Купатись у тій болотяній і повній "кінських" п'явок річці не можна, та ж зате в її заростях, густих очеретах та осоках, у широких плесах та драглистих берегових луках — бувало чимало перістих обивателів. Тож ми часто ходили сюди на полювання.
Моє стале товариство, що я його перелічував по найменнях у "Чмелику", було досвідчене в стрілянню, бо всі ми були учнями мого тата, що в добі свого вчителювання був стрільцем а-ля Вільгельм Тель. Та ж у нашім краю мисливців було багато, а річечка — маленька, тож хоч дичини й не було обмаль, була вона вся перелякана. І в цій ділянці належало мені бути на першому місці, бо ж який би я був Німрод[17], щоб повертати додому з порожніми тороками й соромитись перед своєю пасією, що — до речі — вельми любила диких качок?! Тому я напружував усю свою винахідливість, пускався на всякі хитрі вигадки й, нарешті, догадався виорендувати за малий гріш у діда Дерев'янки його вербового човничка, званого один день — "каяком", другого дня — "пірогою", "кеню", "душогубкою" аж по "дуба" включно. На тім вербовім "дубі" запливав я глибоко в очерети до найширшого плеса, куди інакше не можна було дістатись, і там, нещадно обкусаний комарвою, цілими годинами терпеливо чекав, упиваючи в себе рідні барви й звуки, придивлявся й прислухався, відкіль, нарешті, випливуть чи надлетять на плесо качки.
Був тихий серпневий вечір. По світло-блакитному небу Великий Маляр протяг широким пензлем кілька золотих смуг, що з кожною хвилиною розпалювались на жар. Видко пензель був гойно намочений, бо ж чимало золотих краплин розбризкались по обрію і тепер запалювалися в червоні піони. Рум'яним орнаментом радості й миру сміялись до порожевілого сонця мітелки очеретів. Десь на березі, мабуть в дуже затіненій ямці, затихав одинокий цвіркунчик, немов блимав догоряючий малесенький вогник на тлі музичної пряжі комариних тонісіньких струн. Зненацька з луки, викликаючи своїх наречених, задрали два деркачі, загасили вогничок малого цвіркуна й подали сигнал жабству. Жаби враз почали епіталами, великим оркестром многострунних арф і цимбалів, немов розпочали концерт на цілу ніч. Однак несподівано змовкли, а натомість на Дерев'янчиній луці жалісно, як старенький дідусь, закашлявся куріпчин півничок. Той кашель роздратував кількох цвіркунів і вони спросонок кинули жменю шроту на срібну миску, неначе по кавалірському скинули пригорщу монет жебракові…
Гарно співає Говтва тихим вечером, та ж усе те не були ті звуки, що їх тужно ловило моє вухо…
Сьогодні заповідався знаменитий "перелет" — вечірня прогульна качок над річкою, власне, їхній поворот із піль до своїх вод. Я вже просидів чимало часу. Вже мені й очі почали запухати від комариних ін'єкцій, а все дарма: сьогодні щастя не маю. Щоправда, я бачив, як літали табунці качок, але ж високо й далеко. Перелітали, як шалені, навіть не кружили над плесом, а втікали подовж річки далі й далі. Це — провина моїх колег, що сиділи довкола плеса по берегах: вони всі були надмірні оптимісти й без витримки стріляли на кожного птаха, не брали на увагу його віддаленості й передчасно лякали дичину, що вже здалеку чула густу канонаду.
Починало поночіти. Згасли червоні стежки й піони хмар, бо ж сонце вже давно погасило свій ватран. Небо всмоктало зелень лук і, дрімаючи, спускало над землею свою сиваву голову. Гасли й мої надії на влов. Але ж і sine nulla spe (без жодної надії) я вперто годував собою комарів та запухлими очима пильно вдивлявся в сутінь, боючись тільки одного: почути заклики камратів[18] іти додому.
Але ж, видко, — хто жде — діждеться!
Зненацька чую над самою головою отой, хвилюючий кожного мисливця, звук: риплять немащені шарніри качачих крил. Таки просто на мене летить табунець запізнених крижняків! На обрію, який ще остаточно не стемнів, ясно вимальовуються близько мене кілька великих, чорних плям, що спускаються до поверхні плеса. Бах-Бах!.. Згарячу підношу когутика й ще потрете клацаю на порожню гільзу. А тим часом чую, як два качури, близько мене гучно ляпають у воду. Ось вони — таки я їх бачу!.. Хоч би ж не втекли — підстрілені — в очерети!.. Кидаю в човник рушницю, хапаю весло й з такою силою б'ю ним по воді, що аж сталась незвичайна річ: я сам зірвався з містка, вилетів з човна, крутнувся довкола весла в повітрі, як на колоточі і, не досягши облавка, булькнув у воду, не согірше за вбитих мною качурів. Але ж, коли б то я "булькнув у воду!" Під моїм човником було теплої, як чай, води може всього з сорок центиметрів, а під водою — м'яке багно, таке глибоке, що я враз пірнув у твань як у свіже тісто, аж попід руки й чув, що враз мене смокче далі вглиб. Довкола — сама вода, ні очеретини! Як на ровері, щосили мотав я ногами, намагаючись упіймати веслом човничок, що його водяні кола гнали на плесо. Одночасно гукав також щосили до колег:
— Хлопці! Біда… Рятуйте… Потопаю в болоті!
Не було сумніву, що колеги чують мої крики, але ж треба їм оббігти ціле плесо та ще десь знайти човна. А тим часом мені вже доходили сили. Вже кілька разів я пірнув у воду з головою. Ноги не хотіли слухатись. Наближався неупростний кінець, бо ж коли колеги не знайдуть враз човна, то дістануться до мене тоді, коли вже мене знайти не буде можна…
І здалось мені, ніби якесь світелко розсвітилось на воді, під очеретами… Оце ж мабуть таки бачу я свою смерть!..
І тоді я згадав про Бога та про свого Янгола-Охоронця. Тієї ж миті вчув я під одною ногою якусь перепону. Сперся — тримає! Сперся другою ногою — держить, аж я піднісся над водою по діафрагму. Певне піді мною була деревина чи коріння старої верби, що де-не-де стирчали поміж очеретами.
Молодість швидко віддихує. За кілька хвилин був і я знову повний сил. Устромив весло в свою опору, щоб не згубити місця порятунку, ще раз гукнув товаришам, голоси яких уже було чути, напруживсь, як кінь, і плигнув повним розгоном до човна. Але розгін був замалий: багно прецінь тримало пів мого тіла. Одчайдушно напружився ще раз і таки вхопив у воді ретязь, що на ньому Дерев'янка замикав при березі до пакола свого човника. Човен сильно гуцнув мене під груди, забив мені дух, аж зелені кола закрутились у мене в очах, і я впав грудьми в човен. Ані не знав, що той стусан "під ложечку" викликав шок нерва, званого френікус, і що в тій прекумедній поставі — тілом у човні, а ногами у воді, обняла мене млість.
Коли я прийшов до тями, мене вже витягували з води товариші, а дід Дерев'янка врочисто тримав у руці справді велетенських крижняків, і своїм тоненьким голосочком з невимовним захопленням виголошував:
— Заміча-а-тельні!.. Най скажу правду: це не вутки, а чистії підсвинки!
Але колеги не дивились на качок, вислухали моє оповідання й голосно раділи. Узнали, що сталось явне Боже чудо, наче ще й підкреслене тим, що мені "було показано" мою смерть. Не менш дивувала й друга деталь: моя рушниця зачепилась перев'яззю за лавочку й плила за човничком. Коли була б упала в воду, — найти її в тій твані могли б хіба що археологи через кілька тисяч літ.
***
Після візити розбишак тато взяв собі служку. Перед тим довго міркував і радився з вуйком Юхимом: взяти молодицю, чи бабу? Вся рація була за молодицю, та ж не минеш поговору. Тому найняв стару просту бабусю — "тай не мав користі". Коли щось і було зроблено, то не вчас, а здебільша нічого не було зроблено, бо ж і при найліпшій волі, баба Оришка все забувала. А щоб зачути появу злодіїв уночі, коли й за дня її не можна було догукатись, бо ж наша Оришка, як і Гюїсманова madame Bavoil, — чула тільки "голоси Божі", — було безнадійно. Тато потримав її до весни, щоб бабуся перебула зиму в теплі, але жартував, що говорить з нею лише шість днів у тижні, а в день сьомий — суботу відпочиває, бо ж коли б говорив і в суботу, то вже в неділю не мав би голосу для Служби Божої.
Та ж, видать, злодіям не дуже сподобалось відвідувати церковний троїцький дімок: таки вони й — не листоноша, що приходив з газетами денно. То ж тато зрезигнував від думки тримати такого охоронця, додав до мого Париса (якого всі звали Борисом) ще одного пса, що тоді був названий — повірте мені, що говорю правду, — Чемберленом, із передполудня лишав їх господарити вдома, а сам ішов "на той двір". Там обідав і вечеряв. Тільки вночі та добу передобідню перебував дома, свої ж заробітки віддавав тіточці, бо їх якраз вистачало заплатити свою виживу та мою, коли я приїздив на канікули.
То ж моєю родиною стала фактично премила родина тіточчина. Там була незмінна "згода в сімействі, і мир, і тишина", а в тій душевній погоді інтерес до матерій, що не були приземними, все був нагорі. Особливо ж любили там книгу й мистецтва. Була добра книгозбірня. Майже кожний член родини діставав якийсь часопис, відповідно до свого віку та зацікавлення. Щоправда, влітку було мало часу на читання, бо ж, говорячи по-теперішньому, молодь, головне — хлоп'яча, жагуче віддавалася "спортові", хоч і не знала того слова. Та ж увечері чи в сльоту всі ми дуже любили послухати добру музику (дівчата — на роялі, тато — на скрипці), непогано щовечора співали хором, часами ж у нас співали й співаки-професіонали, наші колеги й земляки — члени Київської й Тифліської опер. А все ж таки найбільше любили ми книгу. Бо ж помимо іншого, між нами вже було троє, писання яких щораз більше з'являлись у друку. З любов'ю до літератури в'язалась і любов до театру, який ми провадили більш, ніж непогано, маючи до диспозиції першорядних своїх і випадкових акторів. Про мене йшла поголоска, що я — добрий декламатор. Рецитації я, дійсно, любив, учився "мистецтва читання" не тільки з підручника Леґуве, а й у живого ще тоді, славного декламатора Бефані.
Отож, коли я приїздив у Диканьку, вже з першого вечора всі сестри чіплялись:
— Прочитай нам щось, а ми тихесенько шитимем.
Часами на мої "літературні вечорі" приходили й сусіди, а найчастіше один млинар — Петя Гуденко, що також друкувався в кількох газетах. Жив він за широким майданом, майже серед поля на гарненькому хуторі з добрячим садом.
Саме в цій добі, що про неї мова, мав я нагоду придбати для своєї книгозбірні, що перебувала в Диканьці, повне видання творів Грицька Мачтета. Мачтет був спробував писати по-українському, та одна особиста справа відштовхнула його від української трибуни.