Чудасій

У виразі його обличчя було зовсім щось нове, і це мені відразу кинулося в вічі.

— Ви чого іржете? — спитав я, закурюючи цигарку. — І пика світиться, як нова копійка... Закохані, чи що?

— Ц-ц-ц!.. — засміявся щасливимі сміхом Олекса, енергійно потираючи долоні. — Ех, ви, ботаніки прозаїч­ні! Тут ніч така! Місяць... Сади цвітуть... Солов'ї співа­ють... Мрії... А ви спите, як ведмідь у берлозі.

— Та з вами що?! — спитав я знову, вже справді заінтригований. — Відколи це ви почали мріяти й помічати місяць та солов'їв?! Олексо, кажу вам, що ви закохані!

— Ц-ц-ц!.. А вас заздрість розбирає, правда?

— Певно! Скажіть, бодай, що то за Дульчінея поло­нила ваше серце?

— Ц-ц-ц!.. Не скажу, не скажу, нізащо в світі не ска­жу!

— А то чому?

— Бо це — секрет! Ц-ц-ц!..

Але тут Олекса ввірвав сміх, споважнію, навіть посум­нів і спитав:

— Чому ви ніколи не назвали мене яничаром?

— От тобі й маєш! — щиро здивувався я. — Звідки у вас ця думка?

— Та, ну, бо так: батько — українець, мамаша — москалька. Як я є москаль — то, значить, яничар супроти батька; як я є українець — то, значить, яничар супроти матері. От задачку мені батько поставив, правда?!

— Ну, Олексо, я досі вважав вас мудрішим! Адже ви родились і виховались в Україні, їсте український хліб, дихаєте українським повітрям...

— Годі, годі! — перебив мене Олекса. — То, вихо­дить, що, коли б мій батько залишився з моєю прекрас­ного мамашею десь там у Саратові, то я, поївши москов­ського хліба й подихавши московським повітрям, став би москалем, так?

— Не були б ви цілком москалем, бо у вас батько — українець.

— Але не був би й цілком українцем, бо мати — москалька?

Тут, признаюся, я зробив велику помилку і сказав:

— Коли в людині є крови пів-на-пів, то вона може сама собі вибрати свою національність.

— А-а, так?! То, виходить, що я взагалі не маю національности, тільки можу її собі вибирати?!

Не треба, було бути навіть великим психологом, щоб зрозуміти, як мучило це питання Олексу і яке істотне значення мало для нього. Він зблід, болісно нахмурив чоло і безжалісно виломлював свої пальці.

— Що ви за нісенітниці плетете, Олексо! — старався я заспокоїти свого гостя. — Чому "вибирати"? Адже ви вже вибрали!

— Це все одно: раніше вибрав, чи пізніше виберу. Але, виходить, що моя національність таки вибрана, а не вроджена...

— Ух, Господи, що з вас за чудасій! Ваше українство є природним і законним, бо ж, повторюю, ви маєте поло­вину української кровні й уродились та виховались в Ук­раїні.

— К чорту! — сердито вдарив по столі кулаком Олек­са. — Не те! Ви думаєте, отже, що, коли б я виховався в Московщині, або, коли б моя мати вийшла заміж за яко­гось аристократа в московських лаптях...

— То ви б не були тим, ким є, — скінчив я, перебив­ши Олексу.

Немов уколений, Олекса, від цих слів схопився з місця, і я мав таке враження, що він зараз кинеться на мене з кулаками. Очі його заокруглились від злости, а лице нервово засмикалось, так що зуб не попадав на зуб.

— Брехня! Брехня! — закричав він таким несамови­тим голосом, що я притьмом мусів зачинити вікно. — Я завжди і при всяких, обставинах був би тільки тим, ким є, і ніким іншим! Розумієте?! І не можна національности вибирати, так само, як не можна при народженні вибира­ти кольору очей або волосся! Он мої прекрасні сестриці — "істінно рускіє баришні", хоч мають, як і я, пів-на-пів мішаної крови й уродились та виховались також в Укра­їні! Чому так?! Бо національність є частиною людської душі, розумієте ви, вчений ботаніку?! А тепер спитаю вас: може народитися жива людина без душі? Може?!

— Звичайно, ні...

— Отже, і без національности не може!

Я вважав за відповідне погодитися й не висловлювати ніяких думок на тему національного виховання, щоб не­нароком якимсь необережним словом не вибити з-під ніг свого приятеля так потрібного йому фундаменту.

— Ви думаєте, — кричав далі Олекса, — що, коли б я народився в Московщині, чи в Китаї, чи в Абісинії, коли б у мене не було навіть ні краплі української крови, — я був би кимсь іншим, ніж тепер?! Фіґу з маком! Я міг би мати тільки іншу зовнішню оболонку, але душу мав биту саму! Розумієте? Хоч був би косооким, чи чорним, як халява, але все був би українцем! Не міг би бути в душі ніким іншим! Тут, — ударив себе Олекса в груди, — тут головне! Головне — душа! Вона одинока, безсмертна і злита з національністю, розумієте? Кров, мускули, повіт­ря й усе таке інше — єрунда! Головне — душа!

Я мовчав і з захопленням дивився на розпаленого га­рячим поривом Олексу, який, безперечно, глибоко вірив у те, що говорив.

— Але що ж! — зрезиґновано* махнув він рукою. — Ви не вірите в призначення, то не вірите і в душу. В дим від примуса ви вірите, вірите в пару від самовара, а в ду­шу — ні! "Вибирати національність!" — перекривив він мене. — Ех, ви! Атеїст! Приліпка! Лягайте вже спати!

І, перше, ніж я отямився, Олекса вискочив з кімнати, сердито тріснувши дверима.

Я впав на ліжко й зареготав. Реготав, як божевільний, до болю в боках, не маючи сили запанувати над собою, а одночасно відчував щось подібне до ніяковосте: глибше висловити того, що висловив Олекса в чудернацькій фор­мі, я не міг би при найдбайливішому доборі розумних і переконливих слів.

Мій сміх увірвало попонне стукання.

— Слухайте, ви, приліпка, — сказав іще сердитим го­лосом Олекса, просунувши голову в двері. — Я так десь за дві години піду в Потапівку до сходу сонця рибу лови­ти. Підете зі мною?

— Ні, не піду, — відповів я, ще сміючись, — бо маю іспити. Але чому "приліпка"?

—Бо так: є всякі приліпки, причіпки, придатки й ін­ші рудиментарні органи з самоварною парою замість ду­ші... То не йдете?

— Ні.

— І не треба! Думаєте, може, що ви мені справді по­трібні? Я так собі спитав, між іншим, — і Олекса пішов.

Та ледве я погасив світло, збираючись лягати, як він вернувся і застукав ще раз.

— Та ви дасте мені сьогодні спати, чи ні?! — жартом закричав я.

— Уже йду. Будете спати. Слухайте, примусна душа з вибраною національністю, ви будете ввечері вдома?

— Буду. А що?

— Нічого. Принесу вам якогось карася, як піймаю, — і Олекса знову пішов, на цей раз остаточно.

***

Минали місяці за місяцями. Я скінчив інститут і зали­шився працювати в ботанічному садку нашого міста. Про Тамару Усевич закинув усякі мрії й незабаром переконав­ся, що моє тимчасове захоплення не було надто глибоке і що в дуже короткому часі моє серце стало вільним, як і раніше.

Натомість з Олексою діялось щось надзвичайне: він загорнувся в повивало таємничости і сяяв, сяяв, аж то­пився. По всьому було видно, що почуває себе дуже щас­ливим і не може тієї радості укрити. Коли, приходив до мене пізніми вечорами, сідав, як звичайно, в мій одинокий глибокий фотель, затискав долоні колінами і вдоволено хіхікав.

— Звідки ви прийшли? — питав я не раз його.

— Ц-ц-ц!.. Кортить довідатися, правда?

— Ще й як! Скажіть, куди ви внадились?

— Не скажу!

— Не скажете? — погрожував я жартома. — То че­кайте ж! Колись виберусь за вами навзирці й дізнаюся.

— І ви справді це зробите? — питав не на жарт пере­ляканий Олекса.

Мені ставало його шкода, і я спішив з заспокоєнням:

— Ні, ні, Олексо, не бійтеся. Коли хочете тримати в таємниці ім'я своєї полонительки — тримайте. Ще прийде час — і скажете самі.

Олекса негайно приходив до рівноваги й починав го­ворити про інші речі.

Але якось то, коли я був у лихому гуморі й не зустрів Олексу привичними жартами, він розгубився. Спочатку хіхікав, потім споважнів, пізніше посумнів і нарешті спи­тав:

— Чому ж ви нічого не кажете?

— А що маю казати?

— Ну, от, спитали б мене, звідки я прийшов...

— Та що ж! — сказав я. — Думаєте, може, що я й справді не маю більше над чим думати, тільки над вашими таємницями?

— А все ж таки вам цікаво, признайтеся! — аж по­просив мене Олекса.

— Зовсім не цікаво, — байдуже потиснув я плечима. — Я навіть переконаний, що ви те все вдаєте й водите ме­не за ніс.

— Що?! — підскочив Олекса. — Вдаю?! Отже, зовсім не вдаю і вам на злість маю наречену!

— Та йдіть! — махнув я рукою. — Яку там наречену!..

— Не вірите? Не вірите? — запальчиво заговорив О­лекса. — Маю, слово чести, маю!

— То чому ж так криєтеся з нею?

— Бо, знаєте, дорогу перлину завжди треба ховати якнайдалі від заздрих очей...

— Ов! То ваша наречена справді якась така красуня?!

— Ц-ц-ц!.. От, колись побачите, то самі скажете.

— Ну, яка ж вона?

— Вона така... така... як бджілка! Така, знаєте, золо­тиста, з пушком, з пушком і... з крильцями.

Я зареготав:

— І з крильцями?! Ох, Олексо, покажіть мені, благаю вас, нехай і я хоч раз побачу дівчину з крильцями!

— Сам ви чудасій! — розсердився Олекса. — Бджіл­ка з крильцями, а не дівчина, розумієте? Моя наречена тільки подібна до бджілки.

— Ну, добре, добре! Розкажіть мені більше про неї: хто вона, що робить, якого росту, які має очі?..

Олекса пірнув глибше у фотель, втопив погляд у сте­лю і розтопив обличчя в щасливій усмішці.

— Вона така... Вона... Очі, в неї, як мед...

— Ну, і далі? — почав нетерпеливитися я.

Але Олекса, видно було, десь блукав думками, коло своєї нареченої і не чув мене зовсім.

— Скажіть, Олексо, як вона називається. Може, я її знаю, і ви не потребуватимете зовсім мені її описувати.

Та Олекса, помітивши моє живе зацікавлення, відразу втратив охоту говорити щось більше і затявся знову:

— Не скажу, не скажу, нізащо не скажу!

І дійсно протягом майже двох років мені не вдалося витягнути; від нього ні одного слова,. Тільки й того, що Олекса, признався в плануванні женячки після закінчення інституту.

Я дуже любив ходити з Олексою на ріку, в поле, або слухати його оповідання про бджіл. Він був наділений великим, обсерваційним даром, а, при всьому своєму ди­вацтві, умів чудесно оповідати про пасіку й садок. Як сам казав, мав "легку руку" й успішно щеплював дерева,, неза­лежно від пори року. Знав не тільки історію кожного ово­чевого дерева у власному садку, а й точно, пам'ятав, коли, кому і яке деревце він нащепив та живо цікавився його долею, немов би річ ішла про близьку людину. Особливо ж захоплювався Олекса життям бджіл, читав пильно лі­тературу з цієї галузі, робив свої власні спостереження і міг про них говорити годинами.

Інколи вибиралися ми на такі прогулянки невелич­кою громадкою, складеною з моїх найближчих друзів, але здебільшого ходили тільки втрьох: Олекса, Кость Косарчук і я.