Я намагався не дивитися всередину. Але потім таки не витримав і глянув. Краще б не робив цього, бо та картина ще довго стояла перед очима, викликаючи млость під серцем. Салон був червоним од крові, голова одного пасажира лежала на плечі іншого — обоє ніби спали, водій розбитою скронею притулився до шибки дверцят. Тільки пасажирка сиділа з гордо піднятою головою. Дуже гарне, стерво, цікаво, вмерла за ідею чи за кохання? Хоча і те, й інше — ідея. У розплющених очах читався докір: "Ех, ти..." "Сама винна, дурепа, не треба було лізти на амбразуру", — відповів я їй. Хоча на серці було так холодно і гидко, ніби туди заповзла гадюка. Мене, як не дивно, не знудило. Іван простягнув цигарку. Закурили, я часто спльовував, таки нудило. Два дні чекали, що за трупами хтось приїде, зрештою, закопали їх у лісосмузі. Так ми заснували свій цвинтар.
Потім унадився снайпер. Стріляв, гад, з кургану, що бовванів у полі десь за кілометр. Першим поклав Андрійка Ваколюка. Вцілив у голову. Бідолаха навіть не зойкнув, а якось тихенько опустився на землю, наче надувна лялька, з якої випустили повітря. Ми ту тварюку вирахували і знищили.
Дуже сутужно з харчами. Останній раз їх підвозили тиждень тому. Коли я встромив ножа у банку з тушонкою, почулося характерне: "Пс-с-с..". Я похолов — це означало, що вона зіпсована, хапаю другу банку — теж зневажливе "Пс-с-с...". Хлопці взялися за свої пайки і знову: "Пс-пс...". Ох і дали ми волю почуттям. То був справжній фестиваль матірщини, дісталось і генералам, і інтендантам. Коли заспокоїлися, стали міркувати, що робити, навіть пожартували, мовляв, доведеться з'їсти Данила Семенця — най— гладкішого серед нас бійця, хоча за останній місяць він скинув кілограмів десять. Потім стали обговорюватися варіанти добування харчів, наприклад, полюванням. Усі згадали, як кілька днів тому бачили поблизу лісосмуги дику свиноматку з виводком смугастих поросяток. Наш снайпер Андрій Швець навіть упіймав ту льоху в перехрестя свого прицілу, але лейтенант скомандував: "Відставити!" "Ех, оце б зараз засмажити кабанця", — мріяли хлопці, гризучи сухарі та гріючись на сонечку.
Іван зголосився йти у найближче село за харчами, ясна річ, зі мною. Ми вже друзі — нерозлий вода. Лейтенант погодився, бо іншого виходу не було. БТР-а ми ще не мали, чекали з дня на день, а тому рушили пішки з рюкзаками за плечима. Було надвечір'я. Сонечко саме ховало свою розпечену макітру за небокрай. Я став із подивом роззирався навсібіч — раніше на це не було часу. Відзначив, що літо вступило у свої права і саме зараз відбувається ого урочиста інавгурація: оду йому співають зведені хори птаства та польової спільноти — ховрахів, мишей, коників-стрибунців та бджіл. Їм немає діла до політики, війни, сепаратистів та інших земних клопотів. Коли ж навчимося жити за їхнім прикладом? Себто — не тримаючи каменів за пазухами, однією миттю, радіючи сонцю, вітру, дощу, кожному подиху. Ми з Іваном перезирнулись, посміхнулись і не змовляючись на весь голос затягнули: "Горіла шина, палала...". Іван — студент університету фізичного виховання, багатоборець, був із перших днів на Майдані, а потім за власним бажанням записався до Нацгвардії, я третьокурсник філфаку одного з педуніверситетів і теж доброволець. Якось я запитав його: "Іване, слухай, ось ми тут, у цій м'ясорубці, а по Києву та інших містах ходять тисячі гицелів, п'ють пиво, трахають дівчат і висловлюють свої патріотичні почуття у "Фейсбуці". Їм та й, власне, державі, вочевидь, по барабану, що можемо загинути, що без води, їжі, ну, запишуть нас до Небесної сотні, оце й уся шана...". "Не переймайся, брате, — відповідав, — вижени цю бридку українську жабу з грудей. Не звертай ні на кого уваги, бо той святий вибір, який ти зробив — у площині твоїх стосунків із влас— ною совістю. Ти, совість, Україна, Бог і більше нікого, розумієш? Почесті, матеріальні блага? Начхати. Головне те, що в тебе залишається в душі". Мені полегшало.
Ми Івана любимо за щирість, великодушність і просту народну мудрість, що притамані нащадкам селян. Нема в ньому ні крихти подвійності чи потрійності, які трапляються досить часто серед представників нашого славного етносу. Він увесь на поверхні. Що думає, те й говорить, але й промовчить — у тому випадку, коли бачить, що може образити друга. Незважаючи на цю відкритість, ні в кого не виникає бажання його "підколоти". Бо Іван просто-таки випромінює добру силу. Може, через те й узяв мене під своє крило, бо мій невеличкий зріст і аж надто простодушне дитяче обличчя завжди викликали в оточуючих бажання принизити, через що не раз доводилося відчайдушно кидатися в бійку...
Тихо, наче у вусі, навіть собаки принишкли, тільки комарі дзижчать та останні бджоли ідуть на посадку на свої медові аеродроми. У який же двір постукати? Врешті-решт вибрали непоказну цегляну хатину під почорнілим шифером. Мабуть, через якусь її беззахисність. Відчинили напівзогнилу дерев'яну фіртку, потопталися на порозі. Бачу, що від Іванової сміливості й рішучості не залишилося й сліду — у ролі жебрака йому ще не випадало виступати. А, що буде, те й буде, махнув він рукою і постукав у шибку веранди. "Іду-іду, кого там нечистий приніс...", — почувся сердитий жіночий голос. Відчинилися двері й на порозі стала дівчина. Ні, не дівчина — молодичка. Я це зрозумів через глибину сірих очей, на дні яких хлюпали біль утраченого чи зрадженого кохання і материнська мудрість. Не сказав би, що гарна в моєму розумінні, бо мені подобалися красуні на кшталт ляльок Барбі, але доволі симпатична. З ямочками на щоках, рум'яна, русява-кучерява, засмагла, вона нагадувала. свіжоспечену пшеничну паляничку. Ні, не проте ви подумали, вона не була пишною чи тлустою, а досконало жіночою.
Я дивився на неї, а вона... — на Івана. "Ой", — зойкнула після цієї німої сцени. Нам стало ніяково, бо уявили, як виглядаємо поруч цієї духмяної української здоби: неголені, брудні, смердючі. "Вибачте, ми не туди потрапили.", — пробурмотів Іван і потягнув мене за рукав, щоб іти. "Стояти! — скомандувала вона рішуче. — Кругом!". Ми автоматично виконали команду. "Кроком руш до хати!" Покірно зайшли до веранди, яка, вочевидь, правила господарям за їдальню. "Посидьте, я швидко. Діду!" — гукнула голосно. З хати почувсь срібний дзенькіт — такі звуки можуть видавати лише ветеранські іконо— стасти, за хвилину у дверях з'явився дід, старезний,
як світ, сухий, наче стара груша, із дивною сивиною, золотавого відтінку. А до його ноги, ніби листочок, приліпився замурзаний хлопчик-мізинчик. На брунатому піджаку в клітинку із зачовганими рукавами і кишенями — орден Червоної зірки, медаль "За отвагу" і з десяток ювілейних відзнак.
— Здорові були, хлопці, звідкіля будете? Мабуть, бандерівці? — проскрипіла груша.
Нас від цих слів пересмикнуло. Поволі підвелися, щоб іти.
— Ша, орли, ша, я свій, тобто правильного виховання і, як кажуть, козацького роду, але в селі тут таких — через одного, чимало і шкур продажних, бойовикам і росіянам допомагають. Недавно приходило четверо. Я їх з вимови вирахував і за нахабством. Їхню натуру добре знаю, ще з війни, надивився на художества визволителів, коли йшли по Германії в 1945-му. Поводились, як орда монгольська...
Дід, він назвавсь Іваном Никифоровичем, став розповідати про недавній візит тих монголів.
— Ей, красавіца, пажрать сабери чево-нібудь і віпіть, і бистро, бистро, нє відішь, асвабадітєлі прішлі, — наказав один із них, а інший обхопив однією рукою молоду господиню за талію, а другою поліз їй за пазуху. "Рєбята, сматритє, чево я нашол, га-га, двє дині..."
— Нє смєть! Смірно! Вон із моєго дома! — стукнув костуром дід об підлогу. Окупанти сторопіли.
— Ах ти, казьол старий! Да я тебя счас..., — зашипів один із них, підступаючи до діда.
— Атставить! Нє видишь, ето наш челавек, ветеран, уходим, нам шум ни к чему, — наказав старший.
Дідову розповідь перервала поява Людки, так звали господиню, яка наче вправний жонглер, стала метати на стіл тарілки з наїдками: варена картопля, смажені яйця, шкварки з цибулею, домашній хліб, квашені помідори, полуниці й мед — проста селянська їжа, але ми прикипіли до неї не лише очима, а й, здавалося, шлунками, які загарчали, наче розлючені тигри.
— Що Бог послав, вибачайте, магазин уже місяць не працює, — виправдовувалася жінка, — хліб не возять, печемо самі з борошна старих запасів.
— О! Це для нас така розкіш! А скажіть, як він вам усе оце послав, якими каналами? — намагаюся жартувати, а в самого аж руки трусяться, щоб ухопити шкварку.
— Може, по сто грам наркомівських? — замість відповіді запропонувала Людка.
— Н-ні! — дружно замахали ми руками.
— Ну, ладно, рєбята, по одній махнути можна, на війні ето святоє дєло, — мовив дід.
— Ну, якщо й господарі з нами, — несподівано погодивсь Іван і нишком зиркнув на Людку.
А я з подивом — на нього. Що це з ним? Не пив, не пив — і на тобі. Теж мені, спортсмен.
На столі миттєво з'явилася зелена карафка і маленькі стопочки. Хлопчик-мізинчик підійшов до Івана, подивився на нього з-під лоба синіми оченятами, а потім, як кошеня, видерся йому на коліна. Дід здивовано похитав головою.
— Оце-то так, він же у нас дикий, від людей ховається, це тобі, тезко, велике довір'я випало... Ну, раз так, то розливай, — скомандував рішуче.
— Давайте за мир і знайомство, — підняв першим чарку ветеран.
— І за любов..., — раптом додав Іван, намагаючись не дивитися на Людку, яка чомусь зашарілася.
Випили, і я відчув, як покотився від горла до п'ят вогняний клубочок, од якого в голові утворилася каламутна хмаринка, а язик опинивсь у стані космічної невагомості. Розмова, зірвавшись з якоря, попливла швидкою і легкою течією, минаючи греблі і пороги. Іван, уже не соромлячись, дивився на Людку, а вона не опускала очей, тож стало помітно, як їхні погляди набувають стану взаємопроникнення, розчиняючись один в одному. Вона, виявилося, вдова, щоправда, солом'яна, повіявся її Алік у Москву на заробітки — і вже три роки від нього ні слуху, ні духу. Щоправда, його товариш Микола, який нещодавно приїздив у короткочасну відпустку, під чаркою вибовкав, що Алік там трохи підженився на господині маєтку, в якому вони працювали.