На правій частині машини мали бути хоч якісь вм'ятини, подряпини тощо, а натомість їх не було.
Микола Іванович вирішив ще раз піти до прокурора й поділитися своїми висновками-знахідками. Він навіть трохи гордився собою, що зумів розкопати, зумів віднайти такі безсумнівні докази фальсифікації справи. Надіявся отримати похвалу за кропітку роботу.
Вийшло все навпаки. Замість похвали Рубан налетів на свого помічника, немов хотів його розчавити, кричав так, що у всіх кабінетах було чути:
— Ти хто тут такий? Ти що собі дозволяєш? Хто тебе просив лізти, куди не слід? Ким ти себе тут уявляєш? Я тобі що, не ясно сказав: справа закрита і немає чого в ній копатися! Чи ти мене може неправильно зрозумів? Пропустив мої слова мимо вух?
Прокурор неначе сказився. Очі в нього налились гострою злістю, весь почервонів, рознервувався, здавалося, що ще трохи й накинеться на свого підлеглого з кулаками. Степаненко зовсім не був готовий до такої реакції. Він аж заціпенів од такої атаки, від такої образливої поведінки свого начальника. Микола Іванович не сподівався, що так розізлить прокурора. Напевно тому не зміг навіть рота відкрити. Вийшов з кабінету Рубана з відчуттям, немов попав під машину. Побілів з лиця, ніби в борошно вимазався. Секретарка Ліда співчутливо глянула на нього й запропонувала води, аби відійшов. Сказала, що давно не чула, аби Григорій Якович був таким розлюченим і так на когось кричав:
— Видно дуже вже чимось ви його за живе взяли! Я б вам не радила, Миколо Івановичу, більше вертатися до цього питання, аби не постраждали серйозно. Григорій Якович такий чоловік, що може ні перед чим не зупинитися. Дивіться: я вас попередила! Щоб не казали потім, що не говорила.
Степаненко зайшов до свого кабінету, сів за робочий стіл, замислився. Було про що подумати. Така різка й непередбачувана реакція прокурора свідчила, що той знає про недоліки справи. "Мабуть, боїться, щоб я не наробив розголосу, не підірвав йому авторитет, щоб десь у верхах не звинуватили його у непрофесіоналізмі. Коли вилізе для начальства те, що я накопав – шуму буде багато, можуть навіть з роботи Рубана попросити. Зрозуміло, що він тепер ні в якому разі не дасть мені й на гарматний вистріл підійти до справи… "Що ж його робити?.. Як мені тепер бути?.. Покинути почате?.. Зупинитися?.. Здатися?.. Ким же я буду тоді?.. Хлопчиком на побігеньках?.. Принеси-подай, папірчики бездумно перекладати… А як же те, про що мріяв?.. Про бажання стати сильним, відомим слідчим, який може розкрутити найскладнішу справу, про якого з гордістю говорили б колишні однокурсники, друзі, родичі, про якого в газетах, чи навіть у книжках написали б…"
Микола Іванович вирішив поки не здаватися. Пробувати тихенько розслідувати справу далі, аби ніхто не знав. А там уже, як вийде, так і вийде.
Наступними вихідними Степаненко знову поїхав у село, в Нову Волю. Бажання побачитися з Ліною було таким сильним, так заповнювало голову, що й негаразди на роботі не сильно сприймалися. Образа від начальника була десь на задньому плані. На передньому трималося, немов пісня-речитатив: "Ліна-Ліна-Ліна!"
Дівчини вдома не застав. Баба Шура сказала, що та пішла в ліс за грибами. Порадила Колі знайти її в лісі:
— Це не важко, знайдеш!.. Гриби тепер збирають у молодому березнячку, в інших місцях ше немає. Ото так прямісінько дорогою йди, нікуди не звертай, побачиш спочатку невеличке болото, потім місточок, а за ним вже й березинка. Вона невелика, ходи й гукай. Одізветься твоя Ліна, куди їй дітися. На всяк випадок кошика візьми, може й сам шось збереш.
Коля із задоволенням почув: "твоя Ліна". Аж ніби трохи випрямився од цих слів. Захотілось ще і ще, аби хтось сказав таке.
За місточком дійсно показалась березинка. На струнких білуватих деревах поселився вже перший жовтий лист. Ознака осені – якраз пора гриби збирати.
Як тільки Коля зійшов з дороги – відразу погукав Ліну, але у відповідь нічого не почув. Не встиг і десяток кроків ступити – натрапив на дві молоденькі бабки – на тугих і твердих ніжках. Хотілося їх з рук не випускати, такі були приємні на дотик. Раптом глядь – а під кущем великий червоноголовець, а за ним ще два, а там іще один... А ж очі розбіглися. В одну мить такий азарт напав, що майже забув чого в ліс прийшов. Про те, що мав знову Ліну погукати, геть вискочило з голови. Гриби в одну мить вселили таку пристрасть, таку гарячку, що хлопець не міг відірватися зором од підніжка березового. А гриби так і лізли, неначе їх хтось насіяв. Виглядали-манили то з під одного дерева, то з-під другого. Кошик наповнювався ледь не після кожного уважно-зосередженого погляду. Глянув, і є, глянув, і знову є, гриб за грибом. Як тут зупинишся, як таке покинеш? Зогледівся тільки коли кошик став повним, не було куди вже класти. Аж тоді став гукати Ліну, однак вона не відізвалася. Подумав, що, напевно, дівчина пішла додому, мабуть теж повний кошик назбирала.
Ліну помітив на місточку, йшла на зустріч. Побачивши Колю іскристо всміхнулася, знайомо-весело заговорила:
— Привіт-привіт! Які гості в нашому селі! Я була вже додому вернулась, думала з грибами почну поратися, а тут баба Шура сповістила, шо ти приїхав. То я все кинула й швиденько пішла зустріти. Боялася, шоб не заблукав у лісі, він же тобі незнайомий. Це я в ньому, наче в себе в хаті, кожний кущик знаю.
— Дякую за турботу! Чого там блукати, я далеко від дороги не одходив. Зате глянь: скільки грибів назбирав. Червоноголовці які – красота! І бабки молоденькі!
— Молодець! Буде смажанка! В сметані, з картопелькою – пальчики понадкушуєш!
Дівчина взяла хлопця за руку, заглядаючи йому в очі, тихо-лагідно, майже пошепки, мовила:
— Я дуже рада, Колю, шо ти приїхав, дуже рада тебе бачити.
— І я тебе!
Після таких слів Ліна притулилась головою до Коліного плеча, і ніби передала хлопцеві щось таке своє, від якого він, немовби поплив у теплій, лагідній хвилі. І дівчина теж з ним. Говорити не хотілося. Замість слів були сплетені руки, дотики плеча й голови. Йшли далі мовчки нога в ногу до самої хати.
Гриби чистили разом. Раз по раз нахилялися до кошиків і стикалися то руками, то головами, сміялися з нічого, перемовлялися ні про що. Коли якийсь гриб попадався вельми гарний, великий, чи з дуже довгою ніжкою – роздивлялися, передавали потримати в руках одне одному, аби поділитися задоволенням. Той, хто його знайшов, вихвалявся: " це я такого підібрав…"
Ліна взялася до смаженки, на кухню Колю не пустила:
— Ти тут мені не мішай, сама справлюсь! Люблю готувати, аби ніхто не втручався, ніхто не ліз під руки. Йди краще дров нарубай! Бачиш, там під хлівом колодки порізані, ото ними займися. Бабі Шурі буде чим зимою топити. Сокира в хліві, зліва на поличці. Дивись тільки рук не врубай, – додала з насмішкою, – надіюсь, умієш.
Коля взявся до роботи з охотою. Хотілося чимось допомогти. Маленькі колодки розліталися розколоті в усі боки, а великі не давалися. Сокиру в них часом забивав так, що не міг витягнути. Як і з дівчатами, так і з рубанням дров хлопець значного досвіду не мав. Ото, що колись тримав кілька разів сокиру в руках. Тільки й всього. Коля виріс у заводському селищі, з сільською роботою був мало знайомий.
Ліна нагодилася й тут. Встигала за всім – і їжу готувати, і за хлопцем дивитися. Знов почала шпиняти:
— Шо, не прокурорське це діло – дрова рубати? Еге ж?.. Дай-но покажу! Сама, правда, не вмію, але як – знаю. Бачила не раз. Запам'ятай: треба бити рівно по центру колодки, тоді розколеться. Не попадеш, вдариш хоч трохи в бік – сокира застряне. Якщо ж і так, як кажу, не вийде, то забивай у те місце, де вдарив сокирою гострого клинка, он витеши його з дубового цурпалка. І бий вже по ньому, по клину, – тоді точно піде. А ше візьми рукавиці, бо мозолі натреш, не зможеш писати на роботі. Спитають там: де мозолі натер, шо будеш казати?
— Не переживай за мене, щось придумаю.
— Думати якраз твоє… До речі: шось уже придумав по справі? Найшов шось, аби Ваню виручити?
– Знайти, то знайшов… але… Хоча ні, може згодом розповім.
Коля знову пішов ночувати на сіні. В цей раз Ліна його не супроводжувала, мала доробити хатні справи. Хлопець не спав і терпляче чекав її, надіявся, що прийде. Не міг ні на чому зосередитись, мислями не міг відірватися од Ліни, подумки благав дівчину, аби прийшла до нього хоч на маленьку хвильку. І таки прийшла. Одразу лягла поруч із Колею, взяла його руку в свою й надовго завмерла. Хлопець відчув, як розливається по його тілу незвичне й невідоме до цього тепло, як обдає його чимось незрівнянно пронизливим, як сплітається його дихання з подихом дівчини. Він напівсвідомо потягнувся до Ліни й притулився губами спочатку до рук, а потім і до губ. Поцілунок був таким довгим, що ніби тривав цілу вічність. Хлопець і дівчина цілу ніч не могли відірватися одне від одного й не потребували нічого більшого. Про більше вони ще не знали та не думали. Їм було так хороше, як не було ніколи й нікому. В цей час білий світ перестав для них існувати, бо вони залишились у ньому тільки удвох. Заснули тільки тоді, коли вже почало у небі сіріти.
Зранку Коля зібрався в дорогу. Коли вийшли з Ліною за село, вирішив сказати про те, що цікавило дівчину, про справу Івана Безпалого. Розповів про віднайдені ним докази та розмову з прокурором. Передав майже дослівно, описав у подробицях емоції начальника.
Ліна від почутого спохмурніла, пройнялася, проте не промовила й слова. Розвернулася й хотіла піти до хати, але пройшовши трохи передумала. Підійшла близько до Колі, про щось надовго замислилась, хмурилась, було видно, як боролася з собою. Нещодавній веселий її настрій раптом пропав. Довго не наважувалася, проте згодом сказала:
— Я тут подумала… може не варто більше цією справою займатися… чомусь мені здається, шо нічого доброго з цього не вийде. Тільки клопоту на свою голову наберешся, не хотілося б, шо б у тебе через мене виникли проблеми.
— Проблеми?.. Вони вже й так є. Можуть бути й більшими, коли в нашій конторі дізнаються, що я тут з тобою підтримую контакт, а ти ніби ж фактично скаржниця, бо ж не старший Безпалий ту скаргу писав, а ти... Хоча кому доносити, кому це потрібно?
— Не скажи… Пам'ятаєш: я тобі про полювання розповідала, коли взимку ваші наїжджають.