Иди ко мне, цыпачка! Я давно такого нэ испытывала!
ДМИТРО знову забігає до спальні. ДЕРЕҐИЗ кидається за ним. До вітальні, скрадаючись, повертаэться БЕЗМИЛЬСЬКА. Шум і крики у спальні викликають у неї і тривогу і задоволення одночасно.
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Пріятно, коли за дєло береться прохвесіонал! Дуся вернеться через час, а тут уже все в ажурі… (Підслуховує, підходячи до дверей у спальню. Пирскає від сміху у кулак.) Гріша б це як побачив, той би вообше… Які там сто пятьдесят доларов, він і копійки б не дав... Ми з ним про таке не договарувались... Да! Пада культура обслуживання! Хотя мадам Дереґиз — ето канєшно запредєльний случа?й! Треба буде з неї свій процент успіть злупить! Ну, а єслі вже й вона Дімку не возьме, тода… (Двері зі спальні хтось намагається відчинити зсередини. БЕЗМИЛЬСЬКА кидається і налягає на них усім тілом.) Хорошо, шо Гріша сьоодні спеціаліст по хвуршетах, хврачний незнакомець! Він поки кілограм чорної ікри зі столів на прийомах у карман не нашкребе, додому вообше не вернеться! От же ж і проноза! А сам же був миршавий, прищавий, волам хвости на колгоспному дворі крутив! А тепер грахвом у храці задєлався!.. Костюмів із тіатральной костюмерной накрав! Якийсь орден на барахолці купив! І тепер перед ним усі двері самі навстіж одкриваються! Маладец! Бізнесмен с хвантазієй!.. Не то шо ці нові рускиє… (Зі спальні чути вереск захоплення ДЕРЕҐИЗ, схожий на спів: "Гу-гу! Угу!") Туалєт общественний приватізірують, бабку на дверях з рулоном бомаги посадовлять і напишуть: "Вход — пятьдесят копеек". Разі ж це бізнес?! Це просто яке-то втіраніє очок!
Двері до спальні наохляп різко розчиняються, вдаряючи БЕЗМИЛЬСЬКУ по лобі і відкидаючи її убік на підлогу. ДМИТРО вбігає зі спущеними штаньми і, підхоплюючи їх на бігу, кричить.
ДМИТРО: — Помогите! Помогите кто-нибудь!!!
Дмитро, не помічаючи відкинутої дверима БЕЗМИЛЬСЬКОЇ, роззираючись і розуміючи, що не втече, ховається за ті ж самі двері спальні. Слідом за ним до вітальні влітає шалена мадам Дереґиз. Вона наштовхується на БЕЗМИЛЬСЬКУ, що якраз підводиться з підлоги, знову повертається до глядачевої зали спиною і, думаючи що перед нею ДМИТРО, кричить: "Мальчик, бэри мэня!", при цьому рвучко розчепірює хірургічного халатика, показуючи БЕЗМИЛЬСЬКІЙ усе своє нутро. БЕЗМИЛЬСЬКА від побаченого викочує на лоба очі і несамовито голосить, немов за покійником. ДЕРЕҐИЗ, угледівши БЕЗМИЛЬСЬКУ, ще більше верещить. БЕЗМИЛЬСЬКА знову, тільки вже без тями, валиться на підлогу. У цей момент ДМИТРО встигає непомітно заскочити за спину мадам ДЕРЕҐИЗ і б'є її вазою по голові. Гасне світло…
…Яке раптом спалахує в іншому місці сцени, на перехресті міських вулиць. Знову вечір, знову сонце сіє промінь крізь лапате листя каштанів. Тільки надворі вже червень. Ніч, що надходить, несе із собою бажану прохолоду. ДМИТРО, збігає зі свого сходового майданчика, вискакує з будинку і біжить, біжить, біжить… Цей біг перетворюється на пантомімічний етюд. Впродовж бігу біля нього один за одним з'являються його друзі: Ф1, ALL і КОНЧЄННИЙ. Вони женуться за ним, хто на скейтборді, а хто і просто так, без будь-яких пристосувань. Усі їхні рухи плавні і виразні. Вони, то обганяють Дмитра, то намагаються його спинити, то навпаки, підбадьорливо закликають бігти вперед. Сонце під час їхнього бігу заходить, і фігури хлопців, ніби спалахують від зміни тіні і світла. День на межі ночі.
ALL (наздоганяє першим): — Куда ты, Димка?!
ДМИТРО: — Я убегаю!
ALL: — Куда?!
ДМИТРО: — Не знаю, Композитор!.. Не знаю!
ALL: — Это честный ответ!
ALL вмикає свій плейєр на повну потужність і лунає соло на перкусійних інструментах. Біг стає впорядкованим, ритмічним. До них приєднується КОНЧЄННИЙ і біжить поруч.
КОНЧЄННИЙ: — Убегание часто предполагает отсутствие цели! Потому что само убегание — уже цель…
ДМИТРО: — Отчего так все ужасно в этом мире полном разных языков и бесчисленных истин?!
КОНЧЄННИЙ: — Потому что мир делится и множится бесконечно… У него нет финала…
ДМИТРО: — Зверь, я больше не хочу у вас учиться клеить девушек.
КОНЧЄННИЙ: — А кто сказал, что мы их "клеим"?.. С девушками мы прощаемся с прошлым! Вот нам и весело.
КОНЧЄННИЙ, біжучи, витягає слоїк з мильною піною, підносить до вуст кружальце з скручене з дротини, дме у нього і пускає у повітря вервечку мильних бульбашок. До них приєднується Ф1.
Ф1 (біжучи поруч): — Дима все еще принадлежит вечности, потому что верит в любовь.
ДМИТРО: — Да, я верю.
Ф1: — Он страдает от абсурда жизни и поэтому много думает.
ДМИТРО: — Да, я думаю, Чекушка.
ALL: — Мы, Димка, такие же… Только научились скрывать свои чувства.
ДМИТРО: — Скрывая, вы их уничтожаете.
КОНЧЄННИЙ: — Если их не скрывать, то они уничтожат нас.
ДМИТРО: — А я не хочу прятать чувства. Зачем прятать то, во что веришь, — что есть ты сам?
Ф1: — Это самый главный вопрос, Чупа-Чупс.
ALL: — Я, Композитор и я тебе скажу, что ответом на него может быть только пауза.
ДМИТРО: — Пусть пауза — пауза между двумя ударами сердца. И если оно у меня, в самом деле, есть, то даже в безграничной пустоте и безмолвии вселенной я буду помнить его звук…
ALL натискає на кнопку плейера і дріб перкусії раптом уривається на якійсь дуже високій ноті. Усі дійові персонажі враз спиняються і застигають у паузі у позах незакінченого стрімкого руху. Дуже тихо, ніби високо у небі, чути удари серця.
Павза.
З глядачевої зали, швидко, по-діловому прямує до завмерлих на місці хлопців ДІАНА НЕЧИПОРІВНА. Вона хапає ДМИТРА за вухо. Удари серця зникають. Усе враз оживає. Хлопці розбігаються у різні боки і тікають зі сцени.
ДІАНА: — А куда ж ето ти біжиш, синочок?!
ДМИТРО: — Мама… Мама, мне стыдно…
ДІАНА: — А-а, ти, видно, шось уже надєлав, шо стидно!
ДМИТРО (дуже нервово): — Мне стыдно за вас с папой… Зачем вы?.. Зачем вы принимаете умалишенных женщин? Неделю назад какая-то ненормальная в прозрачной ночной рубахе по моей комнате с пирожком бродила!..
Діана відпускає вухо сина, нітиться, губиться і сідає на лавку.
ДІАНА: — Та то моя сестра троюродна з Закарпаття… Послє наводнєнія не було в шо вдіться.
ДМИТРО: — А чего она все время мне подмигивала, убегала на кухню и там стонала?
ДІАНА: — Стонала, кажеш?.. Видно їй в самом ділі кришу змило в тому Закарпатті.
ДМИТРО: — Ну, а теперь эта дурка в марлевой повязке — тоже твоя сестра?
ДІАНА: — Ета?.. Мадам, як її — Дереґиз? А шо такое? Вона в нас за гроші… пока у неї капітальний ремонт…
ДМИТРО: — Мама! Что ты гонишь?!
ДІАНА: — Дімочка! Не говори на цьом ужасном язику!
ДМИТРО: — Ты, вообще, думаешь, что говоришь?
ДІАНА: — Я как говору, так і думаю. А шо?
ДМИТРО: — А то, что мне страшно представить до какого двуязычного бреда ты можешь додуматься на своем суржике!
У цю мить з будинку вискакує, похитуючись, мадам ДЕРЕҐИЗ з розбитим дзеркальцем отоларинголога і з мокрою марлевою пов'язкою тільки вже не на обличчі, а на голові. В руках у неї валіза. Червоні губи, ща намальовані на пов'язці, ізсередини напинає велика ґуля.
ДІАНА (звертаючись до Дереґиз): — Я не по?йняла?!.. Ви шо, Інна Карловна, вже убігаєте, а как же..?
ДЕРЕҐИЗ: — Мы с вами так не договарывались! Вы знаете, как это называется?! Он хотел мэня отчленовредительствовать! (Розвертається і біжить геть.)
ДМИТРО: — Боже мой, какой отстой!
ДІАНА (навздогін Дереґиз, сторожко подивляючись на ДМИТРА): — Вернись, Дереґиз!.. Вернись, проклята, і віддай, шо мені должна!
ДЕРЕҐИЗ: — Я вам ничего нэ должна! Это вы мне должны за разбитую голову!
ДМИТРО: — Мама, о чем ты с ней говоришь?
ДЕРЕҐИЗ: — О деньгах за твое сэксуальное воспитание, клиэнт! Угу-гу!.. Ох! (Вибігає.)
ДІАНА: — Який клієнт? Яке сексуальне воспітаніє?.. Глупості, синочок, вона говорить… Дереґиз, ти драна!.. (Раптом кидається навздогін ДЕРЕҐИЗ, але бере себе в руки, і спиняється.)
Павза.
ДМИТРО: — Разбудите меня, когда кончится третья мировая…
ДІАНА (усе ще не може заспококїтись): — Неблагодарная!.. Гадіна!
ДМИТРО: — И… и с-сколько вам стоило моё секс… моё лишение детства?
ДІАНА: — Ну перестань! Шо ето ти придумав!
ДМИТРО (говорить однією фразою, ніби захлинаючись): — А я не придумал... это вы придумали… до шестого класса меня в школу водили… телевизор запрещали смотреть… на улицу выпускали только, чтоб под окнами гулял… а потом подарили тачку с интернетом… и стояли у меня за спиной, чтоб я в порносайты не лазил… так кто кого придумал, если до двенадцати лет я твердо верил в аиста и капусту?!
ДІАНА: — Та боже ж мій, от зараза та Дереґизка! Шо наробила!.. (Кричить у тому напрямку, куди побігла мадам ДЕРЕҐИЗ.) А шоб ти ноги задерла!.. Тю, шо це я при дитині кажу?!
ДІАНА намагається обійняти сина.
ДМИТРО: — Зачем вы так со мной, мама?.. Надо было раньше учить.
ДІАНА: — Не нада, синочок! Ти уже взрослий! І сам, як схочеш, усе придумать можеш!.. Да, сина!.. Да, мій хароший! Ти ж у мене малєнький будеш всігда… Мама поганого дитині не пожела… Хай з нею, з тою потіпахою! Іди до мене! Минь-минь-минь…
ДМИТРО злегка відштовхує матір рукою і випадково ляпає маму по щоці.
ДМИТРО: — Ой! Прости!
ДІАНА: —А мені не больно… Мені даже пріятно.
ДМИТРО: — А мне больно.
ДІАНА: — Синочок, шо ж ти так болєзнєно усе воспрінімаєш? Ти, навєрно, заболів, да? Минь-минь-минь!..
ДІАНА хоче доторкнутись рукою його чола, та він її вже по-справжньому ляскає по руці.
ДМИТРО: — Не трогай меня, мама. Это ты делаешь меня больным… А сама, быця-быця-быця!.. (Б'є іще раз маму по руці.) Ану, скажи слово "коридор"! Скажи! Скажи слово "коридор" или "пиджак"! Ну, произнеси хоть одно слово верно. (Б'є знову і відштовхує.) Ты, только бухгалтерские слова и знаешь! Скажи — "валютный коридор"!
ДІАНА (перелякана, намагається говорити вірно російською): — Зачєм ти мєня аскарбляєш? Ка… Ка… Ка-лі-дор.
ДМИТРО гістерично регоче.
ДМИТРО: — А скажи слово "любовь"! Скажи! Скажи! Скажешь правильно — я сам тебя поцелую!
ДІАНА: — Любов…
ДМИТРО заходиться сміхом ще більше.
ДМИТРО: — Любовь без мягкого знака не бывает.
ДІАНА: —Буває. У нас з батьком любов іменно така. Без соплів.
ДМИТРО раптом підходить до мами впритул і каже їй швидко, нервово, з притиском, у обличчя.
ДМИТРО: — Брехня! Я этого не помню… я не видел этого… я не слышал ни одного нежного слова, которое бы вы сказали друг другу… пусть даже и без мягкого знака… пусть даже шепотом… я две недели подслушивал это слово ночью под вашей спальней, а слышал только, как папка говорил тебе: "Спи, Дунька, спи!"…
ДІАНА (ошелешено): — Ох, мнє плохо!..
І несподівано для ДМИТРА знову хапає його за вухо.
ДІАНА: — Ах ти ж, уредіна! Ми тебе воспитуєм! Дєньги на нього тратим! А він нас по ночах підслуховує!..