Це все ти! Це тому, що я жив, живу…!
— …І будеш жити на мої гроші!.. Ну, ти і це вже казав… мені… А ще Папану і всім присутнім на вчорашньому банкеті! – Кіра чомусь говорила це з якоюсь садистичною усмішкою, більше схожу на пересолоджений кизиловий сироп до м'яса, так, ніби помщалася за щось своєму чоловікові.
Підкоряючись безумному шалові, Валух плигнув на ліжко, схопив дружину за лікті і підняв її одним смиком з постелі. Але коли вона опинилася перед ним у нічній сорочці, мережаній ніжними фіалковими візерунками вишуканих валанс'єнів, і з розсипаними по плечах, цинамоновими від відсвітів місяця, пишними пахнющими свіжим сіном косами, він чомусь застиг, ніби не знав, що робити далі. Кіра до таких жестів, видно, була призвичаєна, бо стояла нишком і тріпотала усім станом, опустивши голову.
— Вибач, — похопився відповісти Інокентій і, стогнучи від безпорадності, стиснув долонями свою голову, як горіх, що ось-ось лусне. Тільки тоді він помітив, що простирадло знову злетіло з нього, і що він стоїть голий-голісінький перед своєю переполошеною і завжди жадібною до ласки жінкою.
— Може, ти це і Стеллі вже сказав?
— Що?
— Що жив і будеш жити на мої гроші.
— Я не пам'ятаю. Я з нею оце вчора вдруге поговорив за останні 20-ть років…
— А перший раз коли ти з нею говорив за останні 20-ть років?
— Ну… позавчора.
— Позавчора ти ще був тверезий. І повинен усе пам'ятати? Невже ти мені зраджуєш, мій хороший?
— Сумніваються у подружжі ті, котрі зраджують першими!
— Ти знову мене ображаєш! А між іншим, коли б не я, то Папан давно б тебе… — і Кіра виразно провела ніжним пухкеньким пальчиком по Валуховій шиї.
— Я знаю, як він мене любить!
— Знову ти влаштовуєш скандал першим! Це навмисне! Для того, щоб не сказати мені – хто така та Стелла! – Кіра одвернулася від Інокентія і зашморгала носом.
— Гаразд… Я просив у неї взяти довідку про одного мого… клієнта. Він дуже старий, от. І мені важливо, ким він був до другої світової, бо до війни він мешкав у Росії… А-а…
— …А Стелла – генерал ФСБ.
— Ну ні.
— Тоді хто така та Стелла?! Ти скажеш чи ні?!
— Вона дружина… генерала ФСБ.
— Ти, Інокешо, мене у дурепу не ший! Ти мені усім винен! Чи ти забув?!
— Якраз це я пам'ятаю добре. А от що Стелла мені сказала учора – не пригадаю. Я нічого п'яний не говорив такого?
— Белькотів про якусь воду, що, ну… не ллється чи не п'ється... Якусь молов, як завжди, дурню, мій хороший…
— Про воду?.. А ще що?
— Розумного – нічого, Інокешо.
— Нічого… Нічого не пам'ятаю! Уявляєш?
— Згадаєш, як побачиш Папанове розбите Бентлі…— проказала зловтішно Кіри. – А Папан, коли всі виїжджали з підземного паркінгу, від твого поштовху, до речі, вдарив мерса Голови Держфонднадра… Ну, а той – того, що попереду… з митниці… що зерно твоє за нижчим тоннажем в декларації через кордон пропускає… Як його?
— Теперядченко…— механічно промовив, а потім, як збагнув про кого говорить, то аж зойкнув: — Як?! І його?!.. – за мить знітився і зм'якнув, як віск, і перепитав, немовби для більшої певності: – Ти серйозно?
— Цілковито… Ну, правда ти казав, що тебе ззаду хтось першим ударив. Якась, ніби чорна старовинна машина. Якийсь дикун у ковпаці! Але машини за твоєю "бешкою" ніякої не було. І ти був такий учмелений… ну, дуже… як я тебе не просила… не пити… От тому тобі ніхто і не повірив… Навіть я…"
Я-та-Gun так захопився читанням, що не почув вібродзвінка мобільного телефону. Коли ж натиснув на кнопку прийому, то спокій в салоні зруйнував пискливий голос, що на кінці фрази зависав у важкому придихові:
— Чего не отзвонился в 18.45?
— А-а... я музыку по радио тут слушаю… классная, — нескладно виправдався Я-та-Gun.
— Чего ж я ее не слышу? – пропищало у слухавці так, що хакер відвів трубку від вуха.
— А-а… только вырубил её счас.
— Вруби.
Я-та-Gun розгубився на мить. Приймача у авті не було. Однак, він вчасно згадав про плеєр у кишені джинсів і увімкнув його. У маленьких динаміках навушників захвилювався гортанний виспів етноджазової композиції скандинавської співачки Марі Бойне. Він був схожий на білу безкрайність засніженої тундри, на велетенські озера посеред гігантських скель, на білок і вивірок, що несуться верхами ялин у імлистому морозному тумані. І хакер приклав обидва навушники до мікрофона у мобільному.
— Выруби немедленно! – захарчав, вискнувши, голос у трубці. – У тебя сегодня решающий день. Взломаешь счет – тебе десять процентов.
— Счас 18.46, а я еще ни номера его… ни счета… и фамилию клиента, не знаю…
— Так выруби эту нудотину и узнаешь!
Поки Я-та-Gun вимикав музику, мобільний спалахнув і пікнув, вказуючи, що прийшло повідомлення.
— Это его данные, — верескнув з віддихом голос.
І відразу у слухавці вкраденого Я-та-Gun-ом телефону, наче щось запищало пронизливо і дуже-дуже тихо. Це було схоже на якусь гіпнотичну звукову установку, що передавалася телефоном. І хлопця аж пересмикнуло. На чолі виступив піт. Гострий звук залазив йому в мозок і щось там змінював. Раптом він пригадав, як кілька тижнів тому бродив соннищем Педіатра і не міг, що тільки не робив, залізти в один його сонн. Якраз там у Несці, втупившись свідомістю у неприступні сувої Педіатрового сонну, він чув саме такий тихий-тихий писк. І зараз рефлекторно захищаючись у яві, одягнув свою свідомість у панцер. Втім, так само, як і почався, млосний звук зненацька увірвався. І натомість майже ніжно пролунала фраза Педіатра:
— Сперва переведешь деньги мне. Хорошо? Потом расчет с тобой, как договорились – десять процентов.
Хакер Я-та-Gun мовчав. Панцер почав діяти і повернув його до логічного порядку речей. Йому не подобалося багато чого. І непроникний сонн, і навіювана звуком установка, і переведення усіх грошей на рахунок Педіатра в один з російських банків. Свою ж частину він збирався перекинути до банку у Латвії. Там він мав старого знайомого, однокласника з рахунком. Але чи розрахуються із ним взагалі? І зараз, під час розмови з Педіатром, чуючи підступ, він остаточно прийняв рішення почати атаку швейцарського банку не о 19.00, а пізніше. І краще, щоб Педіатр не знав коли саме.
— Да, O'Kovelok? Чего молчишь? Мне же о тебе многое известно.
— А-а мне… о тебе, Педиатр… И лицо твое… я переведу свою часть, а тогда – твою… Так только. И дай мне время, я ж делаю это первый раз, — сказав Я-та-Gun.
— Но 19.00 самый удобный момент в банке для атаки счета.
— Ничего… До 9-ти утра впереди вся ночь… И в Швецарии на два часа все позже… А я должен сконцентрироваться… Не шутка же…
У слухавці виникла пауза, що уривалася сопінням. Потім Педіатр сказав:
— Хорошо… Но если до 9.10 завтрашнего утра не будет у меня денег, то… – і Педіатр задихався і закашлявся. Виглядало це не дуже натурально.
— Що? – спитав хлопець.
— Там узнаєш, — відповів голос у трубці.
Знову зависла пауза. Хакер зважував, чи йти на ризик, чи ні. І нарешті, подумавши сказав:
— Ну, хорошо… — відповів, не дуже розуміючи що ж на нього чекає у тому випадку, як не будуть переведені гроші.
Коли він натиснув кнопку завершення розмови, на мобільному раз по раз заблимав намальований конверт з "есемескою", що надійшла під час розмови. Світіння екранчика фарбувало лице Я-та-Gun-а таємничо зеленим. Воно було змарніле з почервонілими очима. І хоч зовсім молоде, але настільки сконцентроване, що скутість його і втома були схожі на біль. Хакер завантажив повідомлення і прочитав текст. Нічого особливого у наборі цифр рахунку чи назві швейцарського банку не було. Одне тільки стурбувало – ім'я та прізвище написане латинкою: "Inokentij Valuch". "Валух… Валух… щось пов'язане із сільським господарством… Чи бики такі чи корови…чи може якийсь сорт пшениці?" — подумав хлопець, а потім з холодним жахом згадав, що так саме, тільки українською було написане прізвище у тексті, який відкрився йому щойно на мерехтливому сайті. Він не міг спочатку у таке взагалі повірити. І у його голові неначе закували ковалі. Одна за одної залітали думки і припущення. Спершу він вирішив, що це просте і найпереконливіше підтвердження того, що свідоме бродіння людини у снах не є тільки його фантазією. Потім Я-та-Gun-а прошив, як блискавка серед ясного неба, цілком закономірний висновок, що текст з іменем "Валух" був все ж таки кимось написаний і кимось надісланий йому на його ноутбук, і що активізувався цей ресурс у його комп'ютері сам, за чиєюсь волею. А це, в принципі, було неможливо. Отже – це якась невідома могутня технологія. Значить, той хто нею володіє так само хакер, чи якийсь видатний програміст. Усі ці міркування, зіставляння фактів і домисли вибудували перед ним таку неймовірну картину з такою домішкою підозри, що його підставлено, і страхом, що він взявся не за своє діло, яке невідомо чим для нього закінчиться, що хлопець вирішив діяти негайно.
Я-та-Gun вимкнув мобільного й витягнув з нього батарейку. Потім розміркував і знову вставив її на місце і включив мобільник. Ще раз, вкотре за цей день увімкнув пристрій для виявлення "жучків". Індикатор відразу спалахував червоним, у який би бік салону авто Я-та-Gun не спрямовував його. "Жучки" були скрізь. Від такого результату він аж струсив головою, бо чітко пам'ятав, що перед сном у кабіні, а тим паче у телефоні не було жодного підслуховувального пристрою. Від розпачу і розгубленості він скривився, потім вимкнув пристрій і завів двигун. "KIA Soul" зірвалася з місця, плигнула з брівки і помчала у бік Корчуватого і Столичного шосе. Там йому пригадався один покинутий ангар посеред промзони на березі Дніпра. І там легко сховати цю машину з підслуховувальними пристроями. Нехай ті, що за ним стежать, думають, що він десь стирчить на промзоні. Проїхавши з кілометр, Я-та-Gun пригальмував, опустив скло з правого боку і викинув "молільника" простісінько на суху сіро-жовту траву біля трамвайних рейок. Хтось підбере. Йому треба було зробити все, щоб Педіатр за дзвінком на мобільний, його не знайшов.
Зламати рахунок у банку, навіть у швейцарському, було для Я-та-Gun-а ділом нескладним, і зайняло б у нього не більше години. Тому він знав, що навряд чи хто той Валух схопиться чи запідозрить, принаймні, до ранку. А якщо хтось і помітить з сек'юріті, що рахунок спорожнів, то навряд відразу закриє доступ до інших.