим голосом:
— Часом мені чудне ввижається. Чи мені з головою щось, чи нє, а ввижається мені, що ми ото, як комахи, і що є ото хтось над нами, як то ми над комахами — простяг руку чи наступив та й по комасі, да! А ще мені ввижається, — сказав глухо Іван, — що наша хата стара і от-от розвалиться. І я боюся. Не хочу, щоб ти думала, ніби я покотиполе якесь, але тепера таке времня, і всіх од своєї хати жене. Глянь на ладанів із вулиці, що я гуляв із ними: ні одного на вулиці нема. Я спеціяльно провєрив, таке дурне чи страшне мені в голову впало: людей в наше времня щось у світ жене, і вони з того невинуваті. І це тому, мені кажи-ця, що тепер іде нове перемішеніє народов.
— Що це ти таке говориш? — скрикнула вражено матір. — І хто тобі таке сказав?
— Ніхто мені того не казав, — мовив тим-таки мертвим голосом Іван. — Я сам не сліпий бачить. Через це, коли все мішається, то і я хочу перемішаться з усіми. Але ти цього, мабуть, не поймеш...
— Це ти мене за дурну маїш?! — знову скрикнула мати.
— Не за дурну, а за нетеперішню, — сказав, дивлячись на те ж таки закраплене вікно, обличчя його ще більше нагадувало пластмасове. — Я отак розсуждаю, що всі оці розвалюхи, як хата наша, тра к ногтю! А замість них построїть хароші бетонниї дома з кварті-рами. Ото я колись таку квартіру і буду мать.
І знову хата ніби двигнула стінами, а десь у глибині почувся чи удар вітру, чи затамований стогін. Іван замовк і сторожко прислухався.
— Слиш, мам, чи не здихає це наша хата?
— Як це здихає? — злякано перепитала мати.
— Ну, я хотів сказати: зітхає, но по-рускі хотів.
— Але для чого ти до мене по-рускі? — спитала мати.
— Вже вам казав: перемішеніє народов іде. А язик буде в усіх рускій.
— Таке тут мені наговорив, — сказала мати. — Чи ж ти здоровий, чи на умі, синку?
— О, я здоровий! — самовпевпено всміхнувся Іван. —Я все в цьому мірі пунімаю, за мене ти не безпокойся, я не з тих, що пропадають...
Похапцем випив компот і почав натягати на плечі плаща.
— Не проводь мене, мамо, ні к чому це! Сам дорогу знайду. Та й дощ іде...
— Дивись! — спроста сказала мати. Краплі густо і зі стуком ударили в шибу, і вони на мить повернулись у той бік. Стояли одне навпроти одного. Мати відчула, як сльози душать її, але стримувалася. Підійшла до сина й поцілувала.
— Може, я й справді нетеперішня, як ти сказав, —мовила вона, — але одного, синку, бережись: не стань походячим...
— Що значить походячим? — звів він брови.
— Ну, ти ж сам сказав: як покотиполе.
— Не безпокойсь, мам. Я знаю, що мені в жизні нужно достать.
— Ну, то дай Боже! — зітхнула мати. — Коли що —вертайсь...
"Це вже навряд", — подумав він, дивлячись поверх її голови, а очі його знову стали, як сірий кисіль.
І тут він відчув раптом, що вже довше не може бути в цій хаті, що йому душно тут, нема чим дихати, що душить тут його щось, випихає. І тут якась велетенська рука взяла раптом від порогу віника, і той віник дивно почав виростати, доки не став висотою в людину. І та незнана велетенська рука махнула тим вирослим віником — шалений вихор підхопив Івана, зі стуком розчинив двері і вижбурнув із них Івана в болото. Сам же він відчув, що зробився зовсім маленьким, якимсь ліліпутом чи що, і валізка його стала ліліпутська, і форменний картуз, до якого було прикріплено значок: перехрещеного молотка з гайковим ключем; і він, Іванець, побрів через болотяну річку, намагаючись швидше вирватися із двору на вулицю, де принаймні був брук. Але щось його зупинило. Він озирнувся й побачив, що прив'язаний до хати якоюсь прозорою, але міцною ниткою, ніби пуповиною. Рубонув ту нитку рукою і відчув звільнення, тож побіг, тягнучи валізу із двору геть. А там, на вулиці, він також змушений був зупинитися, бо щось понудило його обернутися. І те, що він побачив, змусило його скрикнути: не хату свою, розвалюху, він уздрів, а щось схоже на велетенську жінку в одязі, загорнутому під груди. Та жінка лежала, широко розставивши в колінах ноги, і замість лона в неї були відчинені двері — саме ті, в які так немилосердно вимів його у світ велетенський віник.
Падав дощ і змивав прозору кров із породіллі і новонародженого. Дощ мжичив, повиваючи горби холоднуватим сірим туманом. Річка лежала в руслі, ніби нежива, а по ній витанцьовували негритянського танка дощові чоловічки.
Іван вийшов на шосівку, в одній руці тримав валізу, а в другій — авоську із загорнутим у газету сидором. Дощ заморошував йому очі, іще більше наливаючи на них сірої води, а по пластмасових щоках текли патьоки.