Як звичайно, при пиві йде розмова. Говорили найбільше панотці. Я більше слухав, як говорив, бо боявся, аби з мене не виліз занадто вже дурний та простакуватий мужик. А навчитель та ще був несміливіший до панотців від мене. Але це було так лишень зразу, потім розв'язався й мені язик, як напитку до голови прибуло.
Скоро зачали панотці відказувати та нарікати на наш темний нарід, що не знає, хто йому ворог, а хто приятель, що в ніщо більше не дбає, лиш аби впитися, що не любить просвітити свою дурну голову, то я вмів так прискаржити наш нарід, що панотці дивувалися, де я так добре пізнав той нещасливий нарід.
Отже це ще не був мій екзамен на інтелігента. Уперед я мусив порядно впріти зо страхи, заки той екзамен зложив.
Зачали собі панотчики нагадувати ті часи, як ходили до школи. Оце мені дало страх. Ану ж запитаються мене, які я маю школи?! А я не скінчив і сільської: ходив три роки ти й перестав, бо пішов після батькової смерті на службу. Але їм було не до того, щоби кого запитатися про що. Кождий намагався розповідати про себе, один одному перебивав. Що один зачне, розповість десь до половини, то другий мало що й слухає, тільки пильнує, коли той буде віддихатися. Тоді зараз із своїм виїздить: "Я, наприклад... Мені раз... Але, чекай, що зо мною було..."
Оце все, що можна було спершу вирозуміти. Але трохи згоді, як я добре вслухався, то геть усе порозумів, що вони говорять. Хвалилися один навперед одного! Хвалилися тим, що як ходили до школи, то нічо не вчилися й нічо не вміли, а так якось обдурили професорів та й посувалися вище. Так зацікавилися цими споминками, що дивлюсь — а навчитель також хоче говорити! Натягнув свою довгу й без того шию, підтяг брови вгору, скліпав очима та й киває головою, неначе давиться. Отак дознаку мучиться качка, як ухопить чого сухого забагато та й не здужає пролигнути.
— А я,— каже,— також нічого ніколи не вмів.
"Це вже,— думаю собі,— добре: адже й я в таких школах міг бути". Одно я не вчився, друге не вмів, третє забув та й остався таким, як ось мене бачите. Через те я набрав відваги та й незабаром приступив до екзамену!
Зачали панотці хвалитися, що нічого не читають. "І ця газета нездала, і та нездала, шкода часу!"
— Та й я нічого не читаю,— похвалився й я, та й трохи зобрехав, бо я маю дешеву газету для мужиків.
Дивлюся, а навчитель знову натяг шию та й давиться. Але тепер собі порадив: намість до панотців, а він говорить до мене. Сподівався, що я йому не переб'ю, дам докінчити.
— Я,— каже,— беру лиш одну газету: урядову за шкільні гроші. Але де ж би я таке свинство читав?!
Панотцям припав до вподоби такий спосіб розмови, отож ухопились і вони за нього. Обернулись оба д мені та й говорили. Кождий з них сіпав мене за поли, хапав за плечі, за руки, щоби я слухав його, а не сусіда. Особливо блідий панотчик балакав без упину та й геть перекричав червоного:
— Я,— каже,— себе обсервую. Наприклад, така дивна річ, що капусту сиру буду їсти, а вже варену не можу. І не можу себе змусити, аби що прочитати: маю,— каже,— такий ксєньговстрент. Я себе фурт обсервую! Я є дуже дивна людина! Наприклад, дома мені нічо не смакує. Як уже мені жінка догоджає, а все-таки не годна догодити! А в місті зайду до реставрації: усе мені смакує. І такий я є завсіди,— бо я себе фурт обсервую віддавна,— відколи себе затямив. А чекай же!., бо я над собою переводжу цілі студії. Якби я так мав терпець до писання, то варто би ті обсервації списати!
Потім нарікали на робітника, що дорогий та й лінивий. Тут уже я вважав себе за розумнішого. Узявся й я на той спосіб, що не дозволив другому говорити.
— А чекайте ж, панове! — кричав я.— Ви це добре не знаєте, бо не стоїте над робітником цілий день!
Не дуже вони мене хотіли слухати. Отож я обох панотців сіпав за реверенду, а навчителя то таки ліктем у груди штуркнув. Мусили слухати!
Та-бо таки що правда! Що собі той нарід думає? Як він має жити на світі? Ви йому платіть якнайліпше, а він ніколи не контетний. До роботи ж дуже легкий, біг-ме, дуже легкий!
Екзамен мені вдався. Ми замовили собі ще по склянці пива, цокнулись і розцілувались, як рідні браття.
Потім я їх узяв на екзамен. Але їм не пішло так гладко, як мені.
Зачали ми в карти грати. Я цеї біди навчився при війську, а в цивільнім стані я ніколи до того не беруся. Бо одно: що не маю з ким та й не маю коли грати, а друге: я не маю грошей на страту. Тоді ж, правду сказавши, був я трохи підмогоричений та й подумав собі: ану ж удасться штука!
Червоний панотець зовсім замовк, блідий же зробився ще більше балакучий, як перед тим. Навчитель говорив би був, але не смів. А я що програв — не додав, що виграв — забрав. Оце моя штука! Червоний не помітив, бо похнюпився над пивом, блідий же не мав як назирати, бо не вгавав говорити, що себе обсервує, а несміливий навчитель, може, й завважив, та боявся признатись.
Як я їх обчистив, то вдав, буцім виходжу надвір на малу хвильку, але вже, розуміється, не вернув. Тото десь на мене відказували! Але гадаєте, що не забули? Забули! Як другий раз зо мною зійшлися, то й словом не писнули. Добрі вони люди: жаль мені, що так сталось. Але й те треба мати на увазі, що їм легше за гроші, як мені. Та й яка тут різниця, чи береш тоді, коли карта показує, чи тоді, коли сам хоч? Усе одно не заробив, але задурно взяв.
Отаким способом ускочив я поміж інтелігентів. Ніхто вже мною не стидається, кождий вип'є зо мною склянку пива залюбки. Я вже наломився і до їх бесіди. Невелика це штука, отже привикнути треба. Говориться намість трьох та трйох, намість світ та шьвіт, намість уперед та фперед тощо. Іноді забудуся, то й до жінки так говорю. А вона свариться.
— А йди ж ти,— каже,— гугнавий! Не погань мені хати такими словами!
Що дурна баба розуміє?! Хоть не один хотів би мати у руках таке ремесло, як я тепер маю, отже мені не з усім догода: я гадкою сягаю далі. Дуже мені той Гринько отут сидить у печінках. Такий злодій, такий злодій, а він,— подумайте лиш,— по сто корон місячне! Та ця посада касієра неначе й придумана для мене: щодень удосвіта до міста; сів за столик, виплачую гроші та й назад додому. Не думайте собі, що я пускався б на таку бистру воду, як Гринько. Ні! Я в його сліди не вступав би, боже борони!
Гринько — дурний хам, свиняче путо. Дурневі ж, як якийсь казав, море по коліна: він думає, що то ніколи не урветься, що заєдно так брикатиме. Отак достоту, як свиня, що зайде в барабулю. Що не з'їсть, то пориє, затолочить, обпаскудить, не дбає, що завтра буде їсти.
Може, давно так удавалося, бо ще й досі співають за опришків. Теперішніми ж часами опришка підтягають зашморгом на кільканадцять цалів понад землю. Тепер, брате, таким способом не доробишся.
Я не рушив би зламаного крейцара! Та й нащо мені теє кивати, коли мені люди самі дадуть за вигоду. До хати принесуть! Правда, не один за те відказує на мене поза очі: ба, Мудрагель ошуканець, ба, сільська п'явка, ба, кров людську ссе! Але яке-то сьогодні: вдяки від нікого не жди! Дурень говорить, бо не розуміє.
Іди правдайся з господом богом, нащо він так світ установив, що без моєї помочі не обійдешся?! Я також досить наплатнвея всякій біді, доки до розуму дійшов. Тобі кривда, що свій чоловік, патріот, запомагається? А якби я так тобі не поміг, то найшов би ти собі такого, що обібрав би тебе до голої кості. Ти тоді мовчиш, але на свого заздро! Я мушу за те брати плату, бо я з цього жию: це моє ремесло. Я не такий, як отой війт із глухого села, що витуманить у дурного п'ятку та й уважає її за крадену. Озьме, проп'є, доложить іще свої гроші та й через кілька літ дивись, а він зійшов на Іцькову суку! Другого скривдив та й сам нічого з того не звів. Я — ні! Я вмію пошанувати кождісінький крейцар.
Отже-таки признаюся, що не раз і мені підступає під серце те дурне мужицьке сумління.
"Гей! — думаю собі не раз уночі.— Не один так тяжко працює, а не має чим діти погодувати. А я отак хитромудро та з того самого злиденника кілька корон вишпортаю". Але недовго борюся з тим сумлінням: хутко отямлюся та й завсіди його переможу.
"А вступися ж,— кажу,— від мене! Ацю, бо в чоло вдарю! Ти не видиш, що я вже перейшов на іншу віру, що злизав із себе те п'ятно мужицьке? Іди під здудурені поли сардакові, а мене скараскайся! Не я давав такий лад світові, та й не я за нього відповідальний".
Не думайте ж, однако, що я через те цураюся таки зовсім народної ноші. Ні, я не гірший патріот від другого: я люблю своє рідне. Ось недавно купив я своєму Петрусеві (йому три рочки, коби здоров!) вишиваний киптарик, писану дзьобенку, крисаньку з павами. Як убралася дитина, бігає по хаті, кождий куток веселить. Неначе квіточка в маю по бистрім потічку пливе. Кажу вам: стіни хатні всміхаються до дитини!
— Натішся,— кажу,— синку, поки малий, бо скоро виростеш, то носитимешся так, як я.
А дурна баба знов своє:
— Я би,— каже,— не позволила так свою дитину
поганити.
А я їй, може, вже який сотий, раз наказую:
— А цить же ти, дурна! Я не ворог своїй дитині: не хочу його п'ятнувати, аби потім моїх костей не проклинав, що з-за моєї причини та не міг ніколи визволитися з мужицького ярма. Не бійся! Про нашого Петруся народна ноша не загириться.
Котрі ж її так дуже любите та й боїтеся, щоби вона не загирилася, то носіть її самі. Просимо! Скоро те п'ятно розділиться на нас усіх, то воно перестане вже бути ознакою нещасливого мужицтва. Отоді й я вернуся до неї.