Яблука з райського саду (збірка)

– Крути-не-крути, але справжня музика ніколи в народ не піде...

– Ні, ні! Завдяки, – тут він затнувся, бо мало не вибовкнув таємницю сходів.

– Завдяки?

– Завдяки новій колекції, ну, словом, я створюю та­ку... вібротеку! От, ну і, вона стане трохи впливати на творчість, розумієш?

Копачинський не розумів вібротек, бо вже сам бринів майбутньою партією, яка прокреслювалася в ньому, він вирішив надолужити музичні поривання друга несподі­ваним гембітом і вже мав на меті, як його під це підвести.

Вібротека – це серйозна річ, однак в наших умовах виявилася не такою вже й складною – парадне було переповнене колишніми сполученнями, особливо не­потрібними вже екранованими телевізійними кабеля­ми й іншими дротами, зручними не лише для нового використання, але й для маскування – у низькому кут­ку в запилюженому його павутинні легко причаїлася мініатюрна відеокамера з вдосконаленим мікрофоном, композитора вразила незначна, як про звершення, ма­газинна її вартість; закомутувавши на запис, а ще він аж пищав, купивши на радіоринку програму, яка не лише трансформувала звуки в нотний запис, але й да­вала великі можливості до аранжування – і це за кіль­касот гривень!

Задзвонив телефон:

– Ти захворів? – бідкався Копачинський.

– Ні, просто в мене... – мникався він, не знаючи, що збрехати, бо в дружбана був загострений нюх на неправду.

– Підрулюй, шахи найкращі ліки од усіх болячок.

– Я знаю...

– З коньячком, друже, я таки вирішив розкоркувати "Метаксу".

Це був чітко вивірений удар, на рівні гарде, адже та­кий коньяк – це чимала підпора для творчого натхнення; насправді це все означало, що Копачинський омріяв но­ву комбінацію і йому аж нетерпиться.

– Ну, я зараз працюю над вібротекою, – вдивлявся в непорушні екрани, дивувало, що майже в непохитній тем­ряві картинки були яскраві й надто насичені, як про за­недбаний напівпідвал. – Сьогодні не зможу, хоч ти ріж.

Він щиро сподівався, що в телевізовані сходи кохан­ці попруться навалою, ясна річ, не чекаючи на вечір; од­нак довелося попосидіть, доки там не насмаляться деше­вими цигарками дітлахи, з'ясовуючи нескінченні шкіль­ні обставини з повторюваними добезкінця подробицями, доки не висциться мент, якого в усіх ракурсах і подроби­цях з огидою прописав комп'ютер – така увертюрка чу­дово стане в контрасті, або й дисонансними вставками – тобто використання сходів не за призначенням, це також матеріал для прологу, сподівався він.

Особливо на дзюрчання струменю – а, між іншим, та­кого жоден композитор не використав, такого надміру популярного в людстві звуку. Й чому жоден народ не створив подібного музичного інструменту?

– Диво... Як же ж так? Ну, нічого, ми з ментом увійдемо в історію.

Од чим хороша тефлонова пательня, що картоплю можна смажити навіть і без води, доки він порався на ма­ленькім вогні, почув од комп'ютера поклик, майже нечут­ний тон – перекинувши через бильця манто, чоловік пе­рекинув і супутницю, в темряві їй надто блискали кош­товності на шиї, такими ж вогниками проймалися й очі, незважаючи на потужні зблиски, погляд був геть зануре­ний в себе, а в чоловіка – цілком відсторонений, сяючи зовнішніми відчуттями, рука з розкішним годинником на браслеті квапила неначе з іншого виміру, жінка поча­ла не по-аристократичному закопилювати очі, чоловік штовхав поза душею, вібрації перлами й перилами пер­лися нагору, раптом він вчепився в волосся, вона теж, пальці переплелися, штовхаючи зачіску в рот, так, що Ротко мало не впустив пательню – звідкіля ці, такі двоє, опинилися в клоаці? Дійство не кінчалося, обоє майстер­но зволікали.

Ротко підійшов до вікна продихнути, й раптом побачив розкішного "Bugatti", шофер мляво удавав, що не спить.

Ротко кинувся до екрану, не ймучи віри – невже ці двійко прибули сюди з інших вимірів? О, так, краватка за тисячу єврів, а одні запонки чого варті? Не кажучи про окуляри, котрі просвічувалися потойбічними зіницями, доки не перекинув з бильців майже її всю, страх подума­ти, на чому вона трималася, дряпаючись, хапаючись, до­ки коштовності на шиї не задеренчали дрібно, а нутром її не штовхнулися гортанні віддихи, забулькотіло, почув­ши, джентльмен, вирячившись, наддав стакатто-аччеле-рандо, очі йому стали більші за власні лінзи, побачив би його хтось із їхнього кола; Ротко переступив через бара­болю, вдивляючись – ні, не знав їх, а міг знати не тут, в попідваллі, а в інших омріяних світах.

... вони, причепурені, підійшли до авто, шофер вправ­но вискочив, розчинив дверцята, ті всілися, втягнувши досередини манто, мотор нечутно форкнув і машина вко­тилася в ніч.

Ротко не стримував дрож в колінах, сходи горбилися, засцяний дух переплітався з "J'ador Dior", крізь ніздрі вхо­див мелодикою дисонансів, промінь теж тремтів, як і все в очах; трофеями була заколка, нефритований мундштук із золотавим недопалком й кілька блискіток макіяжу.

Та й Шопен би вмер в Дельфіні Потоцькій, коли б по­бачив ці звучання, огорнутий запилюженими французьки­ми парфумами; Ротко мотилявся східцями, аби не випус­тити й дещиці несподіваної ароматерапії, його вже підки­дало зсередини, крещендо рвалося навперейми з дімінуендо, ліхтарик виписував некеровані стократні амплітуди – ще б пак, панове, досхочу натішившись маніжно-лакованими кришталево-мармуровим шиком ресторану, таємно прилинути потім сюди, в морок зацвілих підземель.

– Що це? – вигукнув Копачинський, забувши, що за стіною спить сім'я. Він притискав навушники, не ймучи їм віри.

Ротко лише поблажливо всміхався, бо аргументи вже заготував, а от правди друг не взнає ніколи:

це коли кілька котів по черзі тримали кицьку, ґвалту­ючи, та волала тромбоном і композитора дивувало – адже тваринка має маленькі легені, а, головне, незначні звукотворні стулини, й Ротко вже наперед ламав голову, як відтворити, це в фонограмі. Доки розлючений двірник не кишнув усю розпусну братію, припинивши мітлою котоложество.

Потім на превеликий подив, цей товар пішов за гроші в Інтернет не згірше, аніж попередні, "це так тому, – ті­шився композитор, – що це мої відеоролики, на відміну від конкурентних, має досконалу музику, котра випливає із самої суті зображення".

– Що з тобою, друже?.. – шепотів Копачинський, приголомшено знімаючи навушники. – Ти, треба сказа­ти, чимало змінився, але ж не до такої... – тут він ввічли­во пропустив слово "херні", – не до такої ж карикатури.

– А Россіні? – парирував, блокуючи напад тури. – Чи це не він створив "Дует кішок"? Та ще й з жіночим вока­лом.

– Ну, Россіні, – почав пригадувати той і рушив ко­нем, "чорт, треба було ферзем", – злостився на свого некерованого друга. Не можна було сказати, що він програ­вав, однак тепер до гри треба було докладати зусиль.

– Ну, мені пора, – глянув на годинника Ротко.

– Побачення? – здивувався полегшено Копачинсь­кий. – О такій порі?

– Та ні, відчуваю натхнення, – він попрощався й по­дався до омріяного парадняка.

Партію Копачинський догравав сам із собою, дивую­чись, яку хитру замутку запропонував композитор, що навіть не став доводити до кінця.

Той міг тепер дозволити собі навіть запізнення – збіль­шивши пам'ять комп'ютера, вмикав його на автоматич­ний режим і тепер залегко пожинав здобич, викусюючи зайві зображення, тобто набув і композиторської вправ­ності, легко здобуваючи натхнення з відеозапису. Музи­ка поставала сама по собі, це дивно, але жодні коханці не повторювали ритміку, не кажучи вже про мелодику, отож увертюри завжди давали несподівані повороти тем.

... Пролунав дзвоник й Копачинський, потираючи й без того теплі долоні, посунув відчиняти, одкривши две­рі він одкрив рот; і не тому, що композитор стояв на по­розі, тримаючи аж дві пляшки "Kroauazier".

А тому, що на друззяці був надто новий нечувано велюровий плащ, лаковані "концертні" штиблети й справжнісінькі золоті окуляри.

– Що сталося? – запитав він, бігаючи по розкошах очима.

– "Що, що", – перекривив Ротко, ступивши в оселю. – Справжня музика пішла, нарешті, в народ.

"Бо"

Віталію Сулимі[1]

Іван ішов, сам на себе не схожий, бо ранком все стало раком, небо псувалось, а сьогодні ж попереду цілий день роботи, це той щасливий випадок, коли несанкціонований мітинг таки відбувся, "дасть Бог, що почнуть розганяти – о, де роботи для телеоператора", й тут помітив: на нього озираються мітингувальники, й збагнув, що міркує уголос.

– Погода, кажу, буде чудова! – якомога доброзичли­віше пояснив він, однак ніхто не повірив.

Ще раз глянув угору – усе небо бомжових кольорів, воно неухильно рухалося до кольорової температури за шкалою Кельвіна аж до 9.000 градусів... Тобто жодна теле­камера не витягне лиця присутніх – усі будуть синюшни­ми, й ніхто потім на каналах не повірить, що Іван не баран, а мітингарі не баклажани. Особливо народні обранці – стануть такими ж бомжуватими, як і народні люди, а на долю вільного оператора може впасти кілька непроданих сюжетів. Що ж його заподіяти? Кляті ж японці не випус­кають таких телекамер, які б годилися для наших мітин­гів. Й тут він щасливо пригадав: недаремно тримав про за­пас компенсаційного фільтра, який вирівняє картинку.

– Блін, такого синього повітря не бачив ще ні разу, ну чистий тобі свинець.

Він перевірився – все на місці, а, головне, запасні акумулятори, бо "жнива, жнива", коли ще такі події трапляться?

Вставивши фільтра, заготованого ще в давні часи, ко­ли кіноплівка вимагала особливого ставлення, вирішив вкатати спочатку сюжет для Бі-Бі-Сі, вони люблять ста­течні плани, пристойних людей в кадрі, врівноважених промовців, все це саме тривало, й нахапавши на півгоди­ни планів, Іван поміняв у камері картку, вставив у комп'ютера та й зілляв через супутника на сервер адреса­та. Тим часом нишпоривши камерою по ефектних дета­лях, а край ока стежачи, як ввівши пароль, зиркаючи на свій банківський рахунок, він би на це не марнував час, однак дуже подобалося бачити, як поповнюються з Лон­дона цифри – треба дбати про свій хороший настрій, адже попереду ще цілісінький день зусиль.

Потім подумав про "Аль-Джазіру", там потребували емоційних, неохайних персонажів, схильних до істерики, слава Богу, тут таких не бракувало, особливо, коли поча­ли стягати з трибуни оратора, то Іван устиг втиснутися до нього й взяти міні-інтерв'ю, а те, що з усіх боків штов­хали незгідні, то й добре – додасть лише динаміки кадру, пристрасті – араби це люблять.