Зараз про це буду говорити! Православна віра, котра ще й досі животіє по глухих селах межи старими людьми, зайшла до нас на Україну з Греції з Царгороду.
— Хіба тільки старі вірують? — запитала одна дівчина, — адже до церкви ходять і молоді хлопці і дівчата!
— Та хіба молодь іде до церкви молитися, — обізвався Андрій, — вона збирається туди, щоби побачитися. Зайди до церкви коли небудь, чи хоч одна дівчина або хлопець молиться? Угли підпирають та переморгуються.
— Ось самі бачите, що віра вже відмирає. Так це тепер під час революції, люде побачили, що їх попи дурять тай не вірять. За козацької доби коли люде були темні, не читали, ані книжок ані ґазет, — тоді було инакше. Попи тоді мали великий вплив на селянство. Але ми підемо далі про унію. По скільки реліґія була перенесена на Україну з Царгороду, то її вищим церковним владикою був патріарх царгородський. Коли на Україну треба було наставляти митрополита, то такий настановлявся тільки патріархом царгородеяким. Такий звичай йшов від Володимира і до цієї пори, про котру зараз говоримо. Коли Україна злучилася з Польщею, тоді заведений звичай падає. А падає він ось чому. В 1493 році Турки нахлинули на Византію і забрали Царгород. З упадком Царгороду впало значіння і патріарха.
— Хіба Турки вбивали христіян? — запитав Андрій. — Вони-ж не забороняли їм вірувати в Христа?
— Віра, а правдивіш жреці кожної віри, попи, завжди туляться до державної влади. Церква без держави жити не може. Вона завжди допомагаючи державі користувалася сама допомогою держави. Коли ж впала Византійська держава, а за нею і влада патріарха, тоді православна церква на Україні залишається без голови. Тому то верховні українські владики запобігають собі ласки у короля і папи римського. Вони намагаються прилучитися до католицизму.
— Якіж були головні причини, що примусили українських владик злучитися з католиками? — запитав Степан.
— Одною з головних причин, що примусило до злукп, це бажання удержати владу над людом, що стояв за православну віру.
— Хіба православні повставали проти своїх владик? — спитав Андрій.
— Ні, повстання зпершу не було, а була лише боротьба межи владиками і брацтвами. Про брацтва я хіба вам не говорив? Коли польська шляхта захопила в свої руки промисловість і торговлю, вона обмежила права міщан. їм було заборонено робити будь які торгові або промислові спілки. Але одна орґанізація була їм дозволена, це — духовні брацтва, що обєднували міщан. З першу ці брацтва не мали великого значіння, а потім вони стали об'єднувати весь елемент, що стояв проти дворянської держави. Коли впав Царгород і єпископи стали призначатися по вказівці шляхти та короля і ці духовники прагнули до злуки з католицькою церквою, тоді межи брацтвами і владиками починаеся ворожнеча.
— З бігом часу ворожнеча побільшується. Особливо ворожнеча поширилась тоді, коли приїзджаючі за грішми царгородські патріархи, грошей від владик не одержують, а в наслідок цього підіймають проти владик брацтва. Патріархи передають анахтемі владик, владики знову тих братчиків, що від їх відколювалися. Ця ворожнеча і привела до унії.
— Але брацтва були в містах, а ти казав що від Наливайка начинають повставати за оборону віри селяне! Коли це так, то чому селяне так стояли за віру? — запитав Омелько.
— Зараз дядьку відповім. Крім того, щоби через державу приборкати брацтва, українські владики йшли на унію з Поляками ще і тому, щоби вдержати собі ті великі багацтва, котрі вони одержували від манастирів та церков.
— А хіба на їхні доходи хто посягав?
— Так! Польське панство, що розвило в собі підчас торговлі попит на гроші стало дивитися на все як на засіб здобутку грошей. Коли воно побачило, що церква дає великі доходи, панство начинає заводити налоги на церкви та манастирі.
— Для цього пан здає церкву чи манастир в аренду. Він постановляє свого контрольора над ними і через нього бере гроші, що тоді зносили по копійці на свічечку та кидали понови, щоб гріхи замолив.
— Ось ти казав, що церкви пани здавали в аренду, — промовив дядько Омелько, — а чи правда то, що Жиди тоді брали церкву і не дозволяли там без плати ні хрестити, ні вінчати?
— Так, арендарі брали гроші, але крім арендарів Жидів були арендарами і дрібні шляхтичі. Але оскільки безпосереднім членом, що забирав попівські доходи, був арендар, тому то люде не бачили, що за спиною арендара стояв пан, а підчас кожного повстання били і мордували головним чином арендарів. Звідціль і повстала та велика ненависть до Жидів, котру попи підтримували в людях до останнього часу.
— А як же попи дивилися на це арендаторство, — запитав Андрій — це-ж вибивало з рук попів кусок хліба?
— А як ви думаєте попи дивляться на тих, хто вменшає їхній дохід? — поставив питання Микола.
— Так як і тоді, — підхопив дядько Омелько, — в нас коли Радянська влада відділила церкву від держави, так покійний піп Андрій з туги вмер!
— А в Микольській, підхопив Степан, коли прийшли денікінці то піп надів рушницю та пішов за пристава у карательний отряд.
— А як виступали білі, скілько було попів? Самі в рясах, на грудях хрест, а за плечима рушниця! — додав Андрій.
— Отак само відгукнулися попи і тоді. Тілько тепер попи держалися одного фронту, а тоді вони розкололися. Верховні пастирі пішли до польської держави та цілували черевики у папи римського. "Менша братія", — як тепер кажуть "пішла в опозицію". Зпершу вони боролися поміж собою на словах. Потім коли верховні владики маючи за своєю спиною державну владу з військом почали творити насильства, скидаючи менших з тепленьких посад, тоді ці менші братчики вкупі з мійськими брацтвами запобігають ласки у Запорожців. Багато з них втікало на Запоріжжя. А підчас повстання Наливайка брат його, піп Демян, мріяв зробитись владикою України.
— А ти й не доказав нам про Лободу та Наливайка, — пригадав Степан, — як же закінчилося їх повстання?
— Повстання їхнє не вдалося і закінчилося побідою Поляків. Наливайко прийшовши на волости, почав конфіскувати та грабувати з козаками майна польських маґнатів та уніятів та з другим ватажком повстання, Лободою, посварився. Тимчасом шляхта під командою Жулковського збирає сили і наносить їм пораження.
— А чому ж козаки не злучилися докупи та не розбили Поляків? — спитав Андрій.
— Вони не тілько не злучилися, але навпаки, Наливайко побачивши, що йому не встояти проти Поляків, просить у шляхти мира. Він згоджується з унією, і з панщиною, а просить, щоб його пани помилували та наставили гетьманом над Україною.
— От продажня шкура! — зі злістю промовив дядько Омелько, — а Лобода як? Чи й той впав ниць перед панами?
— А так, дядьку, Лобода, зачувши про це, і собі пише листа до шляхти й називає Наливайка негарним, свавільним чоловіком, і сам проситься під польську державу, обіцюючи завести панщину.
— Тьфу! — плюнув зі зла дядько Омелько, — з такими козаками!
— От бач, промовив Степан, — тепер і плюєте, а раніш було збираєте хлопців та як почнете хвалитися: "Он як, колись було на Україні! І вільні люде, і шовкові жупани!" Ось ваші гетьмани які!
— А чомуж козаки, побачивши, що їх одурено, не покинули Лободу та Наливайка і не скинули їх? Вониж могли і настановити собі инших проводарів, — спитав Андрій.
— Повстанці селяне не знали, що жадали Наливайко та Лобода зі старшиною, та думали, що боряться дійсно за свої інтереси та за віру православну.
— Воно й тоді нашого брата обдурювали! — вставив своє слово охочий до балачки дядько Омелько, — ми думали, що тілько нас дурили!
— Щож, а чи удалося хоч одному гетьманувати? — спитав Степан.
— Ні! Польські пани діставши в руки Наливайка і Лободу, страшенно їх покарали.
— "Катюзі по заслузі!" — забурмотів знову дядько Омелько.
— Щож козаки більше не повстали? — почулось питання.
— Де там не повстали? Я вже казав, що з кожним приходом польських військ на Україну все більше втікачів втікало на Запоріжжа, що раз більше наставала панщина. Ватажками всіх повстань є козацькі старшини, котрі злучившися з православним духовенством, згодом намагаються утворити своє українське королівство з гетьманом на чолі, щоб панувати, як польські пани.
— Та заки це сталося, Польща намагається обмежити реєстр козаків. Старшинаж добивається побільшення. І це побільшення поволі робиться. Особливо під час повстань. Та всіх козаків годі було записати. Так приміром 1625 р. записано було всіх шість тисяч.
— І щож козаки погодилися з цим? — запитав Степан, — адже козаків було більше, аніж шість тисяч!
— Старшини записували у реєстр тільки того, хто їм був до вподоби: звичайно це були міщане та дрібна шляхта, як і самі старшини. Рештаж козаків сунула на Запоріжжя, де занималася своїм промислом. Тоді Польща, щоби припинити дальший наплив козаків на Січ, ставить на Дніпрі кріпость Кодак. Тут поставлена була частина польських військ, котрі повинні ловити втікачів. Також по всій Україні стояли польські залоги. Та не довго було спокійно на Україні. Козаки в 1630 р. повстали під проводом Івана Чорного і рушили знов із Запоріжжа на волости. Після поодиноких сутичок козаки нежданно напали на польський обоз і по великій бійці заволоділи ним. Розбивши таким чином Конецьпольського (командуючого польською армією) вони поспішили зробити договір, по котрому знов верхи козацтва, старшини, приписалися до реєстру.
— А в той час були реєстрові козаки у Поляків? — спитав Андрій.
— Були і вкупі з панами вони подавлювали повстання. Отут то ви бачите, що була за оборона віри та інтересів трудячого люду. В той час коли селянство конало в кріпацтві, і знівечене неволею повставало, кучка старшин, що була на чолі тих повстань, робила зраду.
— Ось ти говориш про повстання козаків, а скажи що то було за повстання Павлюка? Я десь читав про нього та забув, — запитав Петро.
— Козацьких повстань всіх було багато, а я говорю лише про головні. Коли вже вам хочеться знати про Павлюка, то розкажу і про нього дещо. Але було ще одно повстання перед повстанням Павлюка. Це повстання Сулими. Козацька старшина в боротьбі за владу була до того підла, що стояло польським панам сипнути межи них грішми, як вони враз видали Полякам Судиму на смерть.