При білій сорочці, при галстуці, а красти не посоромився.
Далі Олекса не слухав. Він піднявся витоптаними до блиску й чистенькими, немов їх щойно помили, дерев'яними східцями й одразу втрапив у купіль з густих вологих випарів. Праворуч — грядка півоній, ліворуч — килимок з барбатусів* Усі відтінки червоного кольору враз хвилею накотилися на Олексу, й він відчув, що знесилюється на порозі цього казкового світу.
— Пішли до братчиків та лаванди. Там спокійніше.
Понсові кола, що плавали в Олекси перед очима, здається, сходили також із смаглястого Севиного обличчя, мов плівка з перебивної дитячої картинки:
— Ху-х... Боюся надто яскравих барв.
— Мабуть, ти таки справді художник, коли так гостро їх сприймаєш, втім, я й сам почуваюся біля півоній, немов на кворумі римських патриціїв. Красиві, пишні, але якісь важкі квіти. Ніколи б не міг з ними працювати.
— А що найбільше любиш?
— Стокротки.
— Чому?
— Це й мені цікаво було б знати! — всміхнувся Сева.— Любов до квітки або пейзажу — це ніби спогад про щось пережите, пов'язане з цією красою. Точніш, марне намагання пригадати: от знаєш, що було, а осягнути не можеш. Тому й любиш.
— Слухай, а до обідньої перерви в тебе далеко? Я дуже невчасно об'явився?
— Ніскільки. До моєї роботи все одно ніхто не докладе рук, окрім мене, я зможу її виконати, коли мені зручно. Ми тут живемо за іншим годинником — природним.
— Я допоможу тобі сполоти грядку чи щось там ще зроблю, а ти, будь ласка, дай відповідь на кілька запитань.
— Можна й не полоти...
Сева відхилив гнучкі віти спіреї, й дощ рудуватих пелюсток сипонув на Олексу. Хлопці сіли на лавочку під густим склепінням з густо-зелених сутінок.
— Я тебе уважно слухаю.
— Тут у вас відбуваються дивні речі,— сказав Олекса.— Якусь літературу перекладає з хінді Тетяна Кравець, а Оксана Петрівна її редагує. Твоя дружина ходить на якісь медитації. Що це все означає? Ви що — йоги?
Сева мовчав, його профіль висвічувався в промінчику сонця, що проник крізь листя. Коліна він підтягнув до підборіддя, охопивши їх руками,— ноги хлопця були босі, й на підошви густо налипла глина. Так він сидів довгенько, похитуючись у золотистих відсвітах. Олекса й собі зручніш прихилився до спинки лавиці, розкинувши руки. Високо вгорі гудів літак, але тиша від цього здавалась іще незворушнішою.
— Ні! — сказав нарешті Сева.— Ніякий я не йог, та й не вірю, щоб такі водилися у нашому містечку. Культура цікава, але складна й від нас далека. Ну, прочитав кілька популярних видань, опанував десяток-другий дихальних вправ. Звичайно, все це пішло мені на користь, але й тільки. Однак людина якомога раніше має замислитись над тим, як вона живе й для чого. Хтось бачить сенс існування в накопиченні дорогих речей, шукає приробітків у поза— робочий час. Я не берусь засуджувати того, хто тільки й думає, як стягнутись на дублянку чи японський магнітофон: коли це чесно, коли за рахунок власної праці, а не батьківського поту — нехай собі. Але я просто не бачу в цьому глузду. А ти?
Олекса знизав плечима. До недавнього вони з матір'ю будували кооператив, і всі заощадження йшли туди. Тепер ось треба подумати про меблі, бо старі хтозна-коли куплені, та й мало їх: ні, дублянка чи японський магнітофон йому не світять. Хіба справді шукати підробітків... Тільки ж коли тоді ставати художником? "Пробувати свої можливості",— поправив себе Олекса. Вголос сказав:
— Яз тобою згоден. Я хочу мати час на те, щоб думати й дивитися на світ.
— От! — зрадів Сева.— Це так важливо — розуміти, чого ти хочеш від життя. Я, наприклад, хочу досягти висот у своєму ділі, а для цього мало восьми годин робочого дня. Треба попрацювати з спеціальною літературою, навіть іноземною, а відтак необхідно вивчити мови. Зустрітися з іншими спеціалістами. Щось досліджуючи, треба вміти ризикнути, не боячись програшу. Діла багато, й необхідно мати чимало часу та сил. Ще хочу внутрішньої ясності й гармонії в стосунках з іншими людьми.
— Ти хочеш ні з ким ніколи не сваритися?
— Це неможливо,— всміхнувся Сева.— Я просто хочу не заплутуватись у дрібницях. Я хочу осягнути відносність добра і зла, доцільність покарання, а відтак і сварки. Я хочу навчитися бачити, де лихий намір, а де помилка, де просто слабкість, підозріливість, неврівноваженість, невміння володіти собою. От-от! Я хочу володіти собою у будь-яку хвилину життя. Цього теж нелегко досягти.
Ледь звузивши очі, Сева втупився в одну точку; давши йому намовчатись, Олекса нагадав:
— І все?
— Гадаєш, мало? Ну, хочу збудити в собі великі творчі сили для того діла, яким займаюся.
"Чим же ти займаєшся?" — подумав Олекса, проте відклав це запитання на пізніше.
— Ну а твоя дружина?
— Женя? Вона справді захоплюється йогою і вірить у вихід за межі власної свідомості — у всепланетну сферу розуму, сферу духовного потенціалу людства — те саме, що академік Вернадський називав ноосферою. Можливо, вона й права, принаймі я щонайменше збираюся ставати їй на перешкоді. Кожен має право на пошук власної дороги до самовдосконалення... До Кравець часом приїздить такий собі Йосип, так от він твердить, що досягнув стану нірві— кальпа самадхі — отого виходу за межі свідомості. Я не дуже вірю в його розповіді, але Женя вважає їх цілком реальними й ходить на медитації.
— Що таке медитації?
— Йосип каже — це зосередження на вічному, що його кожна людина несе в собі. Щоб пробудити свідомість... А я гадаю — усе значно простіше. Коли я слухаю "Болеро" Равеля, то ніби розчиняюсь у ньому, а потім відроджуюсь оновленим — це медитація. Коли мене хвилює щось красиве, це також медитація. Коли я, розмовляючи з людиною, відчуваю до неї близькість, я медитую, заглиблююсь у її духовний світ. Гадаю, в житті багато медитації, лиш люди не розуміють, що це таке, й не надають тому значення. А даремно: все було б красивіше і простіше, коли б кожен щиро віддавався своїм медитаціям. Адже повна віддача своєму ділу, своєму почуттю, своїй меті — це чистої води медитація. Ось я тобі сказав усе, що мав сказати. Ти задоволений?
— Спасибі. З усім цим мені ще треба розібратися. А того Йосипа можна коли-небудь побачити?
— Навіть сьогодні в домі Тетяни Кравець, на веранді, о сьомій вечора. А зараз я хочу тобі дещо показати.
Сева повів Олексу доріжкою повз теплиці, де доцвітали левкої; поліетиленова плівка була згорнута в рулони, що лежали в траві, мов допотопні тварини. Раптом хлопці опинилися перед чимось подібним до старовинних руїн, порослих величезними, фантастичного вигляду виткими квітами: блідо-рожевими, блакитними та густо-синіми.
— Оце мої клематиси. Казкові, правда? Одна біда — надто вимогливі до температурного режиму та вологості, погано переносять морози. От я й виводжу нові сорти — щоб гарні й не вередливі. Тут мої медитації...
Він схилився над якимось невеличким паростком, і його обличчя заясніло, ніби його освітила єдина густо-червона квітка. Було в Севі щось від людини, яка обережно роздмухує кволий вогник — вогник досконалості, захований в генних хитросплетіннях.
Олекса й собі опустився на м'яку, теплу й пахучу землю, обличчям майже торкаючись щоки нового приятеля.
— Сево, у мені багато дисгармонії, та найболючіше — я несподівано зневірився в собі. Це сталося після того, як жодну з моїх картин інститутська комісія не порекомендувала на студентську виставку. Я розумію, це малодушність: треба багато працювати й все таке... Та правда й інше: я ніби глянув на себе сторонніми очима й дуже собі не сподобався. Справді, кому потрібні мої пейзажі? В природі все досконаліше, наслідування ніколи не зрівняється з оригіналом. А людям мені сказати нічого. Ну, намалюю якийсь етюд — і що? У мене з'явилось якесь гидотне відчуття завислості у часі: от ніби втратив земне тяжіння, чи що... Аж млоїть, як на гойдалці. І кинути не можу, і шкода мені п'яти витрачених років, і що робити далі — не знаю. Тому й не взявся розписувати ваш клуб.
— Це добре,— сказав Сева.
Він усміхнувся просто в Олексине обличчя, і, може, від того, що воно було так близько, від тієї усмішки війнуло майже фізичним теплом.
— Що добре, що? Що тут може бути доброго?
— Добре, що в тебе така причина. Бо, зізнаюсь, я думав, що ти не хочеш малювати за малі гроші.
— Що ти!
— Вибач.
Легко скочивши на ноги, Сева плеснув у долоні, лякаючи велику плямисту жабу, й порадив:
— Спробуй усе ж таки медитувати. Зосередитись на красі.
О сьомій вечора Олекса пішов до будинку Тетяни Петрівни. Довгий, зроблений з добрячого дерева, він потемнів від часу і дуже вгруз у землю: Олекса мусив нахилитися, щоб зазирнути в одне з п'яти вікон. У маленькій, заставленій простими дерев'яними стелажами кімнаті не було нікого. Висока зелена хвіртка виявилась замкненою: поклацавши клямкою, Олекса зібрався вже й повернути назад, коли помітив інший хід у кінці паркана, вочевидь зроблений недавно. Спустившися з двох порослих мохом кам'яних східців, опинився у великому занедбаному саду. Тут росли старі дуплясті груші серед дикої сливової порослі, внизу стелилися кущі французьких троянд та здрібнілого жасмину. Десь висвистувала вивільга, великий чорний дятел порався біля дупла, зависнувши вниз толовою в червоному беретику. Просто перед Олексою, на відстані простягнутої руки, сіла сорока і, струшуючи куцим хвостом, над яким явно попрацював кіт, втупилась у пришельця, метикуючи, чи варто бити на сполох. Обминувши це пташине царство, Олекса вийшов до низенької критої галереї, підпертої різьбленими стовпчиками. Кругла клумба з садовими квітами була доглянута й ретельно полита.
На галереї сиділи — кожне на окремому килимчику — два чоловіки й дві жінки. Отож він припізнився й застав товариство за тим заняттям, за яким, здогадувався, його турбувати не належало. Олекса сховався за стовбуром великої лимонки, сподіваючись, що його не помітять, але один із чоловіків гострооко на нього блимнув і одразу відвернувся.
Жені зосередження давалося погано: вона совалася на підстилці, стараючись умоститися, як зрозумів Олекса, у позі напівлотоса. На неї також поблимував гостроокий молодик, і за тим його обличчя щоразу набувало піднесеного виразу.
Ну а інші? Тетяна Петрівна сиділа чомусь насуплена, і її сині очі були напівзаплющені, чорнявий юнак за її спиною справді здавався відключеним від вражень цього світу: раптом Олекса роздивився ще одного, середнього віку чоловіка,— медитував він осторонь, сховавшись за старим кріслом.