А як добереться, то глядіть, щоб, бува, й душами не наложили! — "Накажи, — регоче, — накажи. Ми ще йому звідсіля й помочі дамо..." Взяло мене, знаєш, зло. Прикликала я Чортория: "Крути дно!" А він зразу беркиць догори ногами! Угородив свої роги в землю та як поверне, так і забулькотіло навкруги. "А що, — питає звідти, — вже почали?" — Почали, — одказую, — починайте й ви! — Коли це — як загуде, як бухне! — кругом усе так і затремтіло... Раз! Удруге! Утретє! Дно так ходором і ходить, устояти не дає. А Чорторий з цього боку одно крутить, одно крутить, аж вода піниться-булькоче. А це — як скрикне Чорторий, як ухопить мене щось, як підніме вгору, так я і опинилась поверх води. Дивлюся: мій Чорторий у хвилях головою мотає та кричить-кричить! А так гін з троє від мене, серед пінявого моря, десь узялася гора висока-страшенна; на самому шпилі дірка, і звідти щось дише. Дише-дише, аж вода кругом кипить, а воно не перестає. Вергає піском, камінням, слинить шевською смолою, вонючою парою дух забиває... Коли це — вилазить з дірки страшенна вогняна голова, показує довгого-довгого язика й регоче-регоче... "А що, — каже, — злякалась? та й мене налякала, нехай тобі всячина... Ачхи-и!" — і як чихоне, так димом та попелом і покрилася. "Оце, — каже, — видно, трохи води в ніс набрав, що так закрутило. А давно вже я з водою знався, давно і світа бачив. Іч, який став! Ану, вище підсунуся та погляну". Та й почав вилазити. Кругом огонь так і паше, а він лізе: "Оце, — каже, — яка мала дірка. Ану — роздайся!" Та стук у боки гори ліктями!.. Так гора ходором і заходила: лущить, роздається, а він лізе-лізе... Виліз, сів, ноги звішав, з ніг гаряча смола ллється. "Отак, — каже, — саме добре. Що-то давно світа не бачив, — як радісно серце забилося! А тут тепер перемін-перемін... Що то таке?" — показує на Землю. — Земля, — кажу. "Чого ж вона, — питає, — така зелена та пишна?" — Так і так, — розказую йому все, — як жили колись, як тепер живемо. — "То ти, значить, мені й родичка, — далі каже. — Я, — каже, — Огневик, рідний брат твоєї матері; ти, значить, мені племінницею доводишся". — Може, — одказую, — й так, — "Еге, — каже, — так, так... Спасибі тобі, що ти хоч нехотя допомогла мені, старому, світа побачити; я вже думав — сконаю в тій глухій неволі. Я тобі, — каже, — поки й мого віку, дякувати за це буду. Я б тобі й тепер оддячив, та не знаю чим". — Он, — кажу йому, — сестра моя на землі яких собі іграшок наробила, а мені, — кажу, — ні з чого. — "Ні з чого? — питає. — А візьми лиш грудку глею". Я взяла. — "Ліпи з неї, що хочеш". А я розплескала-розплескала ту грудку та й кажу: — Вже! — Думаю: "Що то воно буде?" — "Уже? — пита. — А ке сюди!.. Держи, — каже, — в руках, я дихну". Та й дихнув на ту грудку. А та грудка як затріпається та плюсь із рук у воду... Дивлюся — невеличка рибонька у воді грає, срібна луска, золоті пірця... Так і біга біля мене, так і ходить; я за нею, а вона від мене; я від неї, вона за мною... Плещемося у воді, граємося, а дядько регоче. — "Оце, — каже, — тобі й іграшка. Схочеш, — каже, — ще чого, скажи мені: зараз буде. А тепер, — каже, — прощай, бо, довго не бувши на свіжому повітрі, чогось мені моторошно стало". Та й посунувся вниз і дірку шевською смолою зверху заліпив, щоб то до нього те свіже повітря не доходило...
— То у тебе, — пита Правда, — й рибонька є? А покажи мені, яка вона?
— Добре, — каже, — сестро, ходімо до берега.
Пішли. Правда стала на бережку, а Кривда плюснула у воду та як заплеще в долошки, як скрикне:
Рибонько, рибонько,
Срібная лусочко,
Золотії перця,
Плинь до мене, моє серце!
А рибонька з глибу й виплила. Сама невеличка, очиці червоненькі; срібна луска на ній так і грає, золотими пірцями водицю перебиває.
Угледіла Правда та й не стямилася... Все їй своє — зелені долини, пишні квіти, ліси буйні — все те зразу померкло, спротивіло; все це рибонька собою заслонила, від любого й дорогого очі одвернула. Скрикнула тоді Правда, до Кривди повертаючись:
— Сестро! — каже, — що хоч бери, тільки намнож мені життя на землі!
А Кривда їй і одказує:
— Нічого мені, сестро, не треба. Дозволь тілько мені купно з тобою тим, що намножимо, володіти, над усім живим і свою волю мати.
— Добре, — каже Правда, — хай буде так, як ти кажеш.
От згодилися, ото й почали вони з землі всяку всячину ліпити. Правда ліпить метеликів цвітних, бджілок та комашок всяких, а Кривда — пташок-польотушок, звірів-гризунів, зайчиків-лапанчиків, бобрів-стрибунів, кротів-вертунів. Наліпили їх цілий ворох. Правда, не довго думавши, понесла їх до дядька Огневика, і той удмухнув кожному життя.
Зразу все те й розкотилося по всій землі... Правдині ж сотворіння нікому нічого: метелики тілько літають по квіточках та набираються краси з них, різні комашки лазять по травиці та п'ють свіжу росу, а Кривдине сотворіння накинулося на луги зелені, квіти пишні, ліси буйні: лист гризуть, корінь січуть, стовбур точать... Наробили такого дешпоту на землі, що страх! Усе знівечили, усе попсували. Дійшлося до того, що й їсти вже стало нічого. Нараяла Кривда одно одного їсти. І от кинулися пташки ловити метеликів та дзьобати козявок всяких, а звірі пташок. Розпочалася між усім живим війна страшенна; одно одного підсідає, стереже, де б його краще згарбати. Наплодилися всякі бойовики: котики-братики, лисиці-сестриці, вовки-сіроманці, ведмеді-небреді... Почалося таке, що вже й не розбереш, хто правий, а хто винуватий. Той правий — хто кого здолав, а той винуватий — що подався.
Тоді Правда побачила, як її Кривда обійшла, та так гірко засмутилася, а Кривда рада-рада!
Х
Отоді саме знайшовся й Чоловік. Правда, як угледіла, так і кинулася до його.
— Тепер, — каже, — лукава сестро, все тобі віддаю, припоручаю все. Одного тільки його не віддам. Виховаю його та вигляджу, напою його серце чаром-любов'ю, натопчу його голову розумом добрим, натхну в його душу правду святую і настановлю царем на землі. Хай усім заправляє, над усім володіє.
От і почав Чоловік порядкувати на землі. Зараз зробив такий наказ: щоб ніхто нікого не зобиджав, щоб всі в миру жили.
Коли на другий день доводять Чоловікові, що ніхто його наказу не хоче слухати.
— Як не хоче слухати? Хто не хоче слухати? — скрикнув Чоловік.
— Так і так, — кажуть йому. — Ведмідь коня розірвав, вовк вівцю задрав, собаки зайця розметали, лисиця курей поїла, кури траву поклювали... — Всяке чим-небудь переступило його наказ.
— Ведіть мені злочинців на суд! — скрикнув Чоловік.
Нагнали винуватих з усякого роду й плоду, — всяке чим-небудь провинилось, закон переступило.
— Як ви сміли, сякі-такі, не послухатися мого наказу? — пита грізно Чоловік.
— Царю наш, розпоряднику наш! — повинилися перед ним злочинці, — винуваті ми, ніде правди діти. Тільки ж і ти нас розсуди по правді, по закону: як нам жити, чим годуватися? Ми ж усі з голоду помремо, а як нам з голоду помирати, то краще повели нам голови поодтинати.
От і почав Чоловік думати та гадати, як тих винуватих розсудити.
Правда на одно ухо йому шепче:
— Суди! Карай! Як вони сміли таке вчинити, других зобиджати, другим життя коротити? Хіба вони те життя давали їм?
А Кривда з другого боку в друге ухо нашіптує:
— Ану, — суди! ану! — карай! Кого ж ти будеш судити? Кого карати? Усіх повинно судить — всі винуваті... Всіх виполони до ноги, до коліна!.. Яке ж ти маєш право їх виполонювати? Хіба ти їм життя давав?.. А жити їм як? Годуватися чим? Хіба вони винні, що такими вродилися?.. Ну — перероди їх, перероби!
Подумав-погадав Чоловік, розкинув думками і сяк і так: і покарати б, щоб не робили злочинства... Та чим же вони винуваті, що такими вродилися?.. Махнув рукою та й звелів всіх випустити, і не сказав нікому нічого...
XI
На одно тільки здався перший Чоловік. Більше винуватив тих хижаків, що одно другого їли, ніж тих, що травою годувалися. Ті життя другим коротили, а ці їли, що сира земля ростила. І взяв він всіх гризунів та шипунів під свій призор, до свого догляду, боронив од хижаків. Намножив черед всяких, сам став пастухом.
Зажив перший Чоловік, на всю губу зажив. Переганяє череди з долини на долину, з одного випасу на другий, скотину множить і сам множиться. Діждав він багато синів і дочок, онуків і правнуків, дожив до старості — старий та древній!
І от, чим більше він жив та старівся, тим більше почали клопотати його думки: "Що буде, як його не стане? Як те життя свого коліна впорядкувати, щоб не було між ними сварки, та бранки, та лихого розладдя?.. Поділити? — думав він. — Розійдуться вони по всій землі широкій, розтечуться по країнах далеких, позабувають, якого роду й плоду, і, стрінувшись, почнуть ворогувати... Не ділити, зоставити вкупі? На кого ж їх зоставити, на кого припоручити? Припоручити на якого сина — другі будуть ремствувати, а на всіх разом — не помиряться".
Пристали до нього Правда та Кривда, кожна своє доводить. Кривда радить: поділи!.. Правда рає: не діли... Не знає Чоловік, що йому робити, так і вмер, не зробивши нічого.
Як умер та поховали його, то зараз усі сини й зійшлися на раду:
— Що робити, як їм бути?
От самий старший і каже їм:
— Брати мої милі! Вмер наш батько, не зоставивши нам розпорядку ніякого... Як тепер будемо жити?
— Як жити? — питають другі. — Ну, кажи!
— По-моєму, — каже старший, — як жили, так і жити вкупі.
Мовчать менші, тільки голови посхиляли.
— Укупі? — замовив підстарший. — А хто ж буде старшинувати та розпорядок давати?
— Та вже ж хто старший, то не менший, — каже найстарший брат.
— То себто ти? — спитався підстарший. — Що ж ти за цяця така, що нами будеш верховодити? — скрикнув він.
— А ось яка я цяця: раніше родився від тебе.
— То що, що ти раніше родився? А в нас хіба не один батько був? Не одна мати родила?.. Чого ж ми будемо тобі коритися?
Другі собі гудуть:
— Справді, справді! Одного батька однакові діти. Чого ж одному все, а другому нічого?
Почали змагатись.
— Ну, як хочете, так і робіть, — каже старший брат.
— А як, — кажуть, — робить? Ось як зробить: ділиться — всіх порівну ділить, щоб нікому не було завидно.
Почали ділитись. Лічать, ділять, дивись, — одно зостається лишнє або кому одного не дістає. Як ти поділиш, як помириш? Усяк кричить: "Моє!" — або: "Мені не стало!"
Знову почали змагатись.