Але, Господи, ти не спас світу, а тільки розтяг свою муку у віки. Велиш добрим та розумним гинути, а лихим панувати. Хіба така має бути наука любові?
Прислухалася, ніби хотіла почути відповідь, але тиша стояла навдокіл. Тяжко нило тіло, бо не могла ним рухнути, в’їдалася поперечна колода у спину, тіло ніби руйнуватися починало зсередини. Ні, вона не зовсім добре знала, що її чекає, бо про те, що чинять із запідозрюваними в чарівництві, ходили тільки глухі чутки, зокрема про нелюдські муки, яким їх піддають, – зрештою, ніхто ніколи живим звідтіля не повертався. Тільки раз бачила вона, як палять відьом, і це було щось таке жахливе, що вдруге і втретє це дивитися не пішла. В тих нещасливих були почавлені пальці на ногах та руках, чорні лиця, осмалені голови, несамовиті очі, сині плями на шиї – і от вона також у їхній шкурі. Десь поруч лежить так само закутий її добрий та напрочуд спокійний чоловік Петер – як би вона хотіла перемовитися з ним, порадитися, але також неможливо. Тоді відчула, що має згадати щось конче потрібне: чи з прочитаних книжок, чи з того, що при нагоді оповідав їй чоловік; здається, це мала бути ниточка, за яку можна схопитися, – їй у голові аж обертом пішло, так напружила пам’ять. Десь читала, чи це чоловік казав, що обвинуваченому в чарівництві не давалося ніяких засобів захисту. В "Malleus maleficarum", тобто "Hexenhammer-i" – "Молоті відьом", було встановлено принцип, що імена доносителів мають зберігатись у тємниці. Одне тільки могли вжити оскаржені, але що? Ні, вона не могла того згадати; колись це було сказано в принагідній розмові; може б, на ясну голову воно б і прийшло на думку, але тепер, коли вона мучиться, коли її чомусь уподобили до Учителя, водночас називаючи її його ворогом, була цілком безпорадна. Ну от, поворушила головою – й шипи миттю в’їлися їй у шию – скрикнула; спробувала поворухнути руками чи ногами – тільки біль був у відповідь на її потуги.
Тоді почула в коридорі кроки – йшло, очевидячки, двоє. Кроки лунко розлунювались у тиші, і їй аж жахко від того стало. Зупинилися біля її дверей, заскреготів ключ. Один із сторожів тримав смолоскипа – всунув його у підставку, перед тим освітивши її всю.
– Ну що, поласуємо, поки її не перетворили у м’ясо?
– Ги-ги! – засміявся другий. – Ти перший чи я?
– Звісно, я! – сказав перший, очевидно, старший. – Відстебни їй ошийника, щоб не заїло. Чуєш, красуне, – до неї нахилилося заросле обличчя. – Може, ми тебе розкуємо й побавимося з твоєї волі? Відьми таке діло полюбляють, ще й з надмірностями.
Вона закричала. Тоді їй всунули до рота кляпа й почали чинити насильство. Відчувала на собі тягар, чула сопіння, запах перегару й часнику, потім упав на неї другий, від цього смерділо перегаром і цибулею. І знову – тягар і сопіння. Вона задихалася, пробувала пручатися, але була безсила. Сльози текли їй по щоках – ось він, початок тортур: позбавлення її честі. Ні, її позбавили честі ще раніше, коли волокли за ноги до воза – то було перше зіткнення з брутальною силою, у волю якої потрапила.
Потім їй дали спокій. Пішли, зачинивши двері й погримотівши чобітьми, весело поміж себе розмовляючи, – знала, що не востаннє до неї прийшли. Тоді вилила решту сліз і як могла заспокоїлася. І прийшла їй до голови дивна думка: світ тільки позірно сонячний та гарний. Насправді ж він – черево апокаліптичного звіра, і живе в ньому ще й безпросвітня тьма – не має вона ні форми, ні розміру. Можливо, й справді та тьма у формі безвидного й безформного звіра, щось ніби хижа риба, котра вряди-годи заковтує когось із сущих. І той, кому трапляється таке нещастя, потрапляє в її черево, тобто у її волю: не має значення, винуватий він чи ні. Має значення тільки те, що людина стала належати тому звірові і, доки не з’їсть і не перетравить її, доти з утроби своєї не випустить. Колись така тьма[7] прийшла і до Вчителя. Ковтнула його, як ковтає кожного смертного, хоч він і не був смертний. Хтозна, може, він пішов назустріч апокаліптичному звірові, тьмі отій, щоб навчити покоління, як, в неї чи у нього увійшовши, залишитися чистим?
– Боже, Боже, – зашепотіла вона. – Хіба можна в череві апокаліптичного звіра, в пеклі цього світу залишитися чистим?
VІ
І знову задудніли в коридорі кроки, і знову прийшли до неї ті брутальні двоє – служки пітьми, розкували її, знову згвалтували і, даючи тумаки, погнали сутереном. В неї було заклякле тіло, і вона ледве дибала, в неї була бридка ураза від того, що з нею чинили, але раділа хоч би з того, що могла розправити закляклі члени[8], що в спину не в'їдаються ребра колоди, що зараз вона спробує розтлумачити тому чоловікові із комітету боротися з відьмами: сталася якась несвітня помилка, це її оббрехала власна служниця, навісна негідниця, а вона насправді жила благочестивим життям, ходила ретельно до храму і вчасно сповідалася, що вона вірна овечка Христового стада і хоче такою залишитися навіки.
І все, що хотіла сказати, виповіла відразу, як опинилася перед патером з кирпатим носиком, пухкими губами й пувичками-очима, адже з дитинства була навчена довіряти духовній особі. Плачучи, розповіла, як збиткувалася із неї сторожа, а вона ж чесна й порядна матрона. І той патер чемно її слухав, покивуючи головою, тільки ледь-ледь усміхаючись, а в кутку кімнати сидів, ніби опудало нерушне, за столиком писар, але не записував нічого, тільки дивився на неї скляними очима, а в другому кутку стояв, ніби пам'ятник, склавши руки на грудях, кат, але не всміхався – обличчя мав залізне й непорушне, а вона говорила й говорила й не могла зупинитися, і сльози котилися їй по щоках – аж руки простягала до патера, адже він той, хто має її зрозуміти й допомогти наблизитися до Бога, – молила й просила. Патер її не перебивав; уважно, ледь схиливши голову, слухав, ніби отець-сповідник, і дав їй виговоритися, тобто терпляче вичекав, поки не витекли з неї всі слова, – був спокійний і добродушний, цей Нехеnkommissare, а коли вона замовкла, милостиво дозволив їй сісти, і голос його потік лагідно й тепло:
– Маю надію, пані, на ваш добрий розум та поступливість, щоб полегшили мою важку, маловдячну роботу, а себе збавили мук. Зараз я усе вам розтлумачу. Ми не хапаємо безневинних людей, а тільки тих, проти кого маємо свідчення. Злочини ділимо на сriminа оrdinarіа[9] і criminaexscepta[10]. Але є особливий злочин сriminaexscepta іnexscepta, особливий в особливому – він чиниться таємно, ховається у тьмі, покривається темними силами – таким злочинцям допомагає сам диявол, навчаючи відьму брехати суду, заперечувати власну вину, затемнює пам’ять свідків, осліплює суддів і втомлює ката. Супроти вас маємо безперечні свідоцтва, визнані живими свідками. Дайте мені папір, – звернувся патер до писаря. – Ось, будь ласка, можете самі прочитати, ви це вмієте, або ж прочитаю їх я.
– Можу прочитати, – сказала Катарина і взяла листка.
І от саме тоді, коли взяла листка й прочитала, її осяяло, і вона таки згадала, як можна боротися.
– Ці свідчення вам дала Еліза Гільген на основі смертельної до мене ворожечі і з помсти за те, що я прогнала її зі свого дому за несправність та негідність.
Патер Йоганес Шпінглер аж рота розтулив – таке в його практиці боротьби з відьмами траплялося вперше – підсудна знала, виявляється, канонічне право.
– Може бути, може бути, – сказав лагідно він, уже наперед солодко тішачись, що сотою його відьмою буде не та простачка, пащекувата служниця, а ця – не елементарна чергова жертва диявола, а його улюблениця. – То, може, ота паскудниця, відходячи від вас, дивилася з-під лоба? І, може, проти вас похвалялася?
– Так було! – сказала Катарина Ліпс.
– І ви це свідчите з усією відповідальністю, яка покладається на свідка?
– Свідчу, – сказала Катарина, і патер радісно закивав головою.
– Приймаємо ваше свідчення, – сказав лагідно. – Негідницю буде заарештовано як вашу спільницю, дуже я радий, що викриваєте тих, хто був із вами у змові й погодженні.
– Але ж, пане гексенкомісаре, я не сказала, що вона моя спільниця, бо я чесна жінка! – вигукнула Катарина. – Я лише відвела її свідчення супроти мене, бо воно засноване на смертельній до мене ворожнечі.
– Може бути, може бути! Але, на жаль… маємо ще одного свідка, проти якого, пані, не можете сказати, що він перебуває у смертельній проти вас ворожнечі.
– І хто цей свідок?
– Бачу, вам знайомий "Malleus maleficarum", пані, отже, відаєте, що ми, судді, ні в якому разі не маємо повідомляти звинуваченому імені свідка. – Він на хвилю задумався, опустивши голову, але невдовзі знову її звів, оченятка його зблиснули. – Але вам за те, що виказали свою спільницю, скажу: це… ваш чоловік, Петер Ліпс! Правда, ми змушені були з ним поговорити трохи жорсткіше, ніж з вами.
Вона не витримала й закричала: удар був розрахований надто точно. Тепер Катарина остаточно переконалася: ота тьма, той апокаліптичний звір, безвидна риба, заковтує її. Петер, добрий і лагідний чоловік, не витримав тортур, бо ніхто їх не може витримати, він сказав про неї те, чого не було, отже, тьма примусила його до того, вичавила з нього зрадницькі слова, ні, не зрадницькі, а вимучені, вибиті, вирвані з його язика розпеченими кліщами.
– Що з ним буде? – спитала глухо.
– Те, що і з вами, – спокійно відказав патер Йоганес.
– Нас спалять живцем?
– Ну, все залежить од вас. Я можу, наприклад, посприяти, бо ви зговірливі в дечому. Коли признаєтеся відразу, без примінення відомих вам засобів, вважатимемо вас за таку, від якої диявол відступив і яку вже не захищає. Тобто можу пообіцяти, що вас умертвлять, перш ніж спалити.
Тоді вона знову подумала про Вчителя. Можливо, він прийшов на суд також, аби переконати суддів, адже мав таку величезну силу переконання. Однак зрозумів, що апокаліптичного звіра не переконати навіть синові Божому. Тому й вирішив піти на хреста, хоч сила його була більша від сили суддів, і прийняти смерть, хоч був безсмертний. Бо тільки в такий спосіб міг проголосити найбільшу, найстрашнішу й найповчальнішу свою проповідь. Адже нею він прорік: диявол на землі є. Ота тьма, яка заковтує, ніби невидима риба, отой апокаліптичний звір – це його образ. Та тьма – у сильних світу цього, скільки б не називали вони себе світлом чи навіть його оборонцями.