— Добридень, рослини добрі! Ось і я.
Але ніхто на неї не звертав уваги, а одна дівчинка сказала:
— Пфі, це якась Куряча Сліпота. Ліпше її не чіпати, а то ще вслі— пну. А от на Дику Жовту Жоржину, що на високих стеблах здіймала аж понад штахетами великі купчасті калачики-квіти, задивлялися всі. Бо й справді вона була гарною, хоч і пелюстки не були такі золотосяйні, як у нашої малої квітки.
Якось Мала Золотоквітка почула, як вгорі над нею зашелестіла— затріпотіла Дика Жовта Жоржина. Вона то пригинала високі стебла, то знову випростовувала їх.
— Що ти робиш, Дика Жовта Жоржино? — запитала Мала Золотоквітка.
— А це Вітрик прибув до мене в гості, — відповіла Жоржина.
— А хто це такий? Я ж бо нікого біля себе не бачу, — сказала Мала Золотоквітка.
— Я теж його не бачу, — відповіла Жоржина, — бо він у шапці— невидимці. Але я відчуваю, як він торкає-обвіває стебла, листя і квіти, як він гойдає мене.
— А тобі не боляче від того? — поцікавилася Мала Золотоквітка.
— А ніскілечки. Це навіть приємно, бо Вітриковий повій свіжий і прохолодний, а зараз ой яка спека! До того ж Вітрик весь час наспівує:
Щік не маю — надимаю,
дмуся, дмуся — піднімуся.
Рук не маю — обіймаю,
Крил не маю, а літаю,
білу хмарку підганяю.
— Поспитай у Вітрика, чи не схотів би він обвіяти і мене? — попросила Мала Золотоквітка.
— Гаразд, — згодилася Жоржина і, пошептавшись з Вітриком, переказала. — Він мовить, що ти занадто низько живеш, і тому ти зовсім непримітна квітка. А він не має часу опускатися так низько. Вітрик весь час дметься вгору, бо мусить здійматися аж до неба — он до тієї застиглої хмаринки. Вона без Вітрика і кроку не зробить.
— Дуже жаль, — відповіла Мала Золотоквітка. — Я думаю, що Вітрикові нічого б не сталося, коли б він один раз опустився нижче, до землі.
Але Вітрик шугнув у небо і разом із білою пухнастою хмаркою полинув кудись за місто.
Від того дня в Малої Золотоквітки з'явилася мрія. Квітка мріяла, аби Вітрик побавився з нею, попестив, освіжив стебло, листя і квітку у спеку. Та Вітрик не звертав уваги на квітку, що жила низько у траві. А до Дикої Жовтої Жоржини навідувався частенько. Він говорив їй:
— Ця квітка у траві мене зовсім не цікавить. Ти гарно причесана, а вона — ні. І, здається, зовсім без запаху. Задля чого мені опускатися так низько? Нижче трави? В жодному разі!
Сумно було Малій Золотоквітці чути таке.
— Яка я непримітна рослина, — зітхала вона. — І гарного запаху не маю. Нікому в світі не потрібна. Правда, кілька разів випало мені щастя — побував у мене Сліпий Дощик. Але він не дуже роздивлявся, куди випадає, бо осліп від сонця. Тож гостював у всіх рослин підряд. Він був мокрий, але свіжий і прохолодний. Але чи такий самий, як Вітрик, я так і не дізнаюся. Яка ж бо я нещаслива... Одного разу сталося диво: Мала Золотоквітка відчинила зелені пелюстки свого кошичка — і замість золотого кошичка всі побачили білу пухнасту кульку.
— Постривай, дівчинко, — раптом обізвався Вітрик, що гойдав Дику Жовту Жоржину. — Ця біла пухнаста кулька, що ти називаєш Кульбабою, мені дуже сподобалася. Вона нагадує мені білу ніжну хмаринку. Я хочу завітати до неї в траву.
І Вітрик уперше опустився до землі, нижче трави, аж навкруги все зашелестіло і хитнулося додолу.
— Гей, бережися, Кульбабко, — крикнула дівчинка, але було пізно. Вітрик надто рвучко гойднув — і вся ЇЇ чудова пухнаста зачіска звіялася з голови. Лише навкруги линуло багато-багато волосинок-парашутиків.
— От і маєш! — сказав зажурено Вітрик. — Приходь на другий раз до такої делікатної особи в гості!.. Але ти, Кульбабко, виглядала такою гарною, що я не міг не опуститися навіть так низько. Перепрошую, дорога Кульбабко! І помчав, виспівуючи:
— Щік не маю — надимаю, дмуся, дмуся — піднімуся, рук не маю — обіймаю, кого знаю і не знаю. Крил не маю, а літаю, білу хмарку підганяю, а з Кульбабки пух здуваю.
Шкода Кульбабці своєї пухнастої зачіски, соромно, що світить лисою голівкою. Але мрія квітки збулася. І колишня Мала Золотоквітка, а тепер облетіла Кульбабка, була щасливою — Вітрик її обняв!
* * *
Чудернацький віршик
Був собі Пуханчик-Пух.
Був собі й Дмуханчик-Дмух.
Тільки пухом пух Пуханчик,
то і дмухом дув Дмуханчик.
Ой на поле-тить,
ой, на луг полетить від дмуху пух!
Як Пуханчику без пуху?
Та шукай у полі Дмуха!..
* * *
Про те, як дівчинка намалювала портрет Рожевої Півонії червоним фломастером
У гаю, на лузі, в полі —
скільки там квіток!
Ми нарвали їх доволі,
потім посідали в колі,
щоб сплести вінок.
Хоч іде робота жваво,
та часу у нас чимало:
можна казку пригадати
про Півонію пихату.
Дівчинці подарували гарні кольорові фломастери, і вона сиділа біля вікна і малювала.
Був сонячний день.
Дівчинка закінчила малювати і сказала:
— Який гарний малюнок! Півонія мені дуже вдалася — піду почеплю малюнок біля свого ліжечка.
І вона навіть не зауважила, як Півонія глянула на той малюнок і запишалася з гордощів: "О, яка я розкішна червона квітка! Пелюстки у мене, наче з коштовного каміння рубіну, а моє густе листя, наче із смарагду. І небо над моєю квітучою головою найголубіше — ніби із сапфіру. І це все я побачила на малюнку дівчинки. Проте я давно здогадувалася, що я найгарніша рослина. Тільки мені личить бути королевою квітів — Півонією Пишною Першою".
До квітника плигнула маленька зелена Жабка.
— Маленька зелена Жабко, — сказала Півонія, — подивися вгору. Чи ти бачиш, яка червона квітка у мене? А яке густе зелене лиртя?
— Я також зелена, — відповіла Жабка, але Півонія пропустила Жабчині слова повз вуха і хвалилася далі:
— Наша дівчинка намалювала мій портрет. Це дуже гарний портрет, але я ще гарніша квітка. Портрет висить у найбільшому покої, і всі дивом дивуються: "Що за чудова Півонія! Вона повинна бути королевою квітів".
— Я також була царівною, — похвалилася маленька зелена Жабка. — Царівною Жабкою. Але це у казці.
— А я буду справжньою королевою, — сказала Півонія. — Стрибай собі на здоров'я, маленька зелена Жабко, розповідай усім, кого зустрінеш, про мене і мій чудовий портрет.
— Обов'язково, — пообіцяла Жабка і поплигала далі.
А тим часом на штахетину сів Горобець-Цвіркунець і привітався:
Цвірінь-цвірінь,
сонце і тінь,
чудовий день
від моїх пісень!
— Горобче, — сказала набундючена Півонія. — День справді чудовий. І все тому, що моя червона квітка і густе зелене листя ще чудовіші. Один художник попросив дозволу намалювати мій портрет, бо кращої квітки, ніж я, він ще не зустрічав. І, напевно, не зустріне. Я дозволила змалювати себе, бо він не простий маляр, а дуже вчений. Портрет вдався на славу. Тепер він виставлений у міському музеї. І всі мешканці нашого міста зачаровані мною: "Що за прекрасна квітка! — вигукують вони. — Краща стократ від Троянди. Тільки Півонії пасує бути королевою квітів".
— Прецінь-цвірінь, — погодився Горобець. — Тільки оповідав мені один мій знайомий, Соловейко, що королева — Рожа-Троянда Пурпурова, і що він кожної ночі виспівує для неї свої найкращі пісні.
— Як прикро, — скрушно сказала Півонія. — Він міг би і для мене співати, коли б побачив і мене, і мій знаменитий портрет.
— Не журися, Півоніє! — сказав Горобець. — Якщо тебе виберуть королевою квітів, то я перший заспіваю для тебе. Зрештою, навіть зараз я можу розпочати свій спів:
Цвірінь-цвірінь,
сонце і тінь...
— Дякую тобі, Горобче, — відповіла Півонія. — Ти славний хлопець. Але ж не гнівайся, коли скажу, що дорівнятися у співі з Соловейком ти не можеш. Він заслужений королівський артист.
— А я збираюся, — сказав Горобець, — повчитися співу в музичній школі Шпака-Шпаківського, він уміє співати усіма пташиними голосами.
— Оце похвально, — сказала Півонія — Та заки ти станеш знаменитим співаком, розповідай усім, що я найкрасивіша квітка і що я повинна стати королевою.
Через годину всі горобці в місті розцвірінькапи новину про Півонію і про її незвичайної краси портрет.
І під вечір нагодився до Півонії сам заслужений королівський артист Соловейко-Солов'яненко.
— Шановна Півоніє, — проказав він, — горобці рознесли по всьому місті, що ти збираєшся стати королевою квітів. Чи то правда?
— Чистісінька правда, — зарозуміло відповіла Півонія. — Хіба ти не бачиш, яка в мене яскраво-червона квітка! А яке пишне зелене листя! А хіба ти не чув, що найзнаменитіший маляр у світі спеціально прибув сюди тільки для того, щоб я дала дозвіл змалювати мій портрет. І цей портрет — найкращий із портретів. Він висить у золотій рамі у найбільшій залі найбільшого столичного музею. А музей оберігають сто охоронців — і в кожного значок на грудях: квітка Півонії із щирого золота. З усіх країн поспішають до музею, аби глянути на мій портрет. Найбільші знавці живопису і наймудріші знавці квітів твердять в один голос, що тільки я заслуговую бути королевою квітів — Півонією Пишною І.
— Можливо, все так, як оповідаєш, — сказав Соловейко. — Але як буде з Трояндою; коли незабаром вона розцвіте?
— А буде собі звичайною квіткою, — відповіла Півонія. — Я дозволятиму їй відвідувати мене у королівському палаці і мою королівську галерею портретів. А ти будеш співати для мене, і я подарую тобі новий титул — двічі презаслужений артист її милості Півонії Пишної І.
— Дякую за милість, — сказав Соловейко, — будь собі королевою, скільки завгодно: і першою, і останньою. Але я співатиму тільки для Троянди, бо кохаю її. І кохаю не за те, що вона королева, а за те, що вона прекрасна квітка. І кохатиму її навіть тоді, коли стане простою квіткою. І я відмовляюся від свого титулу заслуженого артиста і буду простим Соловейком. І моя пісня від того гіршою не стане. До того ж, той новий титул, який ти мені обіцяєш надати, дуже довгий, і, поки його мовиш, можна проспівати цілу пісеньку.
— Як жаль, що ти так пропадаєш за Трояндою, — сказала Півонія.