Жили собі на білому світі Мікруха і Мокруха. Були вони такі маленькі, що не тільки простим оком, а навіть крізь збільшувальні окуляри не розгледиш. Ось які маленькі!
Роздивитися їх як слід можна було хіба що в мікроскоп, бо збільшує він у багато-багато разів. Ті, хто бачили Мікруху і Мокруху під мікроскопом, казали, що Мікруха схожа на кульку, а Мокруха — на джгутик. Взагалі — нічого, мовляв, особливого...
Це трапилося тоді, як дівчинка Орися приїхала погостювати до свого дідуся-лісника.
Добре жилося дівчинці в лісі, привільно. Хочеш — ягоди збирай, хочеш — квітами милуйся, а хочеш — просто лісом гуляй та з зозулею перегукуйся. От тільки не вистачало Орисі мами. Адже кожен знає: як не було б добре, а з мамою завжди краще. "Але ж нічого, мама скоро приїде,— думала дівчинка.— Обіцяла ж приїхати на мої іменини"...
Уривок з книги "Пригоди на землі та під водою"
Починався літній день. На листі дерев переливалися всіма барвами райдуги крапельки роси. Співали птахи, тягнулися квіти до Сонця, а над ними басовито гудів Джміль:
-Ж-ж-жарко... Йому й справді було жарко.
— Ж-ж-жорстоке Сонце, ж-ж-жорстоке.
Почуло Сонце та й каже:
— Кожен день я проміння на землю посилаю, щоб черешні скоріш дозрівали, щоб пташки співали, щоб діти смаглявими ставали, а він... він мене жорстоким назвав...
Повість — казка
На околиці невеликого містечка, серед пустирища, зарослого кропивою, двоє друзів — смаглявий Кім, худорлявий та прудкий, і білявий товстунчик Май, бавилися в індійців. Волосся вони розцяцькували півнячим пір'ям, обличчя розмалювали яскравими фарбами, а за зброю правили їм дерев'яні списи.
З криком і гиком хлопці кидались на ворога.
Ворогами в них були зарості кропиви...
Хлопчика Василька мама поставила в куток. Так, так, того самого Василька, першокласника, який замість того, щоб разом з усіма збирати старі журнали та газети, тобто макулатуру, пішов з другом Петриком у кіно.
"І чого це мама розсердилася?— думає хлопець.— То, бувало, тільки брови насупить або пальцем насварить, а тут усе згадала: і макулатуру, і розірвану книжку, і розбиту тарілку, ще й у куток поставила".
— Постоїш,— каже,— може, порозумнішаєш...