Я ще нічого, а дружина день і ніч листа виглядає... Матері, матері, нащо ви нас і народжуєте? — А коли Валя з'єднала його з Сімферополем, вдалося домовитися про квиток, нагадав їй, прощаючись, іще раз: — Три дні! Більше не маю права.
Вона побоялася сказати, що не повернеться. Вирішила твердо цієї безсонної ночі. Син іде в армію, а вона буде на курортах розгулювати? Головному ж дасть телеграму.
"Є ж гарні люди на світі! Бач, про квиток навіть подбав. Хай же їхній синок вертається додому живий та здоровий!"
Бачила на залізничному вокзалі, коли їхала сюди, молодого солдатика, Толикового, мабуть, і віку. Біля квиткової каси... Підійшов, довго м'явся, врешті дістав червоне посвідчення — інваліда війни. Посвідчення було таке ж, як і він, молоденьке. В ньому, здавалося, ще й чорнило не висохло, він його так неловко держав, що одразу ж видно було: дістав оце вперше, — і черга, яка до цього збурено гомоніла й перелаювалась (яка черга без лайки!), одразу ж замовкла, розступилася, даючи йому дорогу до каси. Одступив навіть літній, на милицях інвалід, мабуть, тієї, Вітчизняної, що уже й гроші приготував: "Бери, синашо..." — і така гірка складка прорізала його переоране зморшками чоло, що у неї, в Ольги, й серце зайшлося: "Це ж і мій, може, отак". Бо Толик, коли якось зайшла розмова про армію, що його можуть іще й не взяти, насупившися, твердо сказав: "Візьмуть! Нікуди вони не дінуться: візьмуть!" Толик усьому світові хотів довести, що він абсолютно нормальна людина.
"Родимо, що маємо робити", — відповідала подумки головному вже в таксі, що везло її до Сімферополя. Думала про війни, які убивають, калічать людей, і могла б на чому завгодно поклястися, хоч на вогні, який її потім і спалить, що не народилась іще на світ мати, яка б хотіла війни. "Якби ж то нас питали!"
І ще всю дорогу тривожилася, що запізниться. Хоч шофер пообіцяв довезти завчасно.
Під'їхали, оддала п'ятнадцять карбованців (як же вона потім жалкуватиме за ними!), взяла чемодан. Й одразу ж до каси.
Людей було, мов ще стільки й не бачила ніколи. Ходили, стояли, сиділи: жодного вільного місця. А біля каси — нікого. Її спершу не насторожило (ще ж не літала жодного разу!). Швиденько подала гроші, поки не набігли. Взяла квиток, ще й подякувала, оглянулася, куди ж його далі бігти, бо літак мав відлетіти за півгодини. І тут в усіх репродукторах, що висіли по величезному залі, клацнуло, простуджено й бездушно якось оголосило:
— Виліт літака рейсом Мінеральні Води — Баку затримується на три години з технічних причин...
"Так чого ж я так поспішала? Спокійно могла б доїхати автобусом", — подумала вперше про п'ятнадцять карбованців.
Потім мала нагоду отак думати ще раз... і ще раз... і ще... Бозна й скільки разів. Бо щотригодини з репродуктора, який вона починала все більш ненавидіти, лунало бездушне:
— Виліт літака рейсом Мінеральні Води — Баку затримується на три години...
Не легше було від того, що й інші рейси затримувалися. І теж через технічні причини. Обов'язково на три години, ні більше, ні менше. Чи то сімферопольські авіатори вміли рахувати лише до трьох, чи вважали для себе цю цифру щасливою, тільки минув уже день і вечір настав, а металеві зозулі кували одне й те ж: "Виліт літака затримується на три години... На три години... На три години... На три години..."
Спершу терпляче стояла, чекаючи, що от-от оголосять посадку. Потім, коли ноги геть заболіли (аж опухли в колінах), примостилася на свій чемодан, бо всі крісла давно були зайняті: хто дрімав, хто читав, хто перемовлявся з сусідами, а хто сидів з таким виглядом відсутнім, наче давно вже переселився душею з цього аеросервісного "раю", лишивши йому на поталу задубіле тіло своє. Бо хоч і південь, і Крим, а грудень є грудень, он навіть сніжок видно по той бік, й од величезних вікон, в які запросто влетів би середніх розмірів літак, віяло справжньою стужею. Люди горбилися, щулилися, тупотіли ногами, кутались, у що тільки могли, — і мерзли все дужче.
Ольга теж мерзла в своєму пальтечку демісезонному і легких черевиках. Спочатку наче й не дуже, вмудрилася навіть трохи заснути, коли вже зовсім споночіло, і сон навіть приснився. Такий незвичайний, що коли вона прокинулася згодом од холоду, то довго дивувалася: "І присниться ж таке!"
Снилося Ользі, що в усьому світі змінились уряди. І що в урядах тих не лишилося жодного чоловіка: тільки жінки — матері. І вона, Ольга, президент однієї з найбільших країн, летить у Женеву на зустріч із такою ж президентшею — матір'ю. Наперед уже знає, що вони цього разу про все на світі домовляться: адже яка мати захоче смерті своїй дитині? "В першу чергу всі ракети понищити, — думає Ольга. — А за ними — всю зброю. І видати такий всесвітній закон, щоб віднині й навіки не було жодного вбитого... І щоб стежили за цим матері".
Отаке приснилось Ользі! Прокинулася: довго не могла зрозуміти, що вона не в Женеві за круглим столом, а в Сімферополі на чемодані, скоцюрблена.
Більше вже й не вдалося заснути. Що холод, який з кожною годиною ставав усе дошкульнішим, а що тривожна думка про те, що їй лишається все менше й менше часу для зустрічі з сином. Кілька разів не витримувала, взявши важкий чемодан, йшла до віконця, де було довідкове бюро, достоювалася терпляче в черзі, щоб почути одне й те ж:
— Затримується з технічних причин.
Щотригодини. На три години. Ланцюгом наче приковують до аеропорту. Оголосили б на добу чи на дві — більшість пасажирів розбіглася б. Той на поїзд, той на автобус — на що завгодно, лиш би не гибіти в даремнім чеканні!
— Вони кругом так знущаються, — казав один пасажир, із бувалих. — Ви знаєте, яка тут історія два роки тому сталася? Теж сидів отакий, як ми, Стьопа: зібрався в Москву на весілля. Там усе готове було, й наречена його чекала, щоб із літака й прямо до загсу — розписуватись. А тут — як обухом по голові: "Через технічні причини рейс затримується на три години!" Що бідоласі робити? Як уявив, що молода вже в Москві в аеропорту його жде не діждеться, побіг на пошту, дав термінову телеграму: "Затримують через технічні причини на три години. Цілую, люблю. Твій Стьопа..." Да-а... Ну, мина три години, знов об'являють те ж саме. Він знову на пошту: "Затримуюсь..." і так далі... П'ять діб отак бігав. А на шосту добу вже йому прийшла телеграма. З Москви, од молодої: "Затримуйся й далі. Виходжу заміж за іншого". Ще й підписалася. Надя чи Катя, я вже й не пам'ятаю...
Посміялися, мовби аж трохи зігрілися.
— А Стьопа ж що? — запитав хтось із пасажирів.
— Стьопа?.. Стьопа наче розумом трохи той... Кажуть, що з того часу як тільки зарплату одержить — так її всю, до копієчки, на телеграми...
— На телеграми? Кому?
— Та вже ж не московській Каті чи Наді — самому міністрові авіації... Доп'яв десь його адресу та щотригодини і шпарить: "Через технічні причини затримуюсь на три години. Цілую, люблю. Стьопа". Кажуть, що міністр од тих телеграм заїкатися став... Ніяк не міг встановити, що за Стьопа...
Сміялися ще довше. І може, з сміху того, з тієї історії й появилась ідея послати міністрові телеграму. На третю добу, коли, до відчаю доведені, ладні були весь аеропорт рознести на тріски. Та ще пішла чутка, що не дають літаків, бо немає пального. Якась капустяна голова, якийсь бюрократ, якась чорнильна душа, якийсь щур паперовий помилився, плануючи кількість пального, бо забув урахувати додаткові рейси, — от вам і всі технічні причини! Бігали шукати начальника порту, щоб витрясти душу із нього, та начальник теж був не дурний, начальник зникав, наче привид, як тільки розгнівана юрма пасажирів з'являлась у приймальній. Трусили чергового адміністратора — адміністратор теж кудись зник на третю добу, навіть касири порозбігалися. Одні репродуктори не забували хрипіти щотригодини, що рейси затримуються ще на три години, з технічних причин, звичайно, — всім уже здавалося, що то й не людина говорить до них — автомат, заведений раз і назавжди.
Отоді й появилась ідея послати телеграму міністрові. Той же чоловік, що розповів про випадок із Стьопою, її написав і під схвальний сміх поніс у поштове відділення.
Ольга не могла б поклястися, що запам'ятала оту телеграму дослівно, але зміст її був приблизно такий:
"Москва. Міністрові цивільної авіації. Бажаємо вам усе життя сидіти такому холодильникові кома якому сидимо зараз ми вже третю добу знак оклику. Дві тисячі пасажирів Сімферопольського аеропорту крапка".
— Прийняли? — цікавилися, коли отой чоловік і ще декілька, що ходили разом із ним, повернулися до залу.
— Прийняли. Спробували б не прийняти!
І чи то подіяла телеграма міністрові, чи дзвінки в міськраду, в міськком партії, тільки за годину репродуктор раптом ожив і тепер уже зовсім іншим голосом, теплішим, людянішим, аж веселішим неначе, оголосив, що починається реєстрація квитків... Та не на один — на всі майже рейси відразу.
Ольга тремтіла і в черзі на реєстрацію, так промерзла за ці три доби, і, вже сидячи в літаку, тремтіла: все тіло було її наповнене холодом. Видзвонюючи зубами, вона весь час думала про те, щоб не захворіти, не злягти, — мусила живою чи мертвою добратися до сина. А ще з тривогою думала, що хоча б устигнути застати його вдома: минала ж уже третя доба, а літак не летів — ледь повз посеред смоляної безмежності, Ольга поглядала весь час на годинник, і стрілки бігли з нею наввипередки, і час гнав поперед неї.
Оголосили нарешті посадку. Літак усе кружляв і кружляв, наче знущаючись, і вона вже готова була проклясти всіх на світі пілотів.
Сіли нарешті. Довго вирулювали, ще довше чекали, поки подадуть трап. В аеропорту, в Мінводах, так і обдало теплом. Ольга встигла навіть задрімати, чекаючи, поки привезуть багаж. Замерзле тіло її відтавало потроху, їй часом здавалося, що вона зараз не витримає, опуститься на підлогу й одразу ж засне. Але думка про сина, про те, що вона запізнюється, що може його не застати, була сильніша за втому, за сон: тримала її на ногах. Сіла в автобус, поїхала на залізничний вокзал: до Армавіра сто сімдесят кілометрів, а літаки туди не літають.
Так вибилася зі сну, що і в автобусі вхитрилася заснути.
Вокзал був майже порожній, кілька пасажирів дрімали на дерев'яних лавах.