Радянська людина повинна бути сильною, з міцними м′язами, безстатевим лицем і поглядом вольового транссексуала. Міцні м′язи потрібні для перевиконання планів партії, отже – планів народу.
Але чому ленінська кімната – як пружина – то стискається, то розтягується? Невже ця некрозна територія дивом перетворилася на живий організм, що може не лише рухатися, а й відчувати біль? Якщо це так, навіть у якомусь ще далекому до законів реального часу метафізичному вимірі, то це передвісник тектонічних зсувів у інфарктному серці імперії зла, як її називає Рейган.
Третім дивацтвом видавалося те, що брови на портреті рухалися. Марко підійшов ближче – брови кишіли якимось підозрілими мікроорганізмами. Вони налазили одна на одну, п′явки намагалися поглинути бактерій, а ті потім труїли п′явок. Їм не допомагало навіть спільне об′єднання в надбрівних дугах колись напівбога у френчі, а зараз – безживного портрету від якогось вождемаза. Живності, яка пожирала брови, було так багато, що ставало незрозуміло, чи це портрет вождя, чи двохсотий з′їзд бактерій і п′явок на кічевому полотні.
Академіка Миколу Вавилова начальники таборів і їхні заступники (часто без вищої освіти, але з робітничо-селянським походженням) називали "професорською свинею". З нього глумилися, мовляв, це не професор, а лайно….
Може, він розмножив цих п′явок і бактерій, помстившись із того світу мертвому генералісимусу?
Але чи відомстять мертві мертвим? Які закони і скільки їх у безконечному Гадесовому просторі?
Передчуття тривоги за сина, не прохаючи дозволу, наповнювало Гнатове серце.
10
Маркові здавалося, що попона КГБ розкинулася над цілим світом. Йому зараз не більше двадцяти з хвостиком, пора радіти життю – а все навколо оповите безпросвітком. Ні, він знає – у загальних обрисах, як абстракції! – про минулі розстріли й відбивання чоловічих геніталій на допитах, знає про зречення рідних і сфальшовані материнські листи, що закликають підписати, покаятися, привселюдно засудити свої переконання.
Раніше навіть письменник Хвильовий відрікався від хвильовізму, щоб потім застрелитися. Не витримували навіть україно-радянські наркоми, як-от Скрипник, то що вже хотіти від ніжних літератських душ?.. І ті ніжні душі закладали одне одного, купуючи життя й матеріальні блага. Правда, дехто з ніжними душами, вже будучи немолодим, кожноденно ходив на могили своїх друзів, вимолюючи прощення у трупів.
Батько каже, що зараз легше. Батько вважає, що вже можна потихеньку готуватися до боротьби.
Батько каже, що треба лише бути дуже обережним, хитрим, добре знати теорію марксизму-ленінізму й провідну мову, бо інших фактично вже не залишилося. Батько Гнат, навіть керований відчаєм, вважає, що Україну можна будувати без мови, а вона потім відродиться, як Фенікс.
Головне: жити не тілом, а духом, – каже батько і якось старіє на очах. А потім знову дивно підмолоджується, обливається зранку холодною водою, навіть бігає, годинами сидить у незручних позах. Виховуй терплячість і уважність, сину, ти надто запальний і неврівноважений, – повторює батько свою спокійну тиху мантру.
Як же її виховувати, тату, коли все спрямоване проти спокою?
Як вивчати теорію біснуватих, коли вони звели в могили мільйони? Як можна імітувати захоплення тим, що ненавидиш, батьку?
Як бути врівноваженим, тату, коли всюди панує брехня? Маркові ровесники не задумуються над її змістом. Їх життя минає в кам′яному мішку, зітканому Марксом і марксенятами. І так буде ще багато століть.
Як можна серйозно займатися йогою чи карате, коли в державі культ політзанять, аматорських хоріві повсюдне офіційне шельмування західних цінностей, мовляв, у савєцкіх собственная гордасть?..
Хтось видасть мене, донесе, куди слід – і тобі, тату, одразу впаяють на всю іванівську новий "срок"!..
Як можна будувати культуру народу, коли зникає його мова? Коли з тієї мови насміхаються, вважаючи історичним пережитком або відсталим селянським мотлохом? Ти – великий мрійник, тату…
Марко багато чого хотів би спитати в батька, але відмовчувався. Запитувати – соромно, мовчати – важко.
Марко вже вчиться на історичному факультеті. Інакше й бути не могло. Технічний вуз був йому нецікавий, заклади мистецького спрямування видавалися підозріливими: хіба в цій країні митець може бути вільним?
Доторкатися до мистецтва в цьому кам′яному мішку – як доторкатися до делікатесів у концтаборі (садисти іноді й таке робили: голодному в′язню давали маленький шматочок домашньої котлети, чверть картоплини – і все… Це було ще гірше, аніж не їсти взагалі) – хіба тут може народитися щось справжнє?
О, тут безлік учителів малювання й літератури в школах і вузах! Але це переважно не хранителі, а блазні великого мистецтва!.. Це нездарні маленькі тіні однієї мільйонної великої тіні. Це ідеологічні супутники комуністів, які сприяють некрозу учнівських мізків. У цьому бруді, що вивчається на уроках літератури, навіть діамант стає обкаляним. Він забруднюється – і треба дуже уважного ока, щоб відрізнити коштовний камінь від сурогатів…
Так що історичний – це найліпший варіант. Звісно, найгірше – це марксистські талмуди, суцільна ідеологічна брехня, маса дрібних і більших стукачів. Серед технарів чи митців їх не так багато. Це правда. Вчитися на історичному небезпечно.
Історія України перебріхується й викривлюється до рівня глумливої пародії. Варварсько-методичні панегірики компартії виглядають непристойно. Історія оцінюється крізь призму класової боротьби.
Але ж неможливо перебрехати історію стародавнього світу! Неможливо відмінити ні золоту епоху правління Перікла, ні трагізм Пунічних воєн, ні історію фінікійських жертвопринесень!
…кажуть, що древні фінікійці практикували жертвопринесення немовлят… під час облоги Картагену вони зважилися на ритуальну гекатомбу… особливо цінними були жертви дітей зі знатних родів... жертви первородних… фінікійці-чоловіки в багряницях, які почали носити першими… біла кістка й голуба кров… жінки з кульчиками й коралями… особливою прикрасою був місячний серп – символ богині любові й смерті Астарти…
… У місці, названому тофет, вони – по одному! – укладали дітей на руки ідола, що мав лик тільця… і палили вогонь... дитячі тіла скидали вниз спеціальними гаками… зойки заглушувалися ритуальними танцями й піснеспівами, зверненими до богів, яких слід було задобрити… жертви приносили божеству, ім′я якому – Молох…
…близько 500 немовлят згоріли під час тієї гекатомби…
Але у 30-50-их роках чекісти перевершили фінікійців. У столипінках немовлят убивали, щоб вони не плакали, а тих, які вижили, розлучали з матерями. У концтаборах були дитячі бараки, де конали відлучені від материнських грудей і тепла немовлята, так ніколи й не побачивши тієї, що привела на світ, зачем меня мать родила. Зечок-матерів буквально відтягували від своїх дітей, нерідко розстрілюючи автоматною чергою. Або вони самі забували про них, бо цар Голод подбав про це, швидко перероджуючи матерів на скелетоподібних істот із мішечками замість грудей, із божевільною посмішкою, зверненою до Молоха в радянській подобизні, а не до своєї дитинки.
Дивом уцілілі діти поповнювали легіони малих уркаганів, із яких потім виростав новий фундамент для кримінального світу… Вони були безжалісними, ці восьми— чи дванадцятирічні істотки. Вони знущалися над старими, що не були кримінальними, відбирали в них хліб, влаштовували дикі дитячі побоїська. Вони поклонялися лише злодійській табірній ієрархії.
Їх можна було назвати тваринками в людській подобизні, живими жертвами Молоха.
А він знову прийшов у сибіри й мордовії, переодягнувшись із фінікійської багряниці в дебелу радянську шинель. Відкинувши місячний серп, Молох нап′ялив на шапку-вушанку п′ятикутну червону зірку. Але серп таки залишив – на радянському гербі. І ще додав молот.
Моло-х і моло-т…
11
Їх ставало щоразу більше. Їх було безліч.
Вони йшли і йшли, заполонюючи світ своїми рахітичними тілами.
Вони повзли пустелями й прірвами, джунглями й преріями, але страшніше, як у своїй передсмертельній батьківщині, в україні радянській, не було ніде.
Вони пленталися тихими вулицями планети й сумовитими полями світу – найпечальніше місце було там, звідки попідводилися із землі їх непогребені трупи й трупики.
Вони діловито заглядали до зернових амбарів, поспішно дихали теплим глевким повітрям пекарень, рилися у вічних смітниках вічних міст… Усюди була можливість затамувати підставову людську потребу в їжі, окрім їхньої батьківщини-канібалки.
Вони просилися на нічліг до суворих скандинавів, імпульсивних італійців чи розважливих германців – прикметники могли тасуватися, як колода карт. Їх приймали – байдуже, неохоче, зневажливо – але приймали.Їх не прийняла лише батьківщина, а потім перед ними не розверзлися й глибини власної землі.
Вони заходили в нічні клуби й ресторанивеликих міст Західної Європи, щоб – хоч на мить! – перекривилися жахом чиїсь самовдоволенілиця.
Вони намагалися обживати заокеанські ліси й прерії, але ті потребували живих, а не безтілесних і безшелесних. Могильні кості не посіють зерно, скелети не викорчують чагарники, замордовані тіні не поцілують стомлених роботою.
Вони намагалися заселяти міста-привиди й села-пустки. Деколи родичі, які живилися м′ясом своєї дитини, підповзали під церковні врата, не тямлячись і не тямлячи. Іноді замордовані священики приходили до порожніх церков, щоб відправити літургію за убієнними.
Діти падали вниз, опухлими животиками до землі, аскетичними ручками й скелетними тільцями – у гіпнотичні трави вітчизни, яка не зуміла їх ні прихистити, ні захистити. Вона зрадила, влаштувавши новий тофет без спалювання й обкурювання ритуальним вогнем. Вона вбила їх, аби прославити провинного ангела, щоб прихистити одну з його інкарнацій у велетенському національному гуртожитку площею 1/6 земної кулі.
Вітчизна стала для них короткозорою повією, звихнутою жрицею-геростраткою, матір′ю-шизофренічкою, що днями, а особливо ночами, нап′ялює на свої висохлі прищуваті оцупки рукавички дітовбивці.
У дітей із опухлими животиками не було ні бАтьківщини, ні батьківщИни.