Це була перша моя в ним зустріч, а ти, читачу, можеш упізнати — згадай-но вершника біля засиненого ліска.
РОЗДІЛ V,
де Турчиновський намагається осмислити те, що з ним діється
Здається мені, любий читальнику, у колесо я потрапив таки не випадково. Можна назвати його кільцем, або ж змієм, що кусає власного хвоста. Всім відомий цей символ, і я про те не розводитимуся. Хочеться мені збагнути інше: чому так нещасливо й часто втрапляю у всілякі злопригоди.
Мені сповістили, що в Поповій Горі живе старий характерник-козак. Він уже доживав віку, але вельми мудрий і відає про все на світі. Я й подибав до того чолов'яги, тамуючи біль у тілі і вряди-годи зупиняючись, — доводилося мені братися під чималий горб.
Скоро побачив і хату, до якої простував. Була віддаллю поменшена, а стіни аж світилися, такі білі. Очерет на покрівлі тільки-но наслано, і вона світло жовтіла, а на порозі завмер так само білий, як хата, старий. Побіч темнів невеликий вишневий садок, а все обійстя обнесено плетеним тином.
— Доброго вам дня, діду, — сказав я. — Чи дозволите зайти?
Дід дивився на мене зовсім молодими очима, хоч сам такий ветхий — ані торкни! Але де вже збагнути цей темний люд — характерників: за мить може стати й молодим. Та переді мною сидів сивий, як молоко, дід, і я вклонився його ветхим літам.
— Заходь, хлопче, — озвався той нарешті. — Чи не ти це Ілля Турчиновський?
Не здивувався, що звав мене, зрештою, на те він і характерник, щоб усе знати. Став перед старим шанобливо.
— Сідай, бо нелегко тобі стояти, — мовив дід. Присів біля нього на ганок і вже й рота розтулив, щоб виповісти, що мене сюди привело, коли ж спинив мене коротким рухом.
— Спершу віддихайся, — сказав спроквола. — І на світ божий подивися.
Ми сиділи й дивилися. Гайки й поля, яри й прибережні кущі — все веселе й спокійне, аж мимовільно почав входити в мене мир. Яскраво-синя річка перерізала цей гарний зелений край, зрільна крутячи ложем, — дрімала, солодко простягнувшись. Дихало теплим пахом нагрітого зілля й землі, вітерець подував із долини, м'яко обвіюючи обличчя.
— До мене приходять люди за малим, — сказав раптом дід, — той когось не любить, а той просить помічного зілля. Твоя ж хвороба не позверх лежить, а всередині. Чи ти висповідався, сину?
— Еге ж, сьогодні, діду, — мовив я, топлячи погляд у чудовому краєвиді. — Але й піп мені сказав: сповідь знімає гріхи видимі, а я таких гріхів не маю.
— Отож я й кажу: не по мале ти до мене прийшов, — сказав дід. — Розкажи!
Оповів йому про свої пригоди, і голос мій тік повільно й сумовито. Дід сидів, загадково-мудро осміхнений, і, здавалося, не слухав мене. Дивився туди, в долину, на застиглу річку, і в погляді горів вогонь. І подумалось мені: все, що розповідаю, не варте ламаного шеляга, все дрібне й нецікаве побіч із тим, що знає й бачив оцей ветхий сивань. Але коли оповів йому про криваве кільце, яке мене захоплювало, скочив дід на ноги й важко задихав, пильно зирячи на мене.
— Оце воно і є, призначення твоєї долі! — скрикнув він. — Воно, воно — коло! Мені теж являлося, коли був у твоїх літах. Хто потрапляє в нього, того нерозумно пориває у світ, і ніщо його не спинить.
— А що воно значить? — спитав я з трепетом.
— Вогняне кільце — це наше життя! Придивися, — махнув він рукою, — цілий світ у колах. Сонце колом ходить, голубе коло — крайнебо — з цього кільця нам не вистрибнути, зелене — земля, яка тримає нас біля себе прив'язаних. Людське коло — це пристрасті наші, від яких не можемо втекти…
Аж задихався, сказавши так багато і по-книжному мудро: стояв, випростуваний, і світив поглядом, пильно зирячи в долину. Вітер ворушив його сивою бородою, але за мить дід засміявся коротко і знову присів на ганок.
— А чи немає на мою хворобу ліку? — спитав я.
— Чому ж? — повернувся він до мене. — Зазирни в обличчя найстарішій жінці, котра вже й не знає: живе вона чи ні.
— А ви не відповісте мені?
— Можеш зазирнути і в мої очі, — сказав начебто байдужки. — Але не відаю, чи втішить це тебе.
Я зирнув у його очі. Сиві, старечі, виблідлі і вже без молодечого блиску, котрий мене вражав. Здригнувся мимоволі, бо повітря між нами ніби загусло, затуманіло, і я раптом побачив не діда-характерника, а самого себе. Увіч отакого, яким є тепер, коли пишу ці листки. Ми довго дивилися один на одного, і на наші обличчя лягла однакова, ніби відбита у дзеркалі, сумна й вибачлива всмішка. Я подумав: всі ми, одягнені в книжкову мудрість, однакові, однакові біди й нещастя падають на нашу голову, але чому замість шукати від них рятунку тішимося своєю благотою? Чому мудрість книжкова не живить, а знесилює людину?
РОЗДІЛ VI
де Турчиновський розповідає про нові над ним тортури
Дяк тієї школи, де я зупинився, визволив мене, дорогий читальнику, від напасті моїх кровожерних мучителів. Мене врятовано від здирців, а їх із гвалтом вигнано із хати. Перегочував наступну ніч спокійно, хоч боліли мені кістки й тіло і снилися снища та змори. Проте ранок міг зустріти з усмішкою і з молодою радістю від того, що таки вирвався з-під опіки своїх співподорожан. Сонце весело пробивалося крізь шибку й гарцювало на долівці, наче моторний юнак-жартівник, а небо здавалося криницею святощів, які встигай тільки пити.
Тим часом вороги мої, затямивши на мене, безневинного, зло, не заспокоїлись у поганій своїй пристрасті, а діставши відсіч од городничого й дяка, умислили супроти мене нові підступи й пішли до компанійського сотника, який стояв на той час на квартирях у тому-таки селі, в Поповій Горі. Що вони набрехали на мене, взнав я, любий читальнику, згодом. А наговорили вони, що здирцею був я, а не вони, і майже в кожному селі тяжко збиткувався над дяками, спутуючи їх, ніби коней, і немилосердно б'ючи. Все добро своє, сказали ці брехуни, він, себто я, набув злісними нападами й грабунками. Навіть книги, що несу, поцупив у якомусь селі, побивши дяка.
Це все, що годі вмістити в розум і аж відганяє брехнею та напастю, компанійський сотник прийняв на хмільну голову за правду і звелів привести мене в шинок. Я саме повернувся від козака-характерника і поліз було на піч, щоб відлежатися, бо тіло мені й досі боліло, але мене нагло скинули долі, здерли одежу і в самій кошулі повели в шинок, несучи книги й шати мої як крадене. Сам же я, обдертий і зневажений, ішов на превелику втіху роззявляк, які, дивлячись на мене, реготали й тицькали пальцями, начебто бачили якогось катюгу чи звіра.
Затуляв, скільки міг, соромне місце і йшов між двох стін реготу й кепкувань. Ішов, як злочинець, — сльози текли мені на лице. Скажу тобі, люб'язний читальнику, мені не було дошкульно від усіх тих кпинів, навпаки, й напівголий відчував себе чистим і безгрішним. Над головою стояло сонце, пахло курявою, тини потріскались од спеки, а горщики на них здавалися мені головами химерних істот. Зрештою, я почав плутати, де горшки, а де обличчя роззявляк, що повитрішкувалися на мене. Чиїсь обличчя, скривлені від сміху; чиїсь пальці, як списи, що тицькають у мене; кури, що сполохано тікають, здіймаючи куряву; застиглі постаті біля криниць; журавлі, які стримлять у небо; стріхи, на яких сидять, ніби галченята, хлопчики; просто мене горіла велика купчаста хмара з висмиканими зусібіч сонячними віхтями. Все це стояло в семи барвах веселки, я йшов і спотикався по рівній дорозі — ззаду мене весь час підштовхували. Босі мої ноги вкрилися пилюгою, великого пальця я вже десь розбив, і на ньому налипла сіро-червона курява. Однак не відав злості й ненависті до своїх насильників-співподорожан, хоч уже й хотів того. На душі, наче квітка, цвіло здивування, ніби не мене вели оце по дорозі і не на мене, безневинного, чекала кара.
Отак мене й пригнали до корчми, де сотник налякав мене грізним виглядом.
— Ну, — прогув він, — лярвий сину! Я тебе, злодіяку, до кісток бачу! На чуже добро потягло, шмаркачу й недолупку ти такий, я тобі виб'ю з голови оте добро!
Хотів відповісти, але не встиг розтулити рота, як на мене знову посипалася злива лайки, — сотник ані подумав розважно розпитатися про мій рід і куди знамірився йти. Вороги ж мої, співдорожани, догідно підхихикували і по-блазенському підморгували один одному.
— Злодіїв, панове, — повчально проголошував сотник, звівши пальця, як професор колегіуму, — здалеку видно! Я таких, як оцей, на своєму віку перебачив не одного. То як гадаєте, панове: дамо йому спершу буків, а тоді розпитаємо чи спершу розпитаємо, а тоді пригостимо буками?
— Спершу треба всипати буків, — сказав старий, що сидів у кутку, як у себе в господі. — Тоді він і до розмови м'якший буде.
Я стояв у самій кошулі й відчував, що в корчмі страшенно холодно — коліна мої дрижали.
— Дозвольте сказати слово, — ледве вимовив я, тремтячи.
— Не дозволю! — гримнув кулаком по столі сотник. — Гляньте, гляньте на нього, — він простяг пальця й ледве не пробив ним мені грудей. — Ще й вуса не ростуть, а душа вже в пекло проситься!
— Нарід псується, — сказав старий у кутку. — Бував я по країнах далеких, то там не так, як у нас. У нас що: буків дадуть, розтягнуть чи припечуть, а там такого понавигадували!..
Я знову розтулив рота, але ті кілька слів, що промовив, потонули в гомоні, що лунав у корчмі.
— Дозвольте, пане сотнику, й мені слово сказати, — втрутився один із моїх співподорожан, Семен. — Може, перш ніж катувати цього недолупка, ми б усі за його кошт по чарці кружлянули!
Він розцвів догідливим усміхом, а всі зашуміли ще більше, згоджуючись на таке.
— А подай-но, Олено, нам меду, — наказав сотник. — За плату книжки його заставляємо!
Я набрав повітря, щоб використати добру хвилину і таки розповісти про лихо, яке мене спіткало.
— У далеких країнах, — перебив мене старий, — кістки за злодійство ламають та й голів не вельми шкодують!
Він засміявся, дивлячись на мене каламутними очима. Трем побіг мені по тілі, щось потойбічне прочитав я в його очах та й упізнав відразу: був це той, котрий вогняне коло крутив.
І мені раптом здалося, що дивно самотній я у цьому світі, що всі люди, які так дико регочуть навколо, вчинять мені якусь велику шкоду, що таки годі сподіватись од них милосердя.
Шинкарка принесла меду, і всі, хто був у корчмі, почали пити, віншуючи один одному здоров'я.