А той, забувши про все на світі, малював на асфальті. За його спиною купами лежали різні речі: розкішні ліжка, вкриті багатими килимами, барвисті дорогі сервізи, що сяяли золотом, розшиті кольоровими нитками модні кожушки, каблучки, сережки намиста, годинники. Недарма він з ранку до вечора вештався під магазинами, виловлюючи охочих купити річ якої ні в кого більше не буде.
Садових стежок уже зовсім не було видно під купами речей, а Купи-Продам метушився, вишукуючи місце длі; нових малюнків. Сам він уже був у новому костюмі, в капелюсі і в темних окулярах.
— Слухайте. — сказав стурбовано Кім. — мені це не подобається. Цей тип скоро весь сад перетворить на торговельну базу.
— Вже перетворив. — насупився Май.
— До, того ж він уже озброївся, а ми сидимо й цукерок ждемо. — глузливо докинула Дінка.
Тим часом малювати вже було ніде: як не крутився Купи-Продам, а не знайшлося жодного клаптика вільного асфальту.
— Треба повантажити все на таратайку. — буркнув він і, прочинивши дверцята, почав кидати туди речі. Лев спершу зарикав, потім позадкував у куток і тільки здригався, коли до його лап летіли незрозумілі для нього речі.
Купи-Продам так захопився, що не помітив, як до клітки крізь грати просунулась тонка дитяча рука і вхопила один з пістолетів. Це Кім потягнув до себе зброю.
— Це що! — закричав Купи-Продам і кинувся до хлопця. — Поклади на місце! — Але тут же помітив, як з іншого боку дівчинка, яка привела його в сад, теж цупить поміж пруття пістолет. — Не чіпай! Уб'ю! — не тямлячи себе від люті, зарепетував Купи-Продам і помчав до Дінки. — Не смійте! Моє! Моє! — бігав він за дітлахами навколо клітки.
А в цей час Май схопив банку з чорною фарбою й хотів було вилити її на землю, але схаменувся. Хто його знає, чим стане розлита фарба: а що, як перетвориться на зміїв? Ні, треба щось таке намалювати на асфальті, щоб витрати ти всю фарбу. Але, як на зло, на думку нічого не спадало. Спробувати, як Кім, зобразити чорного кота? Ну що ж, спробуємо... Май не вмів малювати так добре, як Кім, і його перший кіт вийшов не дуже гарним. Однак це був справжнісінький чорний кіт. Він підняв трубою хвоста й ласкаво потерся об Маєву ногу.
— Та йди ти! — відштовхнув Май новоявленого звіра. — Мені місце потрібне, розумієш? Місце, щоб вималювати хоча б чорну фарбу. А ти йди собі, йди...
Кіт чи то образився, чи то збагнув, чого від нього хочуть, але й справді, перескочивши через купу речей, помчав у глиб саду.
Від хвилювання й поспіху коти у Мая виходили то кривобокі, то з короткими, мовби обрубаними, хвостами. Одна радість, що були вони слухняними й відразу розбігалися по саду.
Бабуся, яка дибала вздовж паркану, поспішаючи на базар, злякано зупинилась: зі щілин паркану витріщались на неї чорні коти.
А час спливав. Май щохвильки заглядав до банки, чорна фарба ще блищала на денці. Швидше, швидше всю вимазати, щоб нічого не лишилося для цієї страшної рідини, яка малює зброю. Май домальовував останнього кота, але фарба все одно не кінчалась, ще б два-три мазки. Тоді Май, не довго думаючи, прималював останньому котові другого хвоста. Все! Банка порожня!
Бабуся ж, яка поспішала на базар, раптом помітила ш одного чорного кота, не простого, а з двома чорними хвостами.
— Згинь, нечиста сило! — проговорила вона й спинилася, тричі сплюнувши через ліве плече. Постояла, подумал і, скрушно махнувши рукою, повернула назад.
Купи-Продам ухоркався, ганяючись за дітлахами. Иом все-таки вдалося схопити Дійку, і він уже заніс над неї здоровенного кулака, як раптом пролунав радісний голос Мая:
— Все! Немає більше чорної фарби!
— Ну, стривайте! — заревів Купи-Продам хрипко. — В: ще не знаєте, на що
здатний Купи-Продам! — Він відштовхнув Дійку, вихопив у Мая пензель та банку з червоною фарбою. — Зараз ви знатимете, на що я здатен! Я вам такий фейерверк влаштую!
Кинувшись до будинку старого художника, він прості на стіні почав виводити язики полум'я.
— Все спалю! Все!
Дітлахи розгубились від несподіванки. Зараз ці червой язики перетворяться на вогонь і заходяться лизати сухі дошки. Поки повернеться старий художник, його оселі згорить.
— Маю! Дійко! Води! —закричав Кім.
Вони кинулись шукати воду, але, як на зло, не могли второпати, де та вода, куди подівалися відра. Діти метушилися, заважаючи один одному. А малюнки на стіні вже почали оживати. Ось багряно спалахнув перший, чорник хвіст диму піднявся до неба. Купи-Продам, злорадно регочучи, малював ще й ще. Вже всі стіни старого будинку вкрилися цими зловісними малюнками. Ось зараз усі вони спалахнуть, ось зараз...
Кімові дуже хотілося закричати: "Рятуйте!", та і Май з Дійкою були близькі до цього, але рантом навстіж розчинилася хвіртка, і крізь неї, наче горох, посипались дівчатка й хлопці. Різні-різні. Біляві й засмаглі, жовтолиці й чорняві. На одних були величезні, як колеса, сомбреро, на інших берети, дехто був у картатих спідничках, а деякі у довгополих кімоно.
Вони з'явилися так несподівано, що Май від подиву розкрив рота, Дійка закліпала очима, а Кім розгублено спитав її:
— Коли це ти їх намалювала?..
— Ні. — радісно стріпнула Дійка косичками. — вони не намальовані...
Так, це були справжні, не намальовані хлопчики та дівчатка з міжнародного табору "Дружба". Як тільки побачили вони чорний дим над садом, відразу кинулись бігти на допомогу. Кожен з них добре знав, що таке пожежа і як це страшно, коли палає житло.
Кучерявий Санчо зірвав шланг зі стіни біля ганку. Він чув від свого діда про ті часи, коли його батьківщина Іспанія, борючись із фашизмом, палала у вогні. І білява Магда, допомагаючи Санчо приладнати шланг до колонки, з якої старий художник поливав свій сад, згадала розповідь мами. Це її матусю, коли вона була маленькою, врятував з вогню солдат, у якого на кашкеті горіла червона зірка. І ці дві дівчинки в довгополих і ошатних кімоно, які разом із Кімом взялися качати воду, вони теж знали з розповідей дорослих, як згоріло дотла їхнє рідне місто Нагасакі, коли впала на нього атомна бомба. їх тоді й на світі не було, але вони про це ніколи не забувають.
Хлопець у широчезному сомбреро, зірвавши його з голови, почав збивати полум'я, що вже зайнялося на стіні. Дехто пригорщами кидав землю в огонь, дехто хлюпав водою з відра. Купи-Продам відштовхував дітей, лаявся, але тугий струмінь води уже вдарився в стінку, змиваючи небезпечні малюнки. Вогонь зашипів, задимів
і почав гаснути.
Купи-Продам, вивергаючи прокльони, відмахуючись і закриваючись від струменя води, позадкував. Його модний костюм раптом десь зник, пропав капелюх і темні окуляри. Купи-Продам зостався в самих трусах.
— Давай, Кіме! Вимивай геть цього палія! — зраділи Май з Дійкою. І всі діти на різних мовах підтримали їх.
Кім послухався і вдарив по купах речей. Купи-Продам стрімголов кинувся до коней, скочив на воза, але тут догнав його струмінь води. Тоді він схопив пістолета й, націлюючись на дітей, вищирився по-звірячому:
— Не підходь! Уб'ю! — і смикнув віжки.
Та коні, клітка з левом і купою речей під потоком води раптом почали танути просто на очах. Немовби їх враз водою змило. Змило і фарби у банках.
Діти вражено ахнули. Довготелесий Купи-Продам, втративши під собою опору, простягнувся на доріжці. Мокрий, жалюгідний, він підвівся, розлючено вилаявся і, як був у трусах, помчав геть. Услід йому лунали свист і сміх дітей.
У цей час засурмив горн, що скликав дітей табору "Дружба". Вони заквапилися і, вигукуючи щось на ходу, посміхаючись і помахуючи руками Кіму, Дінці та Маю, помчали до табору. І хоч вигукували вони різними мовами. Кім, Май та Дійка все розуміли: вони знали, що їхні нові друзі прощалися з ними до нової зустрічі.
— Ви що тут робите, молоді люди? — почувся зненацька старечий голос. Діти розгубилися: перед ними стояв художник, про якого вони зовсім забули. — Ви що робите у моєму саду, хотів би я знати? — повторив він, суплячись і переводячи
погляд з одного на другого.
Діти мовчали. Але він побачив каяття на їхніх обличчях, порожні банки від фарб, різнобарвні плями на одязі дітей і на стінах будинку і без слів зрозумів, що відбулося тут, поки він ходив давати другові телеграму.
— Пробачте, — пробурмотів Кім, — ми не хотіли... ми тільки спробували...
— І більше не будемо. — додала Дінка.
— Спробували!.. — докірливо похитав головою художник, але очі старого подобрішали, на втомленому обличчі з'явилася посмішка. Діти зрозуміли, що він простив їх, і, оточивши художника, заходилися розповідати про все, що коїлося тут без нього.
— А цей страшний, небезпечний чоловік пішов, — закінчила Дінка.
— Стривайте, стривайте, — згадав художник. — Коли я повертався, то бачив, як затримали одного чоловіка. Він був довгов'язий, сутулий і... роздягнений...
— Це він. — зраділа Дінка.
— Очі такі злі та недобрі!
— Купи-Продам! — разом вигукнули Кім та Май.
— Чолов'яга був мокрий, брудний і так лаявся, що його змушені були арештувати.
— Це добре, хай розберуться, що то за людина, — полегшено зітхнула Дінка.
— Розберуться, дитинко, обов'язково розберуться, — заспокоїв дівчинку старий художник і погладив її золотаві кіски.
— А скажіть, — насмілився запитати Май, — ваші фарби назавжди оживають?
— Ні, — похитав головою художник, — вони оживають ненадовго, і їх, як бачите, можна змити водою. Потрібно ще багато працювати...
І тоді навперебій заговорили діти:
— Ми вам допоможемо...
— Ви навчите нас, що треба робити. І діти з табору "Дружба" допоможуть.
— Ми вигадаємо такі фарби, від яких оживатимуть малюнки назавжди.
— Ще б пак! Холодно на Півночі — намалюй сонечко, й воно зігріє. Жарко в Африці — намалюй дощик, і він освіжить.
— Тоді й голодувати не доведеться нікому. Можна намалювати яку завгодно їжу: хочеш — яблуко, а хочеш — морозиво.
— Але нехай оживають лише ті малюнки, що несуть людям добро.
Художник пригорнув до себе дітей.
— Якби ж то все було так просто. — сказав він і всміхнувся. — Усе життя працював я над своїм винаходом, але одного життя, виходить, мало. То тільки в казці буває скатертина — самобранка: тільки захотів якихось ласощів, а вони вже й з'явилися. В житті інакше: найбільша чарівна сила — то наша праця.
— Так ми ж не ледарі! — вигукнув Кім невдоволено.
— Атож.