Спробуйте-но роздавити одненьку.
Мільйони вам цього не пробачать.
Вони хмарою летітимуть за вами,
Мов чорне піратське вітрило.
Вас впізнаватимуть відразу.
"Он іде вбивця комах",--
Гукатимуть діти
І, нарешті, птахи...
Від цього можна просто збожеволіти —-
Іволга пурхає в небо
І перетворюється на зірку...
Анджею Вайді
-— Вам хотілося дива?
Дивіться, на небі зоря! —-
У звичайній зорі
Ви вбачаєте таїнство дива? —-
Так, вбачаю, бо знаю:
Зоря —— це прикмета щаслива.
Коли прагнете щастя,
Дивіться,-— на небі зоря! —-
А, до речі, про щастя...
Траплялось воно вам чи ні?
Всі говорим про щастя,
Насправді воно невловиме. —-
Подивіться на небо,
Воно відповість вам очима
Світлих зір, що горять
У пітьмі на самісінькім дні. —-
От і маємо, знову до себе
Вас манить зоря.
Гіпнотична принада
Ви вгадали —— це поза.
Люблю позувати,
Бо грішна.
Але зараз дивіться на небо.
На небі зоря!
З книги
"Елегії вечірнього саду", Київ, 1983
Вірші з мису Ай-Тодор
Будем слухати небо і ніч,
Кущ жоржини і сутінки дому,
Допоможем дощу молодому,
Що до нас посилає свій клич.
Хай проллється між стебел і віт,
Хай промовить гроза своє слово,
Хай душа вирушає на лови
Див земних. О над світом політ!
Як перлинна дощу чистота
Огорта твоє рідне обличчя,
Як природа говорить велично,
Нас в щасливих дітей оберта.
Злива музики лине навстріч.
Як звучить незбагненно й крилато
Ця стежина у зарості м'яти!
Будем слухати небо і ніч...
Після дощу ми грілись при вогні,
І очі, що не знали заборони,
Терпляче, наче неводом безсонним,
Мене ловили очі ті ясні.
Я входила, як входить у ріку
Безумець, що в житті шукає згуби,
В твоє мовчання, в твої очі, любий,
В твою печаль, як марево, легку.
Вогонь співав, і пахло чебрецем.
Що значила ця мить у цьому світі?
Що наші душі тайною сповиті
Й освячені вогнем а чи дощем.
Ти поряд був, і скрізь, і довкруги.
Мене гойдали таємничі води.
О, як їм праглось вітру і свободи,
Закутим у мовчання береги!
З чим обличчя твоє порівнять,
Порівняти твою незрівнянність?
Кожний порух у себе ввібрать.
Зберегти ту хвилину, ту мить,
Коли морем пливеш, смаглочолий.
Цю блакить, цю стежину, це море
Як душею обнять, не згубить?
Де наймення знайти, як назвать
Срібну музику літнього ранку,
Коли ти відхиляєш фіранку
І всміхаєшся: "Треба вставать..."
Цей дивний сад, цей райський трунок,
На скелях буйне свято флори,
Немов розкішний подарунок
На берег викинуло море.
О молода зоря удачі,
Зійди і засвіти сьогодні.
Спросоння дика пава плаче,
І стогне пінія самотня.
О, зріжте гілочку чинари,
Зробіть сопілку на розраду,
Щоб йшла за вами, ніби чари,
Ця музика нічного саду.
Ці таємничі звуки й тіні
Природи, як душа, живої.
Лаванди хмара темно-синя,
Смарагдове крило секвойї.
Я посміхаюсь тихо й ніжно.
Це море —— голуба вода.
Його крило таке розкішне,
Над ним корона золота.
Між морем і землею згода.
Мустельний берег. Двоє нас.
Неначе дві високі ноти,
Що зазвучали водночас.
О море древнє, де твій корінь,
Мов дерево, плодюче ти!
На хвилях —— крилах непокори —-
Не всім судилось доплести.
Не всім збороть шалену воду
(О наші гонори малі!),
Щоб вибороть собі свободу
Твердої, теплої землі.
Воздасть, а може, покарає
Ця незбагненна глибина.
Та знову пливемо, шукаєм,
Яка ж вона, яка ж вона...
Там кипарисова алея
Збігала в море,
Цвіли магнолії круг неї
Геть мармурові.
Ротонда біла випливала —-
Ледь елегічна.
І ніжно шию вигинала —-
Така класична.
Боги стояли, посірілі
Від злив і часу.
І ти, мов Бог, пірнав у хвилі
І плавав брасом.
В забутім закутку —— фонтан.
Чому забутий?
Так музика бере у бран,
Яку не чути.
Минуле ходить по слідах
Чи ми в минулім?
Цей парк, цей сад —-
Зелений дах, небес півкуля.
В літню ніч засинать на балконі,
Що над садом південним навис,
Засинать між чинар і магнолій.
Море. Місяць. Причал. Кипарис.
Тільки ти, тільки я в цілім домі.
Тільки ми —— тільки я, тільки ти.
Нас трима, мов на теплій долоні,
Цей балкон, що пливе у світи.
Море нам посила прохолоду,
Чисто диха його глибина.
Місяць стеле доріжку на воду.
Срібна, ніби перлина, вона.
На причалі ні звуку.
Відчалив Білий човен. Заснув кипарис.
Тільки ти, тільки я, тільки чари,
Цих небес зачарована вись.
Той липень зник, неначе сон,
Нам залишив це вміння
Співати пісню в унісон
Під голубим склепінням.
Нашіптувать легкі слова —-
Колиска, каравела.
І відчувать: в тобі жива
Снага весла весела.
О, легковажність —— в шал пірнать,
Летіть між хвилі зі скелі,
І виринать, і завмирать
На голубій тарелі.
Чи не безумство: заплисти
У шторм —— це виклик долі.
І знать, що переможеш ти
В нерівному двобої...
Там в парку музика цвіла,
Мов китиці жасминні.
Співачка в білому була,
А музикант —— у синім.
Одвіку не малав маяк
Так гаряче, так ясно.
І віщував нам зодіак
Життя легке й прекрасне.
О Боже, як зоря горіла
І гроно соком наливалось!
Нам дозволялось мати крила,
Нам все на світі дозволялось.
І ніч над нами нахилялась,
І цілувала у чоло,
І все пливло, все оберталось,
І повторитись не могло.
Вже ранок надимав вітрила.
О скільки змін у світі сталось!
Але ніщо не повторилось —-
Лише кінчалось й починалось.
Як дивно сад цей виник на горі.
Він схожий був на снігову хмарину,
Котру спинили за якусь повину
Й прип'яли назавжди до скель Зугрі.
Як дім цей теплий виник поміж скель —-
З вікном у небо, й голубим балконом,
І виногроном на стіні червоним,--
Найкращий із усіх земних осель.
Між горами і небесами я
Спостерігала вічну часу плинність.
Скотилась в ніч наморена земля —-
А вже світанку золота дитинність.
Ще юності в тобі живий стрибок
Над прірвою, над вогнищем любові.
Вже обережніше лаштуєш крок,
І тихше голос долі а чи крові.
Ще в пам'яті безпомічність крила,
Падіння страх, образи лють безсила.
А нині я лечу. Я всіх простила.
О славна путь, що сили нам дала.
Ми готуєм нині піцу
І тремо на тертку сир.
Сир прозорий, мов живиця,
Хтось на славу сир зварив.
Потім робим плящок з тіста.
О прадавнє ремесло!
У південнім диво-місті
Ремесло це розцвіло.
Нарізаємо томати —-
Диски кольору зорі.
Сіль і перець слід додати
Вже по всьому, при столі.
Ось наповнює кімнату
Запах теплий і густий.
Нам його не передати
І не переповісти.
Витягаємо жаровню
І чманіємо на мить
Корж, рум'яний, спеклий, повний,
Як вогонь, шипить й пашить.
Нарізаємо повільно
Це кострище, цей вогонь,
Обпікаємо не сильно
Ніжні пелюстки долонь.
Наливаємо в бокали
Молоде хмільне вино.
Так нам ті заповідали,
Що жили давним-давно.
Чи справді серце відчувало,
Чи це була природи милість —-
Усе на світі співпадало
Із тим, чого мені хотілось.
Спросоння посміхались діти,
Був тихим і погідним ранок,
Все не закінчувалось літо
І потопав у квітах ганок.
Був штиль на морі і на суші,
Далеко —— очі завидющі.
Та вся в полоні у краси
Я чула друзів голоси.
Як терпко пахнув кущ самшиту,
Як тепло яблуня всміхалась.
Коріння, листя, трави, квіти
Довірливо за мною слались.
О світу непідробна щирість,
О хлорофілу вічна чаша!
Твоя снага і легкокрилість
Повік пребудуть в душах наших.
Щезла, наче тінь, потреба
В товаристві жартувать,
Дивувати і до себе
Милість друзів навертать.
Любий, при столі присядьмо,
Подивімось на дітей,
По голівках їх погладьмо
З дня у день, так, з дня у день.
Обніми мене за плечі,
Посміхнись, бо тільки ти
Можеш засвітити вечір
Теплим світлом доброти.
Впізнаєм себе у дітях.
От і все. Навіщо ми?
Коли вже існуєм в світі
Обезсмертені дітьми.
Поможи продовжить диво
Цих липневих вечрів.
Захисти від снігу й зливи,
Від самотності вітрів.
Калюж такий осінній блиск.
Ми одягнули светри.
А на причалі грає диск
Фокстроти в стилі ретро.
Юнак з веслом і піонер
Із гіпсу прикрашали
Той парк, що нарекли Дюльбер
Чи греки, чи татари.
Відходив катер на Форос.
І я тобі сказала:
"Форос, немов античний торс,
Місцевість досконала".
Ми сіли в катер й попливли,
Засмаглі, в білих светрах.
А навздогін пливли з імли
Фокстроти в стилі ретро.
Багряні алеї
Прощалось дерево із літом,
Вже злотом і багрянцем вкрите,
Ласкаво листя лопотіло,
Воно прощатись не хотіло.
Не вірило у слів полуду,
Бо в нім жило чекання чуда.
Здавалось, ось невдовзі ранок
Укриє знову цвітом рани.
Та замість цвіту збуй-вітрище
По саду шарудить і свище.
Зітхнуло дерево, і треба ж —-
Його душа злетіла в небо.
Так я подумала, коли
Побачила самотні віти,
Хотіла дерево зігріти
І притулилась до кори.
І вчула —— дерево живе,
У нім струмують дивні соки,
Енергії такі високі,
Що зігрівають і мене.
О сиве дерево, скажи,
Хто з нас над змерзлою водою
Хитає гірко головою?
Ми різні, а тому чужі.
Ти вириваєшся з пітьми
І зацвітаєш ніжно й біло.
А я всміхаюсь, посивіла,
Уся в передчутті зими.
Жовтий лист. Порожній сад.
Місяць зветься листопад.
Тужить скрипочка за літом.
Танго зветься "Компарсіта".
Я самісінька в кімнаті
За машинкою, мов дятел.
У кімнаті тепло й тихо,
Злагода довкола диха.
Затишно, й кути негострі —-
Цей мій таємничий острів.
Не дивуйся, придивися —-
Добрий час тут зупинився.
Мить надходить своєчасно,
Й люстро каже: "Ти —— прекрасна".
І уже ніщо на світі
Не заступить цеї миті.
Минають друзі. Ти ще не віриш.
Ти ладен сам здобутись на поклон.
Два кроки, порятунок, телефон...
І раптом вибухає криза міри.
О, міра є —— любить і пробачать:
"Сьогодні не помітила кордині,
А завтра він іще до третіх півнів
Відрікся. А чому? Уста мовчать".
Так з болем говорила другу я
За чашкою мусянжового чаю:
"Дволикість все частіше помічаю,
Яка нам світ надвоє поділя".
А мій товариш втомлено.
Але Щасливо й світло думці посміхався,
Та раптом запитав, мов вибачався:
"Ти любиш друзів? В тебе друзі є?"
Я розгубилась. В мене друзі є.
Їх не любить —— то гріх на душу брати.
"Ти згодна, що любить —— це пробачати?"
Я ладна пробачать, але, мій брате,
Цю формулу примирливість снує.
Де істина —— в погорді чи в пожертві?
А може, у покорі й милосерді?
Сідало сонце. Вистигав наш чай.
Ми попрощались. Мармурові сходи.
Чавунна брама. Листопад. Негода.
І синьою гондолою трамвай...
Півдороги я пройшла й сказала:
"Ну, а далі спалено мости".
А з тамтого берега гукала
Старість. Каже: "Можна й доплисти".
Зупинилась.