Не може бути, щоб тринькала все на себе. Ви ж її і годували, й зодягали, возили на всякі гулянки. А де тисячі? Тут і заковика..." — "Невже Ка-ер[187 — Ка-ер — карний розшук.]?" — "Можливо..."
Похнюпивсь Рахновський. Так сірий до кінця процесу й був, тільки волосся чорне кучерявиться, й смішно, що воно кучеряве — не до лиця, коли справа така сумна...
А вона — геройська баба, їй-право! Ріже на суді вперто й просто, як ото Рахновському колись: "Ви мене всього позбавили, крім мого тіла. Що я мала робити? Я тілом і заробляла..." — "Нащо ж ви з спекулянтами плутались?" — "Щоб більше заробити. Не могла ж я бути звичайною повією". — "Ви ж шкодили радянській владі". — "Я її ненавиджу, вона одібрала в мене все. Я всіх вас ненавиджу". — "І Рахновського?" — "І Рахновського ненавиджу, бо мусила йому продаватися". — "Ви бачите, як він страждає?"
(А він, справді, як почув таке з уст колишньої коханки — аж ізнітився ввесь, ось-ось заридає, як мала дитина. Любив таки її, видимо, не на жарт. Тішився з її фальшованих обіймів — як же тепер не страждати?)
"Я страждала більше". — "Де гроші, що ви їх наспекулювали?" — "Я не скажу". — "Ви розумієте, що це викликає різні підозріння?" — "Розумію". — "Де ж вони?" — "Я їх сховала". — "Нащо?" — "Щоб колись мати змогу не продаватися". — "Ви їх мусите повернути, бо це гроші крадені".— "Ви в мене вкрали більше". — "Громадянко, ви ображаєте радянську владу!" — "Я вам сказала — її ненавиджу". — "Ви розумієте, що вам загрожує?" — "Я завжди це пам'ятала, роблячи те, що я робила". — "Ви повинні викрити всі подробиці ваших справ, бо, крім вас, тут іще багато злочинців". — "Це вам нелегко буде дізнатися". — "Але ми дізнаємось". — "Спробуйте!"
Отак розмовляла злочинниця й морочила голову слідчим аж шість місяців. Що не спитають — "не скажу", "не хочу", "спробуйте сами". Вимокріли коло неї, виснажилися, а майже нічого більше, ніж при самому арешті, не викрили. Товче своє: "Я вас ненавиджу, і ви мене ненавидите. Про що ж нам розмовляти? Була б я на вашому місці — знищила б вас, — та й годі..."
Сама на вищу кару, як бачите, набивалася — ну до неї й засудили... Про що дбаєш, те й маєш... Але не думайте, Миколо Полікарповичу, що тут вже й хрест, що її тоді й до стінки. Ні! Тут найцікавіше й починається.
— Так ви би з найцікавішого й розпочинали, — напівсонним голосом попрікнув Микола Полікарпович, що, витягнувшись брезьким тілом на полиці, ще більш став подібний до моржа черевом догори, з плискуватою головою без шиї, рідкозубим ротом, похилими, лоєм наллятими плечима, вужчими за роздутий тулуб, та наче одрубаними короткими ногами.
— Як можна, Миколо Полікарповичу, — заперечив його бородатий однопорідник, зануривши граблистого п'ястука в чорну бороду-віяло. — Це ж ціла повість, можна сказати, а ви хочете швидко чи саме найцікавіше. Цікаве — не буде цікаве, якщо не знаєш, звідки йому початок. А солоденьке п'ють та їдять після гіркого та не стак смачного[188 — Та не стак смачного — не такого смачного.]. Проте всякі й смаки бувають... Казали раніше: кому піп, кому попадя, а кому й попова дочка. Отож не знаю — чи й справді кінець оцієї історії вам уподобається...
"Та кінчай ти, стара мазнице, мерщій, бо вже й спати, як хтось там писав, "як із ружжя хочеться"", — мало не простогнав Клепацький.
Скрипуче дзижчання бороданя вкрай розгвинтило нерви, лізло не тільки у вуха, але десь вкручувалось просто в скроню, потилицю, перенісся. Кожне слово бороданя не минало роздратованого слуху, кожне слово новим гвіздком забивалося в череп і додавало нового болю. Клепацький перевертався з боку на бік і знов злісно позирав на виснажену фігуру сусіди, що без найменшої втоми й хвилювання періодично то лежав горілиць, заплющивши очі, але не знімаючи телескопічних окулярів, то виймав книгу, бльокнот і методично щось там вираховував, нотував...
А той, унизу, як циркулярна пила, скрипить та рипить...
"Ох, Сашко, вірний приятелю, коритимусь відтепер твоїм порадам без вагань і заперечень..."
Пила робила своє діло:
— Так от, сиділа Рина Чугай перед вироком у бупрі[189 — Бупр — будинок примусових робіт (тогочасне визначення в'язниці).] аж шість місяців. Сиділа в окремій камері (сама добивалась!), і побачили б ви, що вона з тої камери зробила. Будуар, чисто будуар у заможній квартирі за старого режиму. Тільки без розкішних меблів, звичайно, хоч, коли б дозволили, вона і меблі в бупр притарабанила б, як сорока всяку блискучу непотріб. Занавісочки, килимки, скатертинки, туалетні причандалля, малюнки на стінах і все таке інше...
Зайде слідчий або хтось із адміністрації, ревізійної комісії якоїсь чи сторонніх відвідувачів-екскурсантів до камери Рини Чугай — та й стане, мов остовпілий. Невже тут ув'язнена?.. Начальник бупру похваляється:
"У нас, — каже, — бачите, як — краще за міську квартиру! Речі особистого вжитку дозволяємо".
Але тут не в тім сила, що дозволяють, що ні. Певно, що бупр — це не стара тюрма. В сірих халатах не ходять і на нарах не сплять. Але тут, Миколо Полікарповичу, ця жінка показала й доказала, що вона справді жінка в повному розумінні цього слова.
Не бачив її ніхто в бупрі погано зачісаною, нечепурно зодягненою, без духовитих, тонких пахощів, без рівного, безтурботного вигляду, наче, дійсно, десь у своєму будуарі господиня приймає гостей. І вона таки саме як гостей приймала й поводилася з усякими слідчими, начальством бупрівським, немовби вони приходили до своєї доброї знайомої, немовби захотіла вона, взяла котрогось під ручку та й подалася десь на прогулянку за місто, немовби не загрожує їй смертна кара...
"Слухайте, — каже начальникові бупру, — я б на вашому місці ніколи б не носила такого широкого галіфе. Це ж тільки сухоногі, кістляві хочуть цим, бідолашні й наївні, обдурити нас, жінок. А ви, маю надію, крім кісток, маєте ще й м'язи непогані..." — "Я не прийшов сюди розводитися про галіфе та жіночі смаки". — "Але ж ви говорите з жінкою! Дозвольте ж їй висловлювати свої погляди. Між іншим — чого це ще й досі жадного народнього комісара-жінки немає в союзному раднаркомі? Що це за рівноправність? Що це за висуванство жінок? Слухайте, а чи ви чули про якусь жінку — начальника бупру? Мені здається, що я була б доброю начальницею бупру... Подивіться на мене! Ну! В очі..." — "Ще раз кажу — не прийшов сюди жартувати. Що-небудь вам потрібно від адміністрації? Задоволені своїм станом?" — "Вибачте, дорогий начальнику бупру! Я гадаю, що ви саме й прийшли жартувати. Я, як і всі інші тут, страшенно задоволена зі свого стану, — ну просто як гарненькі срібні рибки на чудовому, жовтому, гарячому пісочку. Зосібна я мушу вам заявити, що звикла щодня мати теплу ванну на 28 ступенів, і поки ви мені її не даватимете — я всім казатиму, що зі свого стану тут я не задоволена ніяк. Чуєте, лицарю в галіфе?" — "Щоденної ванни ми тут давати не можемо. Ви маєте і без того багато чого — чого інші ув'язнені не мають. Котрі бідні — їм нічого сюди принести, як ото вам. Не подобається мені, правду кажучи, це. А ви ще — ванну!"
Хоча начбупру[190 — Начбупру — начальник тюрми.] суворо, — вона далі й знущається, й заграє ніби:
"Але я маю таке препогане тіло, що вимагає клопітливої звички щодня купатися, інакше воно змарніє. Я вже тут страшенно змарніла, подивіться на мене. Не так з-під лоба, ясніше, мій лицарю!"
А насправді вона не змарніла, а стала ще привабливіша, ще граціозніша. Трохи зблідла й риси обличчя потоншали, постать стала стрункіша. Під очима залягли темнуваті тіні— і очі стали ще глибші, ще вразливіші... Чому жадний художник не натрапив на неї як натурницю та не увічнив її в своєму мистецькому творі!
У Рахновського була її картка, але, знаєте, Миколо Полікарповичу, недурно жінки вигадали тепер моду на низько насунуті на очі капелюшки й високі хутряні коміри в зимових убраннях. Не видно форми голови, нема лоба, одної з найхарактерніших і найшляхетніших частин обличчя. Не вгадаєш шиї — термометра молодощів і свіжости. Не добереш, які плечі, тобто не знатимеш, яка буде уся постать. Хитро вигадано! Не такими, звичайно, як Рина Чугай, — їй би Фріною[191 — Фріна — грецька гетера, котра була моделлю для творів художника Апеллеса — "Афродита виходить з води" та скульптора Праксителя "Афродита" (Книдська). IV ст. до н. е.] ходити по землі, а не виконувати оті хитрощі модні... Проте саме така картка в Рахновського й залишилася — мов ластівчана голівка виглядає з гніздечка, бистрими виблискує очицями...
— Знов поезія, голубоньку! — чи то зідхнув, чи позіхнув морж. — Чули вже, що дуже була гарна. А от що там незвичайного скоїлось, — ще не чув, хоч ніби ви парлографом[192 — Парлограф — дослівно: той, що записує слова, — таємно впроваджений у в'язничне середовище співробітник слідства.] сиділи в камері.
— Ех, Миколо Полікарповичу, женете ви мене, мов бігуна на гандикапі[193 — Гандикап — кінне змагання, в якому беруть участь різні за віком та якостями тварини.]. Добре... Омину багато цікавого... А про парлограф це ви надаремно. Свідком я на суді був (другорядним, звичайно), ну і так іще, стороною, дещо дізнавсь.
Так про суд не говоритиму багато. Знов, як і на початку слідства, Рахновський плаче, кається, а вона, мов на трибуні відома, вславлена доповідачка, полемізує з наївними опонентами. Що раніш казала, те й тепер каже. Чого не казала — ні пари з уст і на суді.
"Щирим визнанням ви можете полегшити свою долю", — кажуть судді.
"От я щиро й признаюся: я вас ненавиділа, ненавиджу й ненавидітиму. Якщо хочете, полегшіть мені за це долю, відпустіть на волю", — відповідає, а голосок такий, що ніяк не второпаєш: чи глузує, чи жартує, чи серйозно говорить.
Казав мені один знайомий виконавець багатьох присудів:
"Довелося одного бандита розмінювати[194 — Розмінювати — тут: розстрілювати.]. Одчайдушний забийголова! Людей давив, як курчат. Так і казав на допиті: узяв там того за шийку, притис трішки, а воно й ручки попустило, не тріпається. Тоді фінкою[195 — Фінка — викидний ніж, що користується особливою популярністю серед злочинців.] — смик, щоб вірніше було, — воно й холодне...
Так... Як вивели бандита до тину мурованого, очей просить не зав'язувати. Тільки хотіли стріляти, раптом як гукне: "Стій, хлопці, щось скажу!"
Спинились: може, ще викриє якісь злочини абощо.
"Ой, держіть мене ззаду, бо упаду!" — і регоче...
Такого, каже, песиголовця бачив, ну ця красуня тої ж породи, тільки вища від звичайного хамла.