Подорож у радянську Болгарію

Прикрий, пронизли­вий крик Гуачаре б'є об камінні бані і повторю­ється луною з глибин печери. Індійці показали нам гнізда тих птахів, попристроювавши смоло­скипи на довгих дрючках. Гнізда були на п'ят­десят, чи на шістдесят футів над нашою головою в конічних ямках — ввесь дах гроту поколотий ними як решето. Ріс галас у мірі того, як ми наблизилися й лякали птахів світом наших смоло­скипів. Коли галас цей на мить ущухав, ми чули здаля квиління й крик птахів з інших колін пе­чери. Здавалося, ніби зграї перегукувалися між себе.

Індійці заходять у Кева дель Гуачаро раз на рік, коло середини літа, озброєні довгими дрючками, якими вони ламають гнізда. Проти цього часу забивають скілька тисяч птахів, і старі, ніби бо­ронячи свій виплід, з страшним галасом гасають над головами індійців. Пташат, що падають долі, тут же патрають і вони повні жиру, межи ногами птиці є цілі подушки товщі аж до шлунку. Отака скількість жиру в зерноїдних тварин, що живуть у темряві і не рухаються, нагадує нам те, що ми бачимо в процесі відгодовування гусей та волів. Відомо добре, як сприяє цьому процесові темрява і спокій. Нічні птахи Европи худі, бо годуються не плодами, як Гуачаро, лише скудною здобиччю з полювання. В період, що в Каріпе зветься "уро­жай олії", індійці будують з пальмового листя халупи коло входу й навіть у самій передпечері — і рештки тих халуп ми самі бачили. Там на хмизові вони розтоплюють у глиняних горщиках жир оце вбитих молодих птахів. Цей жир відомий під назвою масла, чи олії Гуачаро. Він напіврідкий, без запаху й такий чистий, що його можна збе­рігати через цілий рік і він не згіркне. У монастирі в Каріпе..."[17]

XXV

— Про монастир іншим разом, попе Чарлзе Кінґзлі. В Англії. А поки що признайтеся, пречесний отче, що з усієї болгарської етнографії вам найбільше сподобалась кавірма. Інакше ви не були б згадали за цих дуже жирних птахів.

Після цих моїх слів ми пішли в степ і вбили скілька зайців.

XXVI

Коли ми вертали додому, болгарин Сава швидко звів рушницю й навів на свиню. Трапилось так, що поблизу проходив український селянин з су­сіднього села і він розповів таку історію.

— Як у нас крали свині. Тієї зими стали в нас пропадати свині. В одному дворі вкрало свиню і так, що ніхто й не зчувся — і не пискнуло — а свиня була дуже голосиста, як соловей, свиня. Тоді в другому дворі такий самий прорив: теж свиню вкрало і теж тихо, що й не кувікнуло. По тому таким самим порядком у третьому дворі пропала свинка, і так нечиста сила поприбирала мало не по всій слободі свині. Тоді, значиться дивляться люди, що так далі немовбито не го­диться, і порозстановлялися вночі по кутках сто­рожувати, словно, і пароля в їх була така, що свисни й біжи за ним наздоганяти, а на другім куткові, щоб переймали. Отак щоб хто побачить, то щоб, словно, свиснув, а ті щоб собі прислу­халися й бігли навперейми. Воно ж, те що крало, придумало таку організацію: шворка, тобто шпа­гат, а на шпагатові гачок, той що сомів ловити. На гачку тім хліба шматочок. Це, значить, свиня ковтне із гачком хліб і веди її куди хоч на шворці.

От один стоїть і слухає. Не чути нічого — коли йде. Іде, а за ним свиня як собачка — воно смикне, а свиня ще й підбіжить і не кувікне, а тільки хрокає помалу, як дуже швидко треба йти. Цей значить, наш чоловік наставив на нього — стій, — каже і свиснув. Воно шворку закинуло і стало. Свиня, словно, теж і собі стала, бо думає, що це тільки так, щоб перепочити.

Ну той свиснув, підбігли люди, бачать таке діло, що воно піймалося, то треба щось робити. Робити так робити, взяли, значиться, по двоє за руки й по двоє за ноги — підіймуть та й об землю, підіймуть та й об землю, а в того кров тільки порскає з рота.

Так у його разів із десять з рота порснуло, тоді відпустили. Ну, звичайно, довго не жив, за чотири дні вмер.

А то ще був другий хлопець, так собі неза­видний, отак буде на зріст, не більше, ну а пле­чі — во. Так цей тільки до свині підійде, зараз її кулаком по лобі, візьме на плечі собі за шию й несе, а свиня пудів вісім. Він іде, а з свині крапле, та на сніг, та на сніг. Так і прийшли до нього в хату й свиню знайшли. Забрали його.

Бачать таке діло, що піймався він, то треба щось робити. Робити то робити, взяли, значить, по двоє за руки, по двоє за ноги — підіймуть та й об землю, підіймуть та й об землю — тільки кров з рота порскає. Разів із десяток з рота порснуло, тоді відпустили — так цей днів шість жив, а тоді аж помер, словно, дуже здоровий був парубок, дарма що на зріст незавидний.

А в парубка цього ще був брат, но той, нема слова, куди був слабший. От як той парубок помер, то цей брат його пристроїв такого апа­рата. Простенький сказати і апарат той був, такий собі з клоччя ґнотик, но вимочений у гасові і сірників коробочка. Ґнотика він того, ясне діло, підпалив сірником і вкинув тихенько в скирту тому, хто його брата, значить, брав за ноги. Уки­нув і пішов помалу до дому. Скирта, як пола­тається, згоріла до колосочка і парубка того викрито.

XXVII

— Бачать таке діло, що піймався, то треба щось робити. Робити треба, отже взяли його по двоє за руки, по двоє за ноги — підіймуть — і об землю, підіймуть — і об землю, тільки кров з рота порскає. Разів із десяток з рота порснуло, тоді відпустили, а парубок був плохенький, додому не дійшов і помер.

Сказавши це, селянин із сусіднього україн­ського села повернув, і пішов у своїх справах і ми теж повернулися й пішли до хати болгарина Сави.

— Що це таке? — спитали ми в болгарина Сави, показуючи на стовп із столиком, коло якого столу лише гігант міг би пити чай і їсти кавърма. Як пам'ятає уважливий читач, цей монумент ціка­вив нас уже скілька разів. Це могла бути полиця годувати і небесних птахів (так висловився пре­мудрий отець Чарлз Кінґзлі, указуючи на табуни голубів, що ввесь час апетитно налітали на вистріл).

Це міг бути іконостас для провітрювання за­скнілих богів, літній мисник на посуд, щоб обі­дати на свіжім повітрі, нарешті, столик, щоб їсти кавърма а ля фуршет навстоячки, спеціяльно зроблений за старих часів для чинів гвардійського корпусу, що, скажемо, могли квартирувати в да­ному селі (армієць не дотягся б до столу і навстоячки).

Та всі ці філософічні й дотепні наші здогади нанівець звів болгарин Сава. Він пояснив, що це підставка для квітів. Улітку болгарка виносить фікуси, олеандри, аспарагуси й герані на голий, продимлений, кізяковий двір і вони пляжаться під степовим сонцем.

Окроме квітів у домі болгарина є стара ґар­дероба, люстро й дзиґарі фірми Ле Руа а Парі. Справа в тому, що болгарина-середняка, ба навіть незаможника в нас на Харківщині мали б за кур­куля. Бідняк у нас це Григорій на Лисівському хуторі, що хазяйнує на трьох гектарах чистого піску, не має городу, бо повідь зносить його грядки щовесни в озеро, і їсть із сім'єю хліб з чорної суміші жита, ячменю й гречки.

Болгарин же має дзиґарі. Правда в Сави це не Ле Руа а Парі, а просто ходики треста точної механіки. Зараз пів до третьої, а на Савиному го­динникові за двадцять хвилин шоста.

Але тому не винний держтрест точної механіки. У Коларівці, де все незаможне і мало не все інди­відуальне господарство об'єднане в колективні артілі, годинники становлять головні кадри "одноособового" населення. Всі ці розмаїті дзиґарі ідуть кожен на свій смак, при чому диференція між їхнім часом доходить п'яти-шести годин. На стацію їздять так як по всій славній Україні — за півдоби до потяга, щоб був час посидіти й по­балакати й поспати на вокзалі.

— Саво, — сказали ми. — Ваш годинник утік упе­ред на дві години й п'ятдесят хвилин.

— Хубав! (добре), — сказав Сава. — Як ставити?

— Став пів до третьої.

XXVIII

Сава, повагавшися трохи, зліз закаляними чобітьми на чисту ковдру і пересунув стрілки. Стало чотири.

"Мало, — сказали ми. — Зараз пів до третьої а не чотири".

"Хубав бъди, — сказав Сава. — Нехай так буде. Чотири для мене саме добре". І він ізліз з ліжка.

Ми переступили загорожу з каменю й кізяку, що відокремлює грязюку кожного селянина від загально сільської грязюки. І знову ця загорожа постановила перед нами питання.

Коли дбайливий болгарин, витягаючи з-під плуга каміння, потім ретельно везе це каміння додому й поволі складає за десятки років загорожу нав­коло свого ареалу грязюки, доповнюючи цю за­горожу кізяком і соломою (якими можна під весну гріти пештата, чи собата — цебто піч), то як робить, і чи робить взагалі загорожу колективний хазяїн навколо своїх дворів? Чи є в його залізка обтирати ноги? Чи є в його покладений для того ж кураєць? Чи є в його підставка для квітів і чи стоять на ній квіти?

Економіст, може, скаже, що це не важно. Але це важно. Пізніше ми побачимо, яка ця справа в колгоспі "Комунар". Для того ж, щоб це по­бачити, нам треба поїхати до Радоловки[18]. Але за­раз усі радоловці на районовому з'їзді КНС. Отже туди ми й підемо, подякувавши Саві за чай.

"Ила да пиим чай" — знову сказав болгарин Сава. І І от дві племінниці його принесли чай. Отець Чарлз Кінґзлі, що взагалі придивляється до дівчат, піз­ніше розповів мені своє вражіння від однієї з Савиних племінниць, бо сам я, бувши людиною бо­язкою і скромною, не вправився її навіть як слід роздивитись.

"Племінниця цього болгарина, — сказав отець Чарлз Кінґзлі чистою англійською мовою, — є дів­чина середня на зріст, чорнява, смаглява, з пра­вильним профілем, що нагадує турчанок із цу­керкових коробок колишньої фірми Жорж Борман, від яких коробок і досі ще не відмовився Кондтрест. Дві довгі чорні коси спускаються по її стрункій спині (ай, ай, ай, пречесний отче Чарлзе Кінґзлі!) і коси ті перев'язані кожна якимось уривком ганчірки, хоча вона заслужилася на шов­кову стрічку. На смаглявих її руках, ніби вито­чених з... втім не вдаватимуся в метафори — є по браслету з срібла. Браслет той плаский, з уширенням посередині, сантиметрів у чотири. Звуться вони гримни, що нагадує мені слово гривна. На шиї їй намисто з срібних монет — алтъни, а раніше ці алтъни були золоті й завбільшки з карбова­нець.