Та й звідки б їй взятися? У нас, без перебільшення, найкращий вік, Ігоре Олександровичу! Вік розквіту сил, польоту думки, вік творчого дерзання. Від нас ще не пішла молодість, тим часом уже немає того, що в юності дурманило голову й збивало з правильних орієнтирів. Ми — завойовники, ми завоюємо життя, і пора взятися за велике діло.
На чоло Валерія Дмитровича впало темне пасмо, очі з-під нього дивились уперто й водночас мрійливо, гарне обличчя випромінювало непереборну силу. Ігор зачарувався. Йому ще не траплялось зближатися з подібними людьми — вони ходили десь на передньому плані життя, далеко від тих дрібних повсякденних турбот, якими — принаймні так здавалось — жив він.
— Ну, за те, щоб до свого сорокаріччя ми прийшли з докторськими дисертаціями.
— А я не маю й кандидатської,— всміхнувся Ігор.
Йому було парко в темному офіційному костюмі, і він з радістю підхопив приклад свого нового знайомого — скинув піджак і повісив на спинку стільця. Офіціант приніс кілька салатів на закуску, покраяв лимон.
— Он як... Звичайно ж, ви довго працювали оператором... Хоч, правду кажучи, це мені й дивно — з вашими здібностями... Вибачте, все ж таки — чому?
— Чому? Не знаю. Не думав про це. Та що казати! Я, власне, й вищу освіту здобув зовсім недавно. Винаходів у мене справді чимало, на деякі дістав авторські свідоцтва ще коли працював робітником, а кандидатська... Не уявляю, з якого боку до неї підійти. Це ж треба отой самий мінімум складати, а мені іноземна мова не дається, та й взагалі... Боюсь. Не з того тіста зліплений.
— Я розумію, розумію... Так, підготовка, сам захист кандидатської — великий клопіт для творчої людини, з власного досвіду знаю. Не кожному воно й потрібне. Але ж маєте якісь думки, проекти?
— Думки я маю. І дуже радію, коли щось із них виходить. Щоправда, це не завжди вдається.
Вечоріло. Люду в ресторані більшало. З'явились ошатно вбрані жінки — сміхотливі, яскраві, невимушені в поводженні. Ігор подумав, що коли-небудь треба повести до ресторану Марію. Просто так... Ото умовляти довелося б!
Тиха й трохи сумна ніжність перейняла його до світу, в якому він досі жив так затишно.
Йдучи на другу зміну, Ігор бодай на хвилинку зупинявся перед вікном конструкторського бюро. Стояв би й довше, та соромився: не хотілось ненароком уособити малюнок із старої хрестоматії — бідна дитина перед вікном розкішного палацу, де вбирають ялинку.
Тьмяної погоди тут завжди горіли лампи денного освітлення, й при ньому обличчя жінок та чоловіків, що схилялися над кресленнями, здавались блідими й одухотвореними. І безгучні слова їхні, і сміх — бачив крізь шибку, як ворушилися губи,— набували для Ігоря особливого змісту. В обідню перерву працівники конструкторського бюро рідко ходили до їдальні — частіше вигортали з кальки бутерброди й варили собі на електроплитці каву. Це маленьке священодійство теж здавалося на диво поетичним.
Тихий і мерехтливий світ за великим вікном нестримно вабив Ігоря.
Втім, він уже не був від нього далеким: навчався на третьому курсі політехнічного інституту й частенько ловив на свою адресу: "Заочник, а знання має такі, що дай бог стаціонарникам. Можна ж успішно поєднувати роботу з навчанням!"
Поєднував. Мусив для того відмовитись од вихідних, кіно та багатьох інших благ, про що не дуже й жалів. Звичайно, мусив уривати увагу й від дітей, але тішив себе тим, що в його сім'ї панують мир і злагода.
Довідавшись, що в конструкторському звільнилося місце, довго вагався, аж поки пішов із заявою до директора. Ступив до столу ледь не з заплющеними очима...
— Отак,— зітхнув директор.— Кого я втрачаю? Чудового оператора, незмінного передовика виробництва. А набуваю? Хтозна... Заперечувать не буду, але маю сказати, що з моїх дипломованих інженерів пуття через два на третій: невже вам так закортіло поповнити їхні ряди? Дивіться... І потім — ви знаєте, скільки зароблятимете? Дружина до цього готова?
Він це врахував, та й Марія погоджувалася на будь— який варіант, аби лиш йому добре малося. Тиша, блакитне світло, атмосфера одухотвореності, в якій минають дні,— жадати до цього ще й путящої зарплати було б занадто.
— Спасибі! — сказав щиро.— Давайте так домовимось: якщо я буду одним із тих двох, що через них пуття на третій, то за два місяці повернуся до своєї печі.
— Можна й не так скоро. Тоді й портрета не будемо знімати з Дошки пошани.
— Портрет зніміть,— попросив Ігор.
Директор засміявся.
Першого дня в конструкторському Ігор довго чекав завідуючого, нервуючи, що втрачає безцінний час. Нарешті той прибіг, захеканий, з якогось засідання. Привітавшись з усіма, сказав:
— А, новенький... Що ж, в добрий час вам, в добрий час. Роботи? А там он на столі біля вікна купа проблем — вибирайте собі щось. Я потім подивлюся.
І знову кудись побіг.
Вибирати Ігор посоромився — колеги, мабуть, сушать голови над чимось складним і великомудрим,— узяв те, що лежало зверху. Кілька варіантів розробок, хрест-навхрест перекреслених червоним олівцем: думка того, хто ними займався, вочевидь щоразу збивалася на той самий шлях і врешті заходили в глухий кут. Отже, насамперед треба було уникати стандарту в мисленні.
Згадалася прочитана в дитинстві притча-загадка про бідну дівчину, яку посватав потворний лихвар: якщо відмовить, погрожував запроторити її батька за борги до в'язниці. "Тебе не влаштовує ні те, ні те? — спитав він.— Тоді нехай нас розсудить доля. Ось я кладу до гаманця два камінчики: витягнеш червоний — ти і твій батько вільні, а чорний — що ж, ради немає, мусиш стати моєю дружиною". І немилий залицяльник, не дуже й ховаючись, поклав до гаманця два чорних камінчики, піднявши їх із садової доріжки. Дівчина знала, що ніхто не допоможе їй викрити шахрая—отож мусила покладатися лише на себе...
Колись Ігор навмисне пішов гуляти, щоб утриматись від спокуси пошукати відповідь у кінці книжки. Бігаючи з хлопцями, увесь час думав про горопашну дівчину, яка потрапила в таке скрутне становище. А потім не витерпів, несподівано кинув гру й побіг додому.
...Дівчина витягла камінець і одразу впустила його на доріжку.
— Ох, яка ж я необережнаї Та ми дізнаємось, який камінець мені дістався з того, що залишився.
— Молодець, молодець! — гукав і сміявся тоді Ігор: міг ручатись, що вочевидь бачив ту пару — лихваря, надутого, як індик, у пишному одязі, й бідну дівчину у білій сорочці й вишитому фартушку.
"Отож і тепер треба думати про камінець, який залишився,— нагадав собі Ігор.— Думай, хлопче, думай. Це твій екзамен".
Але хутко настав час обідньої перерви: банку розчинної кави, яку запропонував у спільне користування, зустріли з захватом. Найближчий сусід, подивившись, над чим він сушить голову, легенько свиснув:
— Покинь негайно! Там якісь негаразди з методикою, па цьому й досвідчений поламає зуби. Інше візьми.
Суперечити Ігор не став, але й не покинув: він взагалі не любив кидати щось незавершеним. Думав про свою роботу, пораючись удома по господарству.
За три дні він уже бачив шлях розв'язання проблеми, але почала мучити власна невправність: рука тремтіла, лінії розпливалися — мусив знов і знов переробляти готове. Часом до нього підходив завідуючий, питав:
— Ну як? Працюєте? Вдається?
Або ж казав іншим:
— Ви ж, братці, дивіться, допомагайте новенькому.
Від того він почувався ще незатишніше: за місяць втомився так, як, здається, ніколи не втомлювався біля своєї печі.
Коли показав завідуючому завершене завдання, той здивувався:
— Ого! Невже знайшли рішення?
З тими листами ходив кудись, а повернувшись, поклав на стіл інші:
— Ану, ану, покрути й над цим мізками. Спокійно, без паніки. Вже й так зробив нівроку.
Його право на роботу в конструкторському бюро було визнано, й Ігор потроху почав набувати душевного комфорту, який дає впевненість у власних можливостях.
А далі все увійшло в норму. В бюро існувала неписана система саморегуляції: тому, хто вмів більше, завідуючий вибирав важчі завдання, менш здібні виконували третьорядну роботу, а декому сходило з рук і одверте байдикування. Зваба блакитного світла й білих сорочок перестала хвилювати Ігоря, все стало буденним і навіть нудним, хіба що анекдоти були витонченіші проти тих, що розповідали в цеху. Поруч інтелігентні жінки все ж таки...
У вільний від роботи час він працював над новою конструкцією печі для варіння скла — вона мала б різко підвищити продуктивність агрегату і якість продукції. Показав креслення завідуючому, але той зустрів їх без особливого інтересу.
— Гадаєш, це запровадять? Не думаю. Хто піде на заміну обладнання, лиш недавно закупленого за кордоном? Грошей убухали ого скільки! Мертве діло!
— Таж я й хочу, щоб нічого не купували за кордоном.
— Коли ж уже закуплено.
Знизавши плечима, додав:
— Гаразд, я доповім начальству, але знай, що такі речі нелегко пробивати.
Начальство, як йому сказали, його розробкою не зацікавилось.
— Ви діяли, як кустар-одинак,— сказав Валерій Дмитрович, уважно вислухавши Ігоря.— Так не годиться... Але це вже не має значення. Я пропоную вам ширші перспективи.
Якось непомітно вони зблизились за цим столом, у цьому залі — просто не стало стіни, яка звичайно відокремлює людину від людини. Легко говорилося, легко погоджувались один з одним.
— ...Я очолив корабель, який от-от мав піти на дно,— розповідав Валерій.— Точніш, у ті часи це був маленький катерок, і його старенький капітан тримався надто несміливо, утверджуючи новий науковий напрямок, тісно пов'язаний з виробництвом. То вже при мені, без зайвої скромності, він став кораблем, створеним для великого плавання. О, в Москві дуже зацікавилися нашими планами, підтримали! Але базальтове волокно — не скло, воно має свої нюанси... Потрібна нова технологія, продуктивніша у всіх деталях. Ваша піч, здається, саме те, чого ми чекаємо. І коли ви погодитеся з нами працювати — не пожалієте. Київ, квартира, перспективи на подальший службовий поступ — таке вам не кожен запропонує. Згодні?
У Ігоря з'явилось якесь радісне передчуття щасливих перемін, що от-от мали настати в його житті.
Досі він жив тихим життям, не дуже привертаючи до себе увагу. Був позбавлений честолюбства? Мабуть, що пі. Він рано зрозумів, що радощі престижного становища вимагають неабияких моральних жертв, і вибір, як здогадувався, був жорсткий.